У містах США українські активісти організували пікети автозаправок російської компанії "Лукойл" та її головного представництва в Нью-Йорку. Люди вийшли з плакатами проти російської воєнної агресії в Україні. У Джерсі-сіті водіїв у мегафон закликали не купувати російського бензину. За словами активістів, багато місцевих, дізнавшись про ситуацію в Криму, розверталися і їхали на інші заправки. Активісти збираються й далі інформувати американців та організовувати бойкот російських товарів, доки війська РФ не залишать українську територію
Ейден МАКФЕРСОН, 47 років, військовий, Оклахома-Сіті, США:
– Слідкую за подіями в Україні з грудня. Якщо чогось не розумів, ішов у бар, де збираються українці, й розпитував, багато читав.
У лютому кілька днів передивлявся відео та фотографії з розстрілу ваших хлопців (на Майдані. – "Країна"). Я в Іраку бачив різне. На відео з України зловив себе на тому, що пишаюся мужністю цих людей. Звичайно ж, ніякої тактики чи стратегії у цій стрілянині з боку протестувальників не було. Яка може бути тактика проти автоматів у людей із картонними щитами? Тільки відійти назад у прихисток.
Зараз дуже прошу дати вашій владі час. Вона робить усе правильно. Щоб розв'язати війну, багато розуму не треба. Це психологія тоталітаризму: "То давайте будемо стріляти!" Тільки ж ця війна буде програна ще до першого пострілу, бо протистояти російській машині смерті українське військо на даному етапі, на жаль, не зможе. Я дуже сподіваюся, що ЄС і США допоможуть вашій мужній країні вистояти проти монстра, бо це питання і їхньої безпеки. Безумство Путіна тільки прогресуватиме.
Я не маю ноги, у мене сильно ушкоджений хребет, потворне попечене обличчя, немає ока. Після повернення з війни перший місяць не було відбою від відвідувачів і печива. Зараз про мене згадують раз на рік. Двічі на місяць приходить соціальний працівник, щоб прослідкувати, чи не маю посттравматичного синдрому, не б'ю дружину й дітей. Дуже вас прошу не забувати родини тих, хто загинув, і тих, хто скалічився, відстоюючи нову країну.
Далі ходжу в український бар. Хлопці звідти допомогли дружині зробити ремонт у будинку й полагодити наші автівки. Коли ми спитали, скільки з нас, сказали навчити дітей казати: "Слава Україні!"
Неллі ПРОСТ, 33 роки, економіст, Сідней, Австралія:
– Брат одружився з українкою, тому я ділилася новинами звідти, щоб зробити їй приємне. Двічі ми виходили тут на підтримку Києва. Я бачила, що людей не чують, але не дуже розуміла, чого вони вимагають. У лютому, коли забили до смерті учасників мирної ходи і розстріляли беззбройних, це все стало неважливо. У вас при владі був маніяк, якого однозначно треба було скинути.
Над Україною далі висить страшна загроза: Росія хоче відгризти якнайбільше. Допомоги ні від кого чекати не варто, бо хто хоче мати за відкритого ворога Москву?
Хесус МЕСА, 56 років, історик, Сонора, Мексика:
– Я слідкую за тим, що відбувається на пострадянському просторі. Шлях України довго був неясний. Зараз у Києві до влади прийшло нове покоління з новою свідомістю. Мені імпонує прем'єр Яценюк. Він – мудра людина з чітким баченням подальшого розвитку. Тільки б вистачило сил після цього протистояння з Росією.
Ми з друзями думали, чим можемо допомогти українцям. Зібрали трохи більше 300 доларів. Передали в їхній клуб у Мехіко. Тепер допомагаємо молитвою. Тримайтеся!
Елісон НОЛЛ, 16 років, школярка, Нью-Йорк, США:
– Ретвітнула запис про Київ, бо там були дуже моторошні фотографії. Не знаю, як таке може бути у сучасному світі в цивілізованій країні. На семінарі вчителька географії почала розповідати про геополітику. Стало соромно, бо я чомусь думала, що Україна – біля Норвегії. З нами вчиться онучка українців. У класі зібрали трохи грошей та іграшок, щоб передати в Київ.
Юст Ховенс ГРІВ, 25 років, журналіст-фрілансер, Амстердам, Нідерланди:
– Почав цікавитись Україною приблизно п'ять років тому. Від знайомої почув про конференцію "Модель НАТО", яку проводили в Національному університеті імені Івана Франка у Львові. Так уперше потрапив в Україну.
Протягом мого навчання на журналістиці та завдяки новим друзям зрозумів: Україна – божевільна країна в позитивному сенсі. Їздив до вас 15 разів. Під час Євромайдану друзі казали, що я був більшим українцем, ніж будь-хто. Не міг сидіти спокійно біля ноутбука вдома, хотілось побачити Майдан на власні очі, з'їсти канапку та випити чаю з демонстрантами. Виїхав до Києва 8 грудня. Якраз був "Марш мільйонів". Це – грандіозно, люди були скрізь. Дехто з друзів будував барикади й допомагав готувати їжу.
Знову приїхав на різдвяних канікулах. Тоді усе стало виглядати небезпечніше. Настрій змінився. Люди вже не мали прапорів Євросоюзу на авто, боялись, що їх спалять за це.
Ще раз повернувся, коли вбили перших трьох протестувальників. Був вражений. Вперше в житті побачив палаючі шини та заблоковані будівлі. Усе було схоже на війну. Помітив, що українці не втрачають надії.
В Україні цікаве все, що відбувається на вулицях, у реальному житті. Це дуже динамічна країна. Саме через це почав про неї писати. Для європейців події в Україні набагато важливіші за події в Тайланді чи Венесуелі. Адже революція в європейській країні – це непересічна подія. Особливо під час економічної кризи в ЄС. Цікаво побачити, як люди виходять на демонстрації у мороз, щоб приєднатись до Євросоюзу, в той час, як у країнах-членах багато хочуть навпаки – вийти з ЄС. Події в Криму теж дуже актуальні для європейців. Ми не бачили такого з часів війни в Югославії.
2 
1
Коментарі