Організація українських націоналістів та Українська військова організація свого часу плідно працювали із закордонними партнерами. Взаємодіяли на паритетних умовах взаємної вигоди, наголошує історик Ігор Дерев'яний. Це не було служіння інтересам ані Веймарської республіки, ані Литовської держави, чи, пізніше, Британії. Суть полягала в тому, щоб досягти своєї мети. Gazeta.ua попросила історика провести паралелі із сьогоденням, коли підтримку євромайдану західними політиками неоднозначно сприймають в обох таборах.
- Історичні обставини завжди змінюються. Так, історія розвивається по спіралі. Але навіть подібні між собою процеси є унікальними, адже відбуваються в іншій ситуації. У 1920-1930 роках ми мусимо зважати на важливий момент - відсутність державності в Україні. Українці як бездержавна нація були в площині взаємодій окупаційних режимів. У Західній Україні це Польща, решта території - під радянською окупацією. У цих умовах УВО і ОУН шукали підтримки в інших країн, які би мали свій політичний інтерес у протистоянні з Польщею і Радянським Союзом.
Про які саме країни йдеться?
Литва перебувала до 1926-го у стані війни з Польщею. Тому з цією державою була найтісніша співпраця. Литовські політики вважали, що співпраця з УВО пришвидшить повернення до складу їхньої держави Вільнюса, який після Першої світової увійшов до складу Польщі. Литовське командування отримало свого часу від УВО інформацію про дислокацію польських військ на польсько-литовському кордоні, завдяки чому викрило планований поляками військовий наступ.
Німеччина - ми говоримо про Веймарську республіку - ніколи не цуралися висловлювати територіальних претензій щодо Польщі. Завдяки цим інтересами відбувалася співпраця із німцями. Основною метою її для УВО Євген Коновалець вважав вишкіл та підготовку українських військових кадрів.
Якою була допомога партнерів?
Мова йшла у першу чергу про співпрацю зі спецслужбами, бо УВО складалася з колишніх військових та й сфера діяльності була така сама. Крім того, структурам українського визвольного руху на перших порах потрібно було фінансування, інформаційна допомога. 1927 року в Берліні за фінансової підтримки німців вийшов перший номер журналу "Сурма" - офіційного друкованого видання УВО. Далі - литовська сторона надавала кошти для друку. Також у Литві видавали "Вісник", що висвітлював українську політичну ситуацію. 1928 року з'являється часопис "Розбудова нації".
Пізніше - політична підтримка. Йдеться про контакти з політиками, які також могли бути зацікавлені у співпраці з УВО чи ОУН. Також литовці видавали паспорти для легалізації членів УВО та ОУН, що перебували за кордоном. Отже, обидві сторони мали свої вигоди.
Коли вони пропадали - співпраця одразу переривалася. Прикладом є 1933 рік, встановлення нацистської влади. Тоді взаємодія між ОУН і нацистами припинилася. Німеччина більше не була зацікавлена в контактах із ОУН через нацистську ідеологія меншовартості слов'ян. Зі свого боку Євген Коновалець казав: "З огляду на ідеологію нацистів, ми не можемо більше з ними працювати". Тоді ОУН переорієнтувалася на Британію. Було кілька епізодів військової співпраці з Німеччиною під час Другої світової - як от створення передових розвідувальних загонів "Нахтігаль" і "Роланд", які мали військове, а не партійне підпорядкування і жодних каральних функцій не виконували. Зрештою, ці вояки відмовилися продовжувати контракти, щойно зайшло про боротьбу проти партизанів.
Була й спроба західноукраїнської інтелігенції донести політичній спільноті в Європі інформацію про Голодомор. Завдяки ОУН і безпосередньо Коновальцю вдалося поспілкуватися з деякими політиками, які мали вплив у Лізі Націй. Таким чином це питання постало на порядок денний. Так, на жаль політика і економіка в тій ситуації зіграли згубну роль. Але кілька країн все ж Україну підтримали.
Які сучасні відмінності варто найперше врахувати?
Зараз зовсім інша політична ситуація. Ми маємо власну державу. Незалежна українська держава виникла на руїнах радянської держави і яка є по суті запереченням існування Радянського Союзу. Це демократична держава, яка для оптимального розвитку співпрацює із сусідами й іншими державами на мирних умовах.
Коли деякі політичні сили намагаються намагаються розділити її на проєвропейський Захід і проросійський Схід, то виникають класичні радянські міфи про допомогу американців чи європейців. З іншого боку говорять про те, що Росія пхає свого носа в українське питання.
Теперішня влада є проросійською. Хоч навіть у ній є клани, що більше зацікавлені у співпраці з Європою. Звісно, це вигідніше. Там є чітко встановлені правила, дотримуються демократичних принципів. Що стосується Росії - то питання ціни співпраці є невизначеним, навіть якщо говорити про суто економічний аспект. Ми чітко бачимо політичний вплив на економічні питання. У Росії досі економіка розвивається за радянським шляхом - політичного керування економічними процесами. Для нас це є зовсім не вигідно. Бо заради економічних вигод доведеться поступатися політичними принципами. Тоді як Європа, не зазіхає на політичні принципи. Єдиний, який декларується, - принцип демократичного розвитку, що й так прописано у нас у Конституції. Пропонуються чіткі умови, закони співпраці.
Який урок ми маємо винести щодо міжнародної взаємодії?
Співпраця можлива тоді, коли обидві сторони мають вигоду. Отже, якщо говорити про реалії сьогодення, Україна теж повинна щось запропонувати партнеру, з яким збирається як держава співпрацювати. Йдеться про виконання умов євроінтеграції, які є добре прописаними. Слід завважити, що Євросоюз постійно йде на поступки, намагаючись привернути увагу політиків до співпраці з ЄС. Польська влада дуже вболіває за вступ України до ЄС, таке враження, що тамтешнім політикам це більше потрібно, ніж нашим. З Росією співпраця відбувається щодо газотранспортної системи, літакобудування й ракетобудування. Але там умови не є чітко прописаними. Теперішня українська влада є проросійською, то можна передбачити, що із вступом до Митного союзу Україна здаватиме свої стратегічні об'єкти.
Про що свідчать дії влади?
Вживання недемократичних засобів - як от використання провокаторів, побиття людей - мають радянське походження. Власне, представники влади є носіями цієї традиції. Вони просто не розуміють особливостей нового демократичного світу. Зокрема, того, що ми живемо в інформаційному суспільстві. Коли влада опиняється в безвихідній ситуації - намагається йти на поступки, але шляхом радше маніпуляцій. На вимогу покарати винних у порушеннях закону знаходять офірних цапів - людей мало причетних, яких не шкода звільнити. А справжні винуватці залишаються при виконанні повноважень. Це також є радянський спосіб.
То може слід протестувати більш рішуче чи протест має залишатися мирним?
Історія показує ефективність саме мирних протестів. Починаючи від руху Махатми Ганді за незалежність Індії і завершуючи помаранчевою революцією. У слабкості є сила, і навпаки. Влада, яка використовує силу, завжди програє. Взяти приклад студентських заворушень 1968 року у Франції, коли застосування сили урядом де Голля значно погіршило ситуацію. Також - події 1989-го у Вільнюсі, коли загинули люди. У Румунії внаслідок введення військ загинули близько тисячі людей і це збільшило обурення народу. Врешті режим Чаушеску було повалено. Подібне відбувається у нас зараз. Сплеск громадянського руху відбувся після побиття 30 листопада "беркутівцями" студентів, після провокацій на Банковій 1 грудня. Історичний закон, який завжди діяв, - сила завжди породжує протидію. Мирний шлях досягання мети пропонує правила конструктивного подолання. Коли є мирна демонстрація - є можливість сісти за стіл переговорів і домовитися про виконання вимог. І це згідно із нормами демократичного суспільства. Влада, яка використовує силу, показує свою слабкість і безвихідність ситуації. Це значить, що вона не може врегулювати ситуацію мирним шляхом. Показує своє антидемократичне лице і приховує політику не в національних інтересах.
3 
1
Коментарі
25