Ексклюзиви
середа, 19 червня 2013 16:37

"Нас порятує новоукраїнський великий урбанізм"

  Роман КІСЬ

63 роки, етнолог
Народився у Львові. Мати – вчителька географії. Батько – випускник Греко-­католицької 
богословської академії, згодом професор Львівського університету. ”Батько навчив не погоджуватися. У старших класах я вже 
не почувався совєцькою людиною”.
1971 року закінчив філфак Львівського університету, почав працювати в Інституті 
народознавства. ­Наприкінці 1975-го Вища атестаційна комісія видала акт, за яким усі ­дисер­тації слід було писати російською. ­Потрактував це як дискримінаційний акт і відмовився від 
захисту ­готової ­дисертації на тему ”Сімейний 
побут ­гуцулів українських Карпат”.
1981-го інкримінували злісне хуліган­ство 
й ув’язнили на три роки. Перший із них просидів у 77-й зоні, в Бердянську. Потім ”з нагоди 60-річчя створення Союзу послали ”на хімію”, на Лисичанський нафтопереробний завод. Каже: 
за листування з дисидентами Іриною й Ігорем Калинцями, які були на засланні. 1986-го знов сів на рік за ”уклонение от военных обязанностей”: попросився в рядові, щоб як офіцер не проводити морально-політичну підготовку з особовим складом, бо вона базується на марксизмі-
ленінізмі, складовою ­якого є атеїзм.
Ходив до костелу Греко-католицької церкви, коли та була в підпіллі. ­Православ’я відштовхнуло, коли, будучи членом атеїстичної комісії, 
дізнався, що священики всі таємні хрещення та одруження здавали в картотеку райкому партії. 1982-го став протестантом.
Половину часу проводить на самоті із зошитами і книжками в хатині в Карпатах.
Читав курси етнопсихології та соціолінгвістику культури у Львівському університеті імені Івана Франка. Цінує індивідуальність і самоосвіту. 
”З ученої ради тікаю за півгодини, бо це мене виснажує”. Книжки ­Романа Кіся є в списку 
рекомендованої літератури українських вузів, 
зокрема ”Фінал Третього Риму” – про месіанську ідею Росії. Каже, що фундаментальна сенсологія, якій присвятив три книжки, може стати новим спрямуванням філософії.
Видав вісім книжок. Любить рок і психоделік 1970-х: Rolling Stones, Monkees, Pink Floyd.
Член Конгресу українських націоналістів.
В лютому й травні цього року провів одно­осібні акції проти теперішньої мовної політики в Україні. По 6 годин кілька днів поспіль ходив перед Верховною Радою з плакатом 
”Росіянам – мир і любов. Русифікаторам України – нещадна війна”. Роздавав листівки та українські журнали.
Після 12 років спільного життя, розлучився 
з Ніною Кушнір. Мав шлюб із Мирославою Гурською, яка виховувала Дзвінку Калинець, поки її батьки-дисиденти були ув’язнені. 1993-го знов одружився з Ніною. Має від неї двох доньок, а від другого шлюбу – сина.
31-річний Зорян працює в київському 
офісі правозахисної організації Міжнародна амністія. 
42-річна Оксана – науковець, ­феміністка. 
На рік молодша Олена – під­полковник міліції
Роман КІСЬ 63 роки, етнолог Народився у Львові. Мати – вчителька географії. Батько – випускник Греко-­католицької богословської академії, згодом професор Львівського університету. ”Батько навчив не погоджуватися. У старших класах я вже не почувався совєцькою людиною”. 1971 року закінчив філфак Львівського університету, почав працювати в Інституті народознавства. ­Наприкінці 1975-го Вища атестаційна комісія видала акт, за яким усі ­дисер­тації слід було писати російською. ­Потрактував це як дискримінаційний акт і відмовився від захисту ­готової ­дисертації на тему ”Сімейний побут ­гуцулів українських Карпат”. 1981-го інкримінували злісне хуліган­ство й ув’язнили на три роки. Перший із них просидів у 77-й зоні, в Бердянську. Потім ”з нагоди 60-річчя створення Союзу послали ”на хімію”, на Лисичанський нафтопереробний завод. Каже: за листування з дисидентами Іриною й Ігорем Калинцями, які були на засланні. 1986-го знов сів на рік за ”уклонение от военных обязанностей”: попросився в рядові, щоб як офіцер не проводити морально-політичну підготовку з особовим складом, бо вона базується на марксизмі- ленінізмі, складовою ­якого є атеїзм. Ходив до костелу Греко-католицької церкви, коли та була в підпіллі. ­Православ’я відштовхнуло, коли, будучи членом атеїстичної комісії, дізнався, що священики всі таємні хрещення та одруження здавали в картотеку райкому партії. 1982-го став протестантом. Половину часу проводить на самоті із зошитами і книжками в хатині в Карпатах. Читав курси етнопсихології та соціолінгвістику культури у Львівському університеті імені Івана Франка. Цінує індивідуальність і самоосвіту. ”З ученої ради тікаю за півгодини, бо це мене виснажує”. Книжки ­Романа Кіся є в списку рекомендованої літератури українських вузів, зокрема ”Фінал Третього Риму” – про месіанську ідею Росії. Каже, що фундаментальна сенсологія, якій присвятив три книжки, може стати новим спрямуванням філософії. Видав вісім книжок. Любить рок і психоделік 1970-х: Rolling Stones, Monkees, Pink Floyd. Член Конгресу українських націоналістів. В лютому й травні цього року провів одно­осібні акції проти теперішньої мовної політики в Україні. По 6 годин кілька днів поспіль ходив перед Верховною Радою з плакатом ”Росіянам – мир і любов. Русифікаторам України – нещадна війна”. Роздавав листівки та українські журнали. Після 12 років спільного життя, розлучився з Ніною Кушнір. Мав шлюб із Мирославою Гурською, яка виховувала Дзвінку Калинець, поки її батьки-дисиденти були ув’язнені. 1993-го знов одружився з Ніною. Має від неї двох доньок, а від другого шлюбу – сина. 31-річний Зорян працює в київському офісі правозахисної організації Міжнародна амністія. 42-річна Оксана – науковець, ­феміністка. На рік молодша Олена – під­полковник міліції

