Загиблих під Авдіївкою бійців проводжали на Майдані навколішки

8

- Доню, йому вже не холодно, - мати загиблого 34-річного Володимира Крижанського з міста Сквира на Київщині за руку відводить від труни його дружину, яка носовичком витирає сніг з обличчя чоловіка.

- Володічка мій, холодний увесь. Чого ж ти до мене не усміхнешся, не скажеш мені нічого? - плаче та.

1 лютого на майдані Незалежності у Києві попрощалися з сімома загиблими 29-30 січня під Авдіївкою бійцями 72-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.

О 10.00 на сходи біля стели починають сходитися люди. Більшість — знайомі загиблих. Військові вітаються, розмовляють про службу. Відслужити панахиду приїхали троє священиків, які у різний час були капеланами у 72-й бригаді.

- Я всіх їх знав, - розповідає отець Олександр, надягаючи облачення. - Хороші хлопці, захисники. Тяжко такі відправи служити, коли молоді гинуть. Із ворогом потрібно зробити так, як у Святому письмі із дияволом - вигнати геть.

 

Опори для трун накриті жовто-блакитним прапором. Біля них збираються кияни.

- Постій тут, піду квіти куплю, - просить приятельку літня жінка з жовто-блакитною стрічкою на рукаві. Та киває.

Прямує до підземного переходу. Її мало не збиває з ніг молодик у чорній кепці і синьому дощовику:

- Экскурсию по Киеву не желаете?

Жінка сахається і йде далі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Під Авдіївкою загинули семеро українських воїнів

До стели під'їжджає почесна варта. Військовий оркестр стає біля фонтану й починає виймати інструменти. О 10.55 до виходу з метро під'їжджають сім білих мікроавтобусів.

 

- Зараз привезуть, - іде по натовпу шепіт. Площа перед стелою заповнена людьми, які постійно підходять. Родичі загиблих непомітно з'являються з боку Інститутської і стають поряд. Їх оточують люди.

- Дайте мені з дитиною попрощатися! Розступіться! - не витримує жінка у чорній хустці.

 

Військові відчиняють задні двері автобусів. Виносять труни. Ледве протискуються живим коридором. Встановлюють першу труну на опори перед сходами. Із динаміків лунає пісня "Пливе кача".

- Синочку мій, а ти ж дзвонив і казав, що все у тебе добре, - кричить мати Володимира Крижанського. Виривається з рук рідних і кладе голову на груди синові.

- Ми розмовляли з ним о першій годині, - крізь сльози розповідає дружина Володимира Крижанського - Яна. Обережно проводить по обличчю чоловіка пальцями. - Казав, що усе тихо. Обіцяв скоро приїхати. Я йому подарунок купила, чекали на нього і я, і син. Не повірила спочатку, коли замполіт подзвонив. Думала, що наплутали щось, що не з моїм Володею таке.

Бійці виносять інші труни. Біля тіла 25-річного Володимира Бальченка навколішки стоїть однополчанин. Скельця окулярів пітніють від сліз. Не витирає їх.

 

- Вовка - людина-бомба, інакше не скажеш, - говорить. Просить не називати імені, бо повертається на передову. - Людина з великої літери, на яку не лише можна було покластися, але й стати за спину. Ніколи не підводив. Це професіонал, був у мене кулеметником. Андрюха (Андрій Кизило. - gazeta.ua) взагалі клас був. Лише приїде на позиції і з будь-якої ситуації вихід знайде. 40-річними командував і все гладко було. Шанував вік і досвід.

Починається прощальний мітинг. На підвищення біля стели виходить прес-офіцер 72-ї бригади Олена Мокренчук у військовій формі:

- Усі загинули під час артобстрілу, - розповідає. - 120-й прилетів (120-міліметровий снаряд для міномету. - gazeta.ua). Хлопці кілька днів чекали, що буде щось. О 13.45 почалося. 23-річний капітан Андрій Кизило встав, подивився і каже: ну, хлопці, я пішов. Завжди попереду був, не ховався за спини інших. Мали і каски, і бронежилети, а що з того? Бронежилет закриває спину й живіт. Андрієві осколок пройшов через бік й поцілив прямо в серце. Окоп вузенький. Снаряд там повністю розірвався. Шансів у хлопців не було. Коли почалася атака, вони були на позиції "Майдан". Це символічно. Отримали повідомлення про наступ. Відбили атаку, зробили все, що могли. Під час другої атаки прилетіла ця міна. Вбила Андрія і ще двох бійців. Зараз ми проводжаємо їх теж із Майдану. Віддали найдорожче, що мали — життя.

 

- Вони всі герої, - на сцену виходить боєць із шевроном 72-ї бригади. - У нас не залишилося несправжніх вояків і паркетних генералів.

Священики починають служити панахиду. Люди підходять прощатися. Більшість несе червоні гвоздики. Одна квітка відламується від стеблини. Падає на подушку поруч із обличчям 26-річного Олега Бурця. Мати, яка доти трималася, дивиться на неї й заходиться плачем.

- Прощайтеся, - отець Олександр підходить до кожного із загиблих. Родичі починають плакати.

 

- Яна, Володі покривало треба, - мати Володимира Крижанського проводить пальцем по заплющеним очам син. - Державне не годиться, простеньке таке. Ми інше купимо, гарне. Володя у нас красунчик і покривало має бути гарним.

До труни 36-річного Ярослава Павлюка під'їжджає солдат в інвалідному візку. Хоче щось сказати, але сльози не дають. Ярослав - сирота. Біля його тіла - лише дружина. Доньку Софію залишили вдома.

- Я - класний керівник Володі. Ховаю вже другого учня. Володя був здібним хлопцем. Завжди допитувався більше, ніж давали на уроці. Як випустився, на вулиці завжди зі мною вітався, - літній чоловік у сірій куртці поправляє букети гвоздик у труні. Вони вже не вміщаються і падають на землю.

 

Під звуки військового оркестру труни несуть униз. Біля входу в метро чекають автобуси. Люди опускаються на одне коліно на мокрий від снігу граніт. Вони заповнюють весь Майдан. Дівчина з наміткою із чорної хустки на голові кричить "Герої не вмирають!". Усі повторюють за нею.

Труни заносять до бусів. Родичі і бійці сідають у два великі автобуси і їдуть.

 

- На ваших руках кров цих дітей! - кричить услід жінка років 50-ти без головного убору з кучерявим каштановим волоссям.

Люди повільно розходяться.

×