– Серед ночі 26 квітня 1986 року прокинулася внучка. Їй було кілька тижнів. Плакала, бо боліли глазки. Ми з невісткою її заколисали, розійшлися по кімнатах. Тільки прилягла біля чоловіка – щось як гахне на вулиці, аж шибки затряслися. Наче землетрус. Подумала, що то грім, – згадує 73-річна Марія Мотрона із села Нові Мартиновичі Пирятинського району на Полтавщині. Під час аварії на ЧАЕС жила у Прип'яті.
– Мешкали на першому поверсі двоповерхового будинку, за 500 метрів від станції. Я працювала бригадиром малярів, чоловік – водієм. Уже вночі чула, як по під'їздах бігають люди. А зранку сусід сказав, що його терміново викликають на роботу. Посилити охорону, бо зірвався атом. Розказала чоловікові. Він не повірив. Думав, я бабок під під'їздом наслухалася.
Уранці всі дороги перекрили. Біля гаражів стояла охорона. Щоб люди не втікали, машини обв'язували цепами. Нам вдалося забрати свою. Сказали, що за межі області не їхатимемо. Із чоловіком, сином, невісткою і внучкою рушили до моїх батьків у село Мартиновичі (31 км від станції. – Країна).
Валєру з нашого будинку так і не відшукали. Працював на станції в ніч аварії. Його товариша знайшли з вертольота. Перед смертю встиг сказати, що Валєру привалило. Дружина ходила в морг. Дозволили через щілину у двері зазирнути. Чоловіка не впізнала.
Чотири роки після аварії працювала на станції кухарем. Неподалік була база відпочинку. Звідти всі люди виїхали. Залишилася велика пасіка. Було йдемо з роботи, назбираємо із вуликів мед у 3-літрову банку, насмажимо до нього млинців. Раз так наїлася, що все горло обсипало – щитовидку вхопило. Після того по мед не ходили.
2 
1
Коментарі