Люстра вибухнула. У темряві на мене ллється потік іскор і битого скла. Поміняти лампочку з ліхтариком у зубах не виходить. Цоколі залишаються в патронах. Скільки пам'ятаю, в таких випадках у нас на поверсі завжди всі зверталися до Маріка.
75-річний холостяк живе у двокімнатці неподалік. Марік обережно знімає мою люстру. За кілька хвилин приносить справну, навіть із лампочками.
– Вот только патроны у меня последние были, – каже.
Пропоную гроші. Відмахується і задкує до дверей.
З "Повної історії Риму" робили щити
Світло є. Роззираюся по кімнаті. Підлогою простягнувся лабіринт із книжкових стін і веж. Одним махом вирішую винести з хати значну частину бібліотеки. "Збирачів пилу" згрібаю у мішок. Туди летять томи улюбленого ще зі школи Толстого, так і не прочитаний Паланик і навіть Забужко – але через повтор творів в іншому виданні.
Залишаю лише подарунок від дорогої людини – шикарне видання про корінних американців. Саме в цій книжці колись прочитав, як дивувалися техасці, коли неписьменні індіанці скуповували в книгарнях супердорогі європейські видання. Виявилося, з "Повної історії Риму" команчі робили щити, які не могли пробити стріли ворожих племен.
Підняти мішок не можу. Витягую його на коридор.
– Ой, у меня приятель так читать любит, – випадково зустрічаю Маріка. – Вы же выбрасывать книги собрались? Можно я заберу?
Киваю. Наступного ранку в ліфті "застукую" його з томиком Забужко під пахвою.
– Пойду на свежем воздухе почитаю, – сором'язливо мне брезентову торбинку сусід.
Отак я розрахувався за останні патрони.
1 
1
Коментарі
7