– А їх їдять? – роздивляючись гладкого гіпопотама на телеекрані, питає моя бабуся.
Що більше дорослішав, то менше смішив мене цей спогад дитинства. Тоді моєю улюбленою програмою була "В мире животных" із Миколою Дроздовим. Кожної тварі по парі пройшло через його добрі руки. І про кожну моя, як мені здавалося, кровожерна бабуся відпускала кулінарні коментарі. Я не міг зрозуміти і розповіді, що в її дитинстві такий суп, від якого крутив носом, був манною небесною.
У 1930-х бабусина родина померла від голоду. Її прихистив дядько – голова колгоспу. У нього вона нарешті змогла від'їстися, тобто зварити скільки захоче юшки з картопляного лушпиння. Але дядина дорікала чоловікові, що тепер нічим годувати свиней. Малу відвезли на пристань, посадили на пароплав до Києва. Там вона врятувалася від голодної смерті по-справжньому. Стала служницею в сім'ї партійців-євреїв.
Дід навіть кавун їв із хлібом
А в дідові по батьковій лінії мене в дитинстві дивувала інша звичка – їсти навіть кавун із хлібом. Або заборона брати більше одного качана вареної кукурудзи, навіть якщо її з поля привезли повну мотоциклетну люльку. Лише недавно вже не як повчальну жахалку сприйняв його спогад про старшого брата. Той 1933-го потрапив, після довгого недоїдання, на кукурудзяний бенкет. За півгодини тут же, на очах у всієї сім'ї, стоячи випорожнився і впав мертвий від завороту кишок.
У музеї Голодомору на Дніпровських пагорбах довго гортав томи прізвищ загиблих українців у пошуку рідних імен. Не всіх знайшов. Багато сторінок у цих книгах порожні. Цього року треба буде вписати туди бабусиного брата – як казали у них на хуторі, з найсмачнішим прізвищем Куліш.
1 
1
Коментарі
2