Не пам'ятаю, котрого з українських президентів ненавиділи в моєму селі більше, аніж теперішнього. До Кравчука ставилися поблажливо, до Кучми та Януковича – як до ворогів, до Ющенка – із презирством. До Порошенка ж ставляться з почуттям, яке не можна описати інакше, як ненависть.
Моя мама говорить: "Як увидиш Порошенка, скажи, що я його ненавиджу". Це так, якби я бачив президента раз на місяць, якщо не на тиждень.
Ненависть має різні причини. У випадку мого села, найпростіша – це антисемітизм. "Чи то правда, що Порошенко – жид?" – питає мама. Село – галицьке, тому старші люди називають євреїв так, як звикли робити це перед 1939-м. Моя далека родичка, молодша за маму на років 10, ставить запитання інакше: "Скажи мені, Славку, доки нами будуть правити жиди?"
Нелюбов до Богом обраного народу, хоч би якою обридливою вона була, у свідомості простих людей виконує просту роль – вона дає прості пояснення на складні питання. Антисемітизм пояснює все – а тому він не пояснює нічого.
Мій колишній шкільний приятель, а теперішній бізнесмен і волонтер, жаліє, що на попередніх виборах голосував за Порошенка. І каже, що тепер голосуватиме за будь-кого, навіть за Юлю, лише не за Порошенка.
Мій друг – людина освічена. Тому не опускається до антисемітизму. Його пояснення переконливе, і я до нього пристаю: брак у вчинках президента будь-якої, бодай мінімальної справедливості.
Я ніколи не питав, чи він коли-небудь читав "Республіку" Платона. Бо вона, власне, про це.
Головним героєм є Сократ. Кожному зі своїх співрозмовників він ставить запитання: що означає – жити справедливо, і для чого варто так жити?
Один із його головних опонентів каже, що справедливості не існує. Вона – видумка влади. То влада придумує корисні для себе правила гри, які називає справедливими, і карає кожного, хто ці правила порушує.
Сократ так не думає. Згідно з ним, справедливість є, і вона є винагородою сама по собі. Справедливий муж завжди житиме повніше і щасливіше, на відміну від того, хто не є справедливим.
"Республіка" Платона – один із базових творів нашої цивілізації. Як писав один коментатор, уся наша філософія є ніщо інше, як примітки до "Республіки". Навіть якщо ви її не читали, ви дієте відповідно до того, наче б ви її вже прочитали – і в цьому, власне, полягає ефект великих книжок.
Більшість обирають позицію Сократового опонента. Вони погоджуються на несправедливу владу, аби лише та їх не чіпала. А якщо чіпала, то не надто боляче.
Меншість вважає, що справедливість є цінністю, заради якої варто жити. Так сталося, що в Україні 2014 року ця меншість стала більшістю. І обрала собі президента, від якого очікувала того ж. Тепер вона його ненавидить, власне, за те, що він ні на йоту не відповідає цим очікуванням.
Проблема не в тому, що Порошенко забрав у Саакашвілі громадянство. Проблема в тому, що він зробив це несправедливо. Бо інакше Саакашвілі у списку тих, кого варто позбавити громадянства, стояв би не на першому, а на "-надцятому" місці, після Насірова й інших.
Десь у травні я прочитав новину, що під Києвом посадили батька багатодітної сім'ї – за те, що вкрав у магазині шоколадки. Зразу ж спадає на думку запитання: скільки треба вкрасти в Україні, щоб тебе не посадили? Якщо мільйони – ти стаєш недоторканним. Якщо пару шоколадок – тобі місце в тюрмі.
Мій аспірант – колишній командир в АТО – розповідає: стоїть він перед своїм загоном, пробує знайти добровольців, які з ризиком для життя мали би піти в розвідку – а тим часом за їхніми спинами їдуть вагони з "ДНРівським" вугіллям, яким торгує хтось "нагорі".
На початку цього року я написав своє новорічне звернення до Порошенка із закликом: "Біднійте, пане президенте". Бо в Україні, де населення стогне від комунальних виплат, а середній клас тане, як лід на сонці, крайньою несправедливістю є, коли президент багатіє.
Боюся, що час звернень до президента минув. І, припускаю, кінчається його час. Бо навіть Макіавеллі, який був не на боці Сократа і вдавав прагматичного циніка, попереджав: "Жодна перемога ніколи не є переконливою, коли переможець зневажає всі принципи – насамперед, справедливість".
1 
1
Коментарі