Худа виснажена жінка з останніх сил вхопилася за глек з надією знайти там щось, але глек пустий. З розпачу вона лягає на землю і чекає смерть, яка ніяк не приходить. Хоча ні - вона уже мертва.
"Тема Голодомору зачепила мене ще в школі попри нудне викладання та купу суперечок і спекуляцій, - розповідає Ліла Перегуда, яка й є тією жінкою на фото. У травні Ліла разом з іншими митцями у музеї Пирогово зробила серію фотографій під назвою "Голодна симфонія". - Переїхавши з Криму до Києва, де ці події відбувалися безпосередньо, я вже зрозуміла, що нікуди від цього не подінуся вже, аж поки не перероблю свої відчуття на творчість. 5 років тому з'явився перший вірш, присвячений цій темі, а потім їх вже набралось багато - достатньо для циклу. Але я все ще не наважилась щось робити. Забагато було галасу навколо самої теми, не хотілося "піаритись на кістках".
Що ж змінилося?
Прийшла війна, і смерть стала якоюсь близькою, наче дивакувата тітка - рідна, хоч і страшна. Ще й довелося грати роль Смерті в аматорському театрі, і я вирішила, що саме час показати страшні речі такими, якими вони стали - буденними. Вони ось тут, у нашому дворі, на телефонному дроті, за стінами й вікнами. Так з'явився образ цієї голодної жінки, яка одночасно є й самою смертю. Біля неї немає ані дітей, ані тварин, ані жодної іншої людини - вона остання. Вона не шокує виснаженістю, голими кістками чи людожерством - вона лякає тим, що в неї ще є сили прийти за тобою, бо минуле таке близьке й реальне. Вона йде і за тими, хто забув, сховався за теплими мурами, і за тими, хто насміхається над пам'яттю предків, за поетами, за звичайними людьми - і все розставить по місцях.
А можеш розказати про проект? Яка його мета?
Це не окремий проект, а фото-літературна зустріч в рамках проекту Zaprot Vokrys. Час від часу в нас відбуваються такі зустрічі - з різними фотографами та на різні теми, коли збирається кілька віршів, близьких по духу. Це наче ілюстрації, що розкривають додатковий сенс подібних циклів.
Можеш детальніше розказати про Zaprot Vokrys?
Zaprot Vokrys - це синкретичний літературно-музичний проект. З музичної точки зору, це гурт з 5 людей, який грає в стилі тріп-хоп-джаз (щось на кшталт британського Portishead). Всю музику та вірші для нього я пишу особисто або за допомогою звукорежисерів Андрія Хаврука та Івана Лузана (обидва - колишні учасники гурту "Тінь сонця"). Акцент ми робимо на сенсі текстів та їх доповненні незвичайним аранжуванням. З точки зору поезії, це літературні перформанси, іноді спільні з іншими поетами або власними музичними композиціями, які теж несуть на собі відбиток відносності та подвійної природи. Як і в музиці, наша мета - розмивати кордони, отримувати й дарувати нові відтінки сенсу та знаходити силу й красу в дуже незвичайних для цього місцях. Наші кольори - між світлом і темрявою, наш стан - хвиля й частка водночас, саме тому ми називаємо це квантовою поезією.
А що ти відчувала під час зйомки "Голодної симфонії"?
Холод страшенний. Було градусів 5 і дощ. А щодо стану душі, то дуже дивно було. Неначе я прислухалась до химерної мелодії десь всередині та одразу намагалася її проспівати, щоб фотограф її записав. Уважно так, щоб не вигадати зайвого, не забути деталей та не з'їхати на якусь іншу, простішу, хай і драматичнішу. А ще якось здавалося, наче ми щось шукаємо, а воно за нами дивиться й іноді посміхається самими очима.
Мабуть, непросто було знайти фотографа для такої зйомки.
Навпаки, фотограф Ксенія, яка розділила й втілила цю ідею, знайшлася швидко. Так вийшло, що майже всі мої знайомі майстри схильні до нестандартних проектів, дивних облич та сміливих рішень. Ми свідомо намагалися уникнути картонно-фотошопної краси, притаманної багатьом альтернативними фотосетам молодих дівчат. Саме тому ми не запрошували гримера, робили мінімальну ретуш і незважаючи на холодну погоду (це був найхолодніший день у травні) шукали цікаві місця й деталі вживу, а не домальовували потрібне. Бо чим реальніше картина, тим більше вона торкається почуттів людини, а не тільки очей.
А спеціально вибрали такий день? Чи так вийшло?
Ми призначили більш-меньш вільний день, подивилися погоду - наче приблизно нормально, а вийшло набагато холодніше, ніж очікували. Ми вже хотіли розвернутись й піти, бо пробирало навіть у теплих куртках, та потім вже вирішили просто перевдягати на місці, а не йти від зупинки полем у повному вбранні.
А все-таки чому саме тема Голодомору?
По-перше, це одна з моїх болючих історичних тем - разом із темою полювання на відьом (в прямому й переносному сенсі). Вона давно "висіла над душею", і так співпало, що саме зараз відгукнулася по-новому. По-друге, ви мене бачили? (посміхається). Мене часто задовбують тим, що я страшенно худа - чому б не скористатись цим в художніх цілях? Я не соромлюся бути некрасивою, бо краса - це втілення якогось сенсу, а не просто "сосуд, в котором пустота", як писав Заболоцький. Ну, й по-третє, цю тему якось дивно, на мою думку, розкривають. Багато примусовості, шароварщини, вигадки та при цьому - й мовчання, наче нам нема чого сказати. Саме тому й стільки боялася сказати щось від себе - бо не повірять.
Що допомогло тобі відчути атмосферу тих років? Які книги чи фільми?
Як не дивно, підручники з історії, радянські історичні документи, фотографії та спогади тих, що пережили це. Я навіть "Жовтого князя" не читала, хоча за це соромно - але для мене досить було саме беземоційних фактів. Мабуть, через занадто гостре сприйняття теми - візуального ряду я б просто не витримала. Це навіть допомагало поставити власну оцінку, до того ж найбільше враження на мене завжди справляли сухі доповіді про страшні речі. Так само я читала матеріали Нюрнбергського процесу - від цифр виникають власні емоції такої сили, що чужі емоції будуть вже зайвими. Саму атмосферу 30-х років я знала через фільми того часу (парадна частина), розповіді родичів, книги Платонова, Рибакова та інших російських письменників.
Як адміністрація музею поставила до зйомок? Сприяли чи навпаки заважали?
Адміністрація нас майже не помітила. Була одна не дуже привітна тітка, яка навіть не слухала, що ми говоримо, а просто казала "Не робіть з мене дурепу". Тому з Полтавської частини ми пішли до Чернігівської, де нас дуже привітно зустріли, дозволили перевдягнутися та дуже співчували, що ми ходимо босоніж у такий холод.
3 
4880
Коментарі