10 березня 2005 року в Києві закрили на реставрацію, а згодом і зруйнували найбільший критий ринок столиці "Центральний колгоспний ринок", або "Сінний", як його називали між собою кияни.
З середини XІХ століття і майже до самої Другої світової війни на Львівській площі знаходився базар, де, крім всього іншого, торгували сіном та іншим кормом для худоби. Звідси і пішла назва ринку. Львівську площу в ті часи називали Сінною. Ринок на Сінній розташовувався на місці сучасної клумби та охоплював всю територію Львівської.
Сінний базар являв собою кілька рядів з дерев'яними будиночками та відкритими столами з навісами. Селяни добиралися в Київ на потягах. Із вокзалу трамваєм №2 прямо на Сінну площу. Електричок тоді ще не було.
У 1948-му, коли був сезон, на Сінному базарі з'являлися поліщуки. Вони відрізнялися від інших селян тим, що були в куфайках і в личаках (плетене з кори взуття - Gazeta.ua). В основному приїздили жінки групами по 7-8 чоловік. У них за спинами були козуби на шлеях широких смуг із соснової щепи та кришкою зверху. Привозили журавлину. Продавали в стаканчиках. Потім отоварювалися і поверталися додому. У тому місці, де зараз кінотеатр ім. Чапаєва, був колись рибний магазин, всередині якого стояв великий акваріум, у якому кишіло раками. Один середнього розміру коштував 15 копійок. Великий - 20 копійок. Продавали не на ваги, а поштучно. Крім раків, було дуже багато чорної ікри в бляшанках, але її чомусь ніхто не купував. Також на полицях лежали великі рожеві краби. На Сінному базарі продавали овочі, фрукти, м"ясо, махорку. Квасолю продавали в стаканчиках. Яйця - поштучно. Рішення про закритття базару на Сінній площі було прийнято у верхівці ЦК КПРС. Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов з резиденції в Межигір'ї часто їздив на роботу разом із членом Політбюро ЦК Лазарем Кагановичем якраз повз ринок. Картина, яку вони спостерігали мало не щодня, дратувала - зачухані селяни у рваних куфайках і личаках та бурках. Більше того, градоначальники не могли витримати цілковиту, за їхніми словами, антисанітарію в центрі Києва. Щоб не впадав в очі убогий ринок, спочатку на підвищенні з боку вулиці Артема поставили цілий ряд дерев'яних рундуків, щоб хоч якось прикрити від "царських очей" ринок. Євреї з Подолу продавали з рундуків зошити, чорнило та іншу канцелярію. Тоді ще можна було почути справжню мову "ідиш". Згодом з верхівки дали команду прикрити базар. Наводити порядок пригнали полонених німців, які в той час відновлювали Хрещатик. По периметру їх охороняли конвоїри з рушницями. Ринок розібрали, а торговців розігнали. З часом на місці колишнього Сінного утворилася Львівська площа. Київський художник Юрій Логвин, 76 років.
Сто років тому Сінний ринок ще називали "воровським". Згадки про це зустрічаються в мемуарах 30-х років позаминулого століття. Вже тоді існував неписаний закон: якщо злодій приносив вкрадену річ продавати на Сінний, вона вже вважалася його власністю. Природно, репутація ринку була відома владі міста, тому навколо Сінного чергувала велика кількість жандармів, які нерідко обшукували тих, хто прямував на ринок. Якщо ж цей кордон вдавалося обійти і пронести річ на Сінний, злодієві вже ніщо не загрожувало, його ніхто не чіпав. Всупереч пильній увазі охоронців порядку, на ринку завжди жваво торгуавли. Як правило, крадені речі були вже ношеними, тому їх можