Пам'ятаю Святий вечір 6 січня 1981 року. Я вертався з екзаменів, йшов з автобуса селом, де було світло лише з вікон, і чув, як десь серед горбів одинокий п'яний голос пробує завести колядку. Різдво нагадувало кішку з перебитим хребтом, яка і вмерти не може, але й жити не буде.
Львів, у якому я тоді вчився, потрохи ставав російськомовним. У нашому університеті з'явилися студенти-узбеки. Майор Бондарчук з воєнної кафедри, який нас, студентів, любив і говорив із нами як з рівними, пояснював, що є негласна постанова переводити студентів із Середньої Азії у Західну Україну і Прибалтику, щоб змусити місцеві університети перейти на російську мову. У школах теж тривала повзуча русифікація. Досить було заяв половини батьків, щоб клас перевели на російську.
Російської мови на вулицях було чути майже стільки, як і української. Окрім того, був суржик місцевих петеушників, який так добре копіювали "Брати Гадюкіни". Якби СРСР втримався ще на 10–20 років, сучасний Львів виглядав – чи, точніше сказати, звучав би – як теперішні Київ, Дніпропетровськ чи Одеса.
Минуло 35 років. У Львові знову чути російську. Навіть більше: у Львові ніколи не було чути її аж стільки. Але це мова жителів Східної України, які приїхали подивитися на львівське Різдво.
Львів'яни бурчать, що нема де сісти випити кави. Але вони лицемірять: на Різдво їм нема чого робити в кав'ярнях. Їхнє Різдво живе на вулицях і площах, якими ходять вертепи й люди один до одного в гості, під співи коляди. Знайома записала й виклала у Facebook сценку з минулорічного Різдва: на зупинці у трамвай №3 зайшов вертеп, і після того як він вийшов, пасажири не переставали колядувати аж до кінцевої зупинки.
Різдво було одним із полів битв у Галичині – між україномовними і російськомовними. Сільськість ("рагульство") україномовних у Львові, що приїхали сюди як робітники чи студенти у 1960–1970-х, було постійним об'єктом глузування російськомовних: "Хто тут рогами стелю підпирає?" Україномовні захищалися багатством своїх народних традицій, яких російськомовні, міщухи в кількох поколіннях, не мали й не могли мати. На початку 1980-х україномовні програвали Різдво не лише у Львові, а й по селах. Тепер, 2016 року, нема сумніву, хто виграв війну.
Львівська ситуація нагадує бельгійську. Там переважно сільські фламандці теж були об'єктом зверхності для франкомовних секуляризованих валлонців, які жили за рахунок вугілля і сталі. Тепер бельгійська ситуація перевернулася з ніг на голову: із занепадом індустрії Валлонія програє Фландрії.
Економісти кажуть, що в останні роки в Україні капітал поволі рухається зі Сходу на Захід. Не Донецьк, а Львів стає символом майбутнього України. Львів'яни спромоглися перейти від індустрії, побудованої на димі з фабричних труб, до постіндустріальної сервісної економіки, символом якої є пара з чашки кави. Вони жартують, що Україна як собі хоче – але Львів в найближчі 20 років буде в Європі.
А для сотні тисяч туристів зі Сходу України він уже – Європа. Тільки без Шенгену: ближча й доступніша – як географічно, так і за розміром гаманця.
Цей європейський образ Львова постав не сам по собі. Він – результат самоорганізації його громади від початку 2000-х, вироблення стратегії розвитку Львова, акцій "Різдво у Львові", спрямованих на "зшиття України", польсько-українського примирення навколо "Цвинтаря Орлят".
Те, що відбувається в теперішньому Львові під час Різдва, теж є примиренням – українсько-українським, стихійним і непроголошеним. Точніше, проголошеним – але це коли "голосують ногами", під співи колядок. Однак від того воно тільки стійкіше, бо побудоване на поєднанні символіки з прагматикою.
Новий номер New Eastern Europe має статтю про потребу позитивних місць пам'яті. Тобто не тільки тих, де згадують жертв і трагедії, а й тих, які показують, як ця трагічна історія може бути подолана в позитивний спосіб.
Україна, як і Європа, вступає в рік, що не буде ні добрий, ані легкий. Щоб витримати, нам треба буде позитивних символів. Таких, як Різдво у Львові
2 
1
Коментарі
3