–?Ану разошлись по залу! – сердиться касирка. Консультанти одного з магазинів у київському торговому центрі "Більшовик" раптом позалишали одяг і вішаки. Разом із натовпом спостерігають, як хлопець на касі купує шапку.
–?Мы в театре! – озивається один із консультантів. – Мы тоже хотим посмотреть.
Експериментальна вистава "Леденец" – спільна вигадка трьох режисерів та трьох драматургів. В афіші "Тижня актуальної п'єси" написано: "90 хвилин споживацького простору". Тож півтори години ми мандруємо торговельно-розважальним центром. Міряємо кроками ширину супермаркету, розмовляємо з товарами, стаємо свідками сімейно-продуктової драми і медитуємо, доки спеціальна машина чистить ковзанку. Півтори години всі інші герої реаліті-драми купують – їжу, взуття, одяг, косметику, техніку. Іноді задивляються на нас, але швидко минають із візками та пакетами.
Все, дядя, надо брать
Розумію, шопінг потребує витривалості. Споживання – хай навіть мистецтва – виявляється виснажливе. Якщо нічого й не купуєш, то від блискучих вітрин і гучної музики паморочиться в голові.
Вистава закінчується, і мені телефонує друг – кличе гуляти. Зустрічаємося на Петрівці. Раптом виявляється, що йому потрібні черевики. Йдемо вибирати, і тут уже почуваюся героїнею соціально-критичної драми. "Людині не треба стільки кросівок", – буркочу про себе. Чекаю, доки друг визначиться у ставленні до двох майже однакових пар.
Згодом до нас під'їжджає знайомий – у нього є дисконтна картка. Вони з другом починають міряти взуття одночасно.
–?Смотри, у меня шнурки под цвет штанов.
–?Все, дядя, надо брать.
Я ж сиджу серед штанів, футболок і нумерованих кольорових коробок. Мружусь від яскравого світла, споглядаю, як навколо мене виростають гори кросівок. І тільки тепер розумію, що на виставу можна було не ходити.
1 
1
Коментарі
9