– Був оце в попа і почув, як три його квартирантки говорять між собою по-українському. Познайомився з ними й попросив дозволу привести студентів-українців. Отож збирайтеся, поведу вас знайомитися з тими панночками. Хто знає, може, буде вам по жінці. Шкода, коли таких дівчат заберуть кацапи. А ви одружитеся з московками, – каже в жовтні 1882-го етнограф Михайло Лобода до знайомих студентів, які живуть в одній харківській квартирі.
Ідуть у гості. Там 21-річний Євген Чикаленко сходиться з 19-річною Марією Садик із села П'ятигірці – нині Лубенський район на Полтавщині, слухачкою жіночих курсів. Вона сирота, має тільки бабу.
За пів року одружуються. Євген батька не має, а з матір'ю не спілкується. Тому пише до опікуна дядька Петра Чикаленка, який утримує родинний маєток у Перешорах – нині Подільський район на Одещині. Той протестує, бо хоче звести племінника з багатою родичкою. Залякує, що не даватиме грошей. Та Євген стоїть на своєму.
"Відгуляли весілля. Накупили горілки, пива, шинки й ковбаси. Знайомий по студентському гуртку Соколов грав на гітарі. Ми провели вечір у співах і танцях "козака", – писав у "Спогадах" Євген Чикаленко. Тоді ж відсвяткували одруження співмешканця Аркадія Вержбицького, який теж узяв собі дівчину з рекомендованих Михайлом Лободою.
Влітку Марія закінчує навчання, а в Євгена починаються канікули. Селяться на хуторі біля Лубен. Там живуть брат і сестра Марії. Дружина Чикаленка дізнається, що вагітна. Йому доводиться багато самому працювати в полі. З усім справляється, й родичі переконані, що він – селянський син. Ні їм, ні Марії не каже, що із сім'ї поміщиків.
Пише про своє життя дядькові в Перешори. Той починає присилати гроші та запрошує в гості.
У вересні 1884-го отримує від Вержбицького з Харкова звістку про арешт членів гуртка драгомановців, до якого входить і Чикаленко. Розуміє, що можуть прийти й по нього. Щоб не хвилювати вагітної дружини, їде до друга Миколи Левицького. Вранці наступного дня їх арештовують. Допитують у жандармерії, відпускають із підпискою про невиїзд. Марії про це не повідомляє.
У жовтні отримує телеграму від сестри дружини й дізнається, що в нього народилася донька. Але Марія хворіє. Євген випрошує в жандармерії дозвіл на кілька днів відвідати її.
Коли повертається у Харків, повідомляють, що три роки має жити під гласним наглядом у визначеному місці. Євген Чикаленко вибирає Перешори. Із Марією й донькою Євгенією у травні 1885-го прибуває в рідне село.
"Мені було соромно за дядька перед жінкою, – писав у щоденнику Євген. – Привітавшись із нею, сказав, що в нас у родині було вже одне ледащо з Полтавщини. Натякав на чоловіка моєї тітки Бачія, гіркого п'яницю. Я до крайності обурився, але не промовив ні слова, щоб не озлобити дядька проти жінки".
Петро Чикаленко працює секретарем дворянського зібрання в Херсоні. Щоб вести господарство в Перешорах, на літо бере відпустку. Любить випити зранку й додати ще за обідом. Чіпляється до робітників і управителя. Часом прискіпується й до племінника. Та в Євгенові бачить і гідного розпорядника маєтком. Тому перед від'їздом у Херсон восени звільняє управителя і довіряє господарство небожу. Той навідується до сусідніх поміщиків і розпитує про тонкощі справ. Детально розписує плани посівної.
Допитують і відпускають із підпискою про невиїзд
Дядько 1890-го помирає. Євген стає власником земель у Перешорах.
Чикаленко багато читає про сільське господарство. Книжки й часописи замовляє за кордоном. Велике враження справляє на нього стаття професора Петербурзького лісового інституту Петра Костичева про боротьбу з посухою. Випробовує поради вченого на своїх полях.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Євген Чикаленко навчив селян обробляти землю
Влітку 1892 року дощів майже немає. Селяни починають ходити по полях із процесіями, духовенство править молебні. Чикаленко йде з ними. Люди помічають, що деякі посіви пана мають добрий вигляд.
"На запитання вражених селян – яким способом я зберіг у ріллі весняну вологість, я в подробицях розказав, як це робиться, – писав у спогадах Євген. – Вийшла імпровізована лекція на ріллі, посеред степу".
1895-го в Чикаленків помирає донька 8-річна Євгенія. Гроші, що мали піти на її посаг, батько вирішує використати на громадську діяльність. Вважає, люди потребують написаної для широкого кола книжки про історію України. Обіцяє тисячу карбованців тому, хто візьметься за таку працю. Зголошується Василь Доманицький.
Чикаленко платить гонорари авторам журналу "Кіевская cтарина". Серед них Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко, Дмитро Яворницький. Спочатку вистачає прибутків господарства, пізніше – розпродує частину земель.
Щоб бути ближче до громадських рухів, 1899-го сім'я перебирається в село Кононівку – нині Драбівський район на Черкащині. Купує понад 1 тис. га землі та будинок на 10 кімнат. Звідси веде господарство і в Перешорах.
Я прийшов в ужас. Боявся признатися навіть собі й болів душею
Наступного року купує дім на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці в Києві. В тому кварталі живуть Косачі, Лисенки, Старицькі й Драгоманови. Береться видавати першу на Наддніпрянщині щоденну українську газету "Громадська думка".
"Кілька років тому полюбив я Юлію Миколаївну, небогу моєї жінки. Спочатку сього не помічав. А коли побачив, то прийшов буквально в ужас. Я боявся про се признатися навіть собі й надзвичайно болів душею. Хворим мусів їхать у санаторію. Дома ревнував її до всіх, з ким вона приязно заговорювала чи гуляла. Я не жив, а мучився. Не міг сподіватися на взаїмність, думать про се не міг. Не міг і натякать, бо вона є небога моєї жінки", – пише Євген Чикаленко в листі до письменника Володимира Винниченка в березні 1909-го.
Юлія Садик на 24 роки молодша за поміщика. Часто приїздить у гості з Лубен. Якось помічає, що Євген, вітаючись, цілує руки особливо пристрасно. Викликає його на розмову. Коли чує про почуття, зізнається, що також його кохає і тому відмовляє численним женихам. Після цього Євген Чикаленко вирішує розповісти все дружині.
"Певний був, що вона однесеться до сього більш-менш спокійно, – писав Винниченку в березні 1909-го. – Ми давно не жили з нею, як чоловік із жінкою. Думав, відпустить. Та мої сподівання не справдилися, почалася драма".
Доньки землевласника Ганна та Вікторія, сини Левко, Петро та Іван не схвалюють захоплення батька. Коли Вікторія зустрічає Юлію в театрі, то показово не подає руки для вітання. Та хворіє на сухоти, на нервовому ґрунті починається загострення, харкає кров'ю. За порадою лікарів їде на лікування.
Євген Чикаленко почувається винним перед дружиною і переживає через погіршення стосунків із дітьми. 1911 року скаржиться Винниченку, що в його київському будинку ніхто з дітей, окрім Петра, не зупиняється.
Марія розлучення не дає. Сподівається, що чоловік передумає. Живе в Кононівці, викладає німецьку мову у школі.
"Перелом великий, – пише Євгенові Чикаленку товариш Петро Стебницький. – Щось говорити по суті вашої сповіді сторонній людині не можна. Треба лише побажати вам упорядкувати життя своє й близьких із найменшими для всіх вас муками".
Немає більше сили жити. Якби мені вже вмерти
Живе з Юлією в орендованій квартирі в Києві. Шлюб оформити не можуть, дітей не мають. 1919-го емігрують у Чехію. Юлія помирає в листопаді 1928-го у Празі від хвороби печінки. Євген Чикаленко записує в щоденнику: "Немає більше сили жити. Якби мені вже вмерти". Після того живе ще пів року.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Україну потрібно любити до глибини кишені" - Чикаленко роздавав гроші письменникам
Марію Чикаленко із синами Іваном та Петром у жовтні 1922-го більшовики виганяють із маєтку в Кононівці. Сім'я оселяється в Києві. Під час Голодомору Марія помирає.
ВІДМОВИВСЯ ОЧОЛИТИ ЦЕНТРАЛЬНУ РАДУ
1861, 21 грудня – в родині секретаря повітового суду Харлампія Чикаленка в селі Перешори, нині Подільський район Одеської області, народився син Євген.
1875 – вступає в Єлисаветградське реальне училище. Сидить за партою з майбутнім театральним режисером Панасом Тобілевичем. Після училища хоче навчатися на агронома. Їде до Москви. Через студентські заворушення заклад закривають.
1882 – вступає на природничий відділ Харківського університету. Входить у гурток студентів, що сповідує драгомановське вчення – федеративний устрій Російської імперії.
1883 – одружується з Марією Садик. Того ж року народжується донька Євгенія, пізніше – Ганна (1885–1964), Вікторія (1887–1964), Левко (1888–1965), Петро (1892–1928) та Іван (1901–1974).
1884 – арештовують за участь у драгомановському гуртку. Під наглядом поліції живе в Перешорах. Обробляє землі.
1894 – переїжджає в Одесу. Дає гроші на видання Російсько-українського словника, журналу "Кіевская старина". Організовує при Науковому товаристві Шевченка у Львові фонд ім. Данила Мордовця, що допомагає українським письменникам. Будує Академічний дім у Львові.
1897 – укладає і видає в Одесі накладом 500 тис. примірників україномовну брошуру "Розмови про сільське хазяйство". Пізніше публікує "Худоба: коні, скотина, свині, вівці", "Сіяні трави, кукурудза і бур'яни", "Виноград", "Сад", "Лад у полі".
1900 – переїжджає до Києва. Стає членом "Громади" і співавтором Словника української мови, що виходить 1907-го під редакцією Бориса Грінченка.
1906 – починає видавати першу в Наддніпрянщині українську щоденну газету "Громадська думка", пізніше – "Рада".
1917 – ініціює скликання Української Центральної Ради. Обирають головою, але відмовляється на користь Михайла Грушевського.
1919 – виїжджає в Галичину, потім живе в Польщі, Австрії та Чехії. Очолює термінологічну комісію при Українській господарській академії в чеському місті Подєбради.
1929, 20 червня – помирає в Празі від серцевого нападу. Ховають у Подєбрадах. Хоча заповідав, щоб кремували й розвіяли попіл у Перешорах.
1 
1
Коментарі