1993-го досліджував Харків. Два тижні жив у гуртожитку зі студентами, а на вулиці з диктофоном намацував тенденції. Вибірка не репрезентативна, але опитав сотні людей. Одне з бліц-запитань: "Чи послали б ви дитину в українську школу, якби таку відкрили в сусідньому кварталі?" Навіть російськомовні відповідали: "Конечно. Хорошо, чтоб ребенок знал два языка". Це 1993 рік. Люди вважали, що знання української дасть можливості для вертикальної мобільності, ­починаючи зі вступу у вищу школу. ­Здорова і демократична тенденція, не з примусу. Все змарновано.

Тепер, за даними дослідження 2011 року професора Валерія Хмелька (­президент Київського міжнародного інституту соціології. – "Країна"), за чотири роки в Україні додалися 3 відсотки російськомовних. Нові російськомовні рекрутуються із середовища націомаргіналів, насамперед приїжджих із села. ­Маргінал – це людина, що стоїть на межі двох ­культур, і не сприймається жодною з них за ­повнокровного члена. Його маркер – суржик. Внутрішня роздвоєність сприяє еклектичному змішуванню і роздвоєнню особистості. А діти націомаргіналів уже цілковито зрусифіковані.

Смисли слів у різних мовах не повністю накладаються одні на одних. Візьмімо кольори. Наш жовтогарячий – не те, що orange. Англійська на позначення синього і блакитного має тільки blue. Тому латинізація і зросійщення вимивають наш смисловий світ, що кристалізувався віками.

Я на Чукотці від 1976 року до 1979-го пас оленів, аби зрозуміти, чи ­справді структура мови визначає структуру світобачення. Впродовж року ­записав 65 слів на позначення відтінків ­масті. Кенно – ­сірий олень із білою ­плямою на чолі. ­Гіттаккелі – сірий із білими манжетами. Шєвааро – сірий із жовтизною на череві. Пенвель – дворічний бик, тенраллєн – понад 3 роки. ­Мають диференціацію ще за формою рогів, віком, екстер'єром, лінією ­хребта. ­Нєваропенвель – ­сірого кольору 2-річний бик, що крутиться в певній ­частині стада. ­Амешкиргин – простір поза видним полем. Це інкорпоруюча мова – словами виражають складні думки. ­Мають слово, що означає "відзначати свято забою короткошерстого оленя". ­Споріднена з чукотською тільки корякська. Різні мови – різні смислові світи.

Яка балаканина – таке світовідчуття. В коридорах Львівського ­університету чую: "Тіпа карочє внатурє та тьолка ­кумарить". Українське молодіжне сере­довище таке слабке, що не виробило ­свого сленгу навіть у Львові. Але вірю у студентство, бо коли взимку стояв із плакатами під Верховною Радою, повз мене проходили хлопці й гукали: "Слава Україні!" Поговорили хвилин 20. Один – родом із Дніпропетровська. Казав, що люди прокидаються. У канцелярії Київської міськ­держадміністрації якийсь клерк, ставлячи штамп на заявці акції, потис мені руку і сказав: "Вы – настоящий украинский патриот. Приезжайте к нам чаще".

Українці в українських містах – як у ­діаспорі. Навіть у Львові. Фільмів ­своїх – нема. ­Молодіжних, студентських журналів – нема. ­Клавіші на купленому ­телефоні чи комп'ютері якою ­мовою ­будуть? Російською. Потрібна позитивна дискримінація. Її застосовують до тих груп, що відстають. Треба визнати, що українці в різних ділянках соціально-культурного розвитку відстали.

Народ об'єднує пам'ять про спільні перемоги й пережиті біди. Цей чинник нам намагаються розмити. Створена за Дмитра Медведєва 2009 року (тодішній президент, а нині прем'єр-міністр Росії. – "Країна") "Государственная комиссия по предотвращению фальсификаций русской истории в ущерб интересам России" вважає, що наголос на перемозі Івана Виговського над 50-тисячним російським військом під Конотопом треба забути, що трагедію Голодомору – коли червоні війська обступили Україну й нікого не випускали по їжу – треба применшити.

Смисли "Україна" в голові Януковича, моїй і вашій – різняться. Янукович поза українською мовою – отже, і поза українською культурою. В такої людини нема бажання брати до рук українську книжку, брати участь у культурі. Мовлення можна утверджувати, інвестуючи в нього свою участь: розуміючи книжки, пишучи вірші.

Якщо українське мовлення не обслуговує масової культури, в яку ми занурені, то мова знекровлюється і вже не спроможна змагатися з російською.

У середовищі високочолих лібералів є ілюзія, що мовлення – це продукт індивідуального вибору. Що на рівні особистісного вибору в кожній окремій ситуації можливе то те, то інше мовлення. Це дуже небезпечна ілюзія та свідомо насаджений міф. Насправді не людина вибирає мовлення, а панівні стандарти комунікативної поведінки підпорядковують собі її поведінку. Особа із села, потрапляючи до якоїсь міської групи, намагається ототожнити себе з іншими, бути співпричетною, влитися, належати. Тут діють механізми конформізму. Один із них – пристосування до панівних моделей. На людину діє те, якою вона уявляє себе збоку. Якою, на її думку, її бачать і чого від неї чекають довколишні. У випадку України ці пристосування до панівних моделей означають зросійщення.

Не треба сподіватися, що нас порятують село чи традиційна культура. В процесі урбанізації найближчим десятиліттям населення українського села знизиться до 15 відсотків людності країни, й воно перестане бути базою самовідтворення українського етносу, як це було досі. ­Плавильним казаном зросійщення є місто.

Не економіка визначає тенденції ­процесів, а мотивація. Країни Балтії внутрішньо зцементувало 20-ліття держав­ності в міжвоєнний період. Їхня ідентичність закоренилася в культурному ­модерному середовищі, що вдалося за той час згенерувати в містах. Бо саме ­міста в ­умовах глобалізації визначають вектори всіх суспільних процесів – економічних, соціополітичних, політичних тощо. Без українського ­міста, без українських ­нових урбаністичних традицій, які ми або виробимо, або зникнемо, українське ­слово не матиме ­жодної перспективи. Без україно­мовного середовища в містах воно ­неминуче згасне.

Є ілюзія, що "солов'їна" і "калинова" має внутрішній ресурс гармонійності, багатства та сили. Ні, бо життєздатність і змагальницька потуга мови прямопропорційна спектру розгорненості її соціальних функцій. Якщо українське мовлення в Харкові та Києві зводиться до домашнього вжитку, базару й оголошень у метро і майже відсутнє у сферах культури, коли нема українського теле-, кінопродукту, присутності мови в індустрії розваг, – повага до українського слова падає.

У найглухішому карпатському хуторі вже є інтернет, і дітваки та тінейджери дивляться бандитські серіали російською мовою онлайн. Той хутір грузне в чужому середовищі. В нових медіа домінують російські, вже не масмедійні, а мультимедійні засоби. Це саморосійщення ще й прискорене цілеспрямованою політикою нашого уряду – колоніальної адміністрації Кремля.

Академік Константин Плешаков стверджує: "Кто контролирует Евразию – тот ­контро­лирует мир". Планета ще не уявляє, що народження третьої російської імперії небезпечне не тільки для України з Молдовою, а й для усього світу.

"Русскім міром" це назвали у відомстві керівника міністерства закордонних справ Російської Федерації Андрія Козирєва (був міністром у 1990–1996 роках. – "Країна"). Він писав, що в разі дискримінації росіян, їх захищатимуть ­усіма можливими способами, включно з мілітарним. А росіян вони ототожнюють з усіма російськомовними. І хоч є безліч російськомовних протиросійськи налаштованих патріотів України в Донецьку і Луганську, для Козирєва всі російськомовні світу – це частинки "русского міра", яких треба захищати.

Доктрина "русского міра" втілюється в конкретних геостратегічних проектах. У присутності 14-ї російської армії на ­Ліво­бережжі Дністра. За Харківськими угодами і Крим перетворився на цей бастіон. Із виводом військ Кремль зволікатиме й надалі, бо хоче створити ланцюг російської присутності. Війна проти ­Грузії може з боку Москви спалахнути знов. А тут – Чорно­морський флот. Толеруючи його присутність у Криму, ми надаємо змогу імперським потугам окупувати Грузію.

Ще одна доктрина – ідея об'єднаного народу Святої Русі. Що Україна – територія православ'я, і зрозуміло ж – московського. Інше духовенство вони вважають ледь не речниками диявола. Канонічна територія – хибне визначення, бо територія віри вимірюється серцями. Але патріарх Кирило діє як політик Ґундяєв.

Навіть расизм глобалізується – як гіпертрофована спроба спротиву зоднаковінню світу. А ліберальний націоналізм має гарне людське обличчя. Він є чинником втримання самобутності й несхожості. Бо ­всяке зодноманітнювання загрожує навіть динаміці загальнолюдської цивілізації. Тільки розмаїття має силу саморозвитку.

Європа дуже дбайлива навіть до локальних відмінностей. Шанує окремішність швабів, а не розглядає Німеччину як одне. Якщо на порятунок кашалотів міжнародна спільнота виділяє десятки мільйонів, то невже цього не варта нація, що ось-ось може згаснути, без якої світ збідніє?

У Росії все розчинене в колективі. Україна, на відміну від "большой русской ­семьи", індивідуалістична. Тут ніколи групові цінності не домінували над особистими. У системі європейських цінностей усе – задля особи.

Дмитро Зеленін (російський діалектолог і фольклорист, – "Країна") у 1920 роках описав, як етнограф Георгій Потанін привіз дітей із Вологодської області на Слобожанщину. При спілкуванні з українськими однолітками вони через кілька хвилин стали домінувати – заправляли всім, наказували у грубій формі. Зумовлено це структурами сімей. У Росії під одним дахом жили кілька поколінь: батько і сім'ї його дітей. Большак владарював, наказував, що кому робити. Мав навіть право сексуального доступу до снохи – синової жінки. Це робилося в казармовій формі, приправлено різкими слівцями. Змальована Шевченком українська сім'я не така: "… вечеря коло хати, вечірня зіронька встає, а мати хоче научати". У малій сім'ї більше спокою, менше криків, дитя вироста лагіднішим. Наш народ і після російщення – сентиментальний.

Підпорядкованість большаку на рівні общини аж у часи реформ Столипіна ­почала руйнуватися. Мир-община мав "переділ" – ­кожної весни земля йшла по колу. Вона не була закріплена за селянином, як в українця – хоч малий, але городик коло хати. Внаслідок цього і "растворенность лица в обществе". Те, на чому господар міг стояти твердо, постійно перерозподілялося.

Російський філософ із Києва Микола ­Бердяєв у праці "Истоки и смысл русского коммунизма" показав, що більшовизм – не з марксизму. Він був закорінений у російському колективізмі, де домінували групові цінності. У нас – ні.

Не треба чинити за Миколою Хвильовим "Геть від Москви!", ні жити позаминулим днем власної, цілком уже анахронічної провінційщини. Нас порятує лише новоукраїнський великий урбанізм. Це – надзавдання. Ідеться про культурне опанування українством своїх міст як місця творення українських смислів. Майже з нуля цю справу починали євреї в Ізраїлі 1948 року, фіни – у шведомовному Гельсінкі 1918-го, чехи – у німецькомовних Празі та Брно. Вони зуміли стати собою. І жодна українська партія за більш ніж 20 років не зуміла, внаслідок примітивізму суспільної думки, пояснити національні цінності та цілі, розгорнувши широку програму деколонізації України.

Гасло для кожного українця: веслуй супроти течії, бо тільки за течією пливе сміття.

Зараз ви читаєте новину «"Нас порятує новоукраїнський великий урбанізм"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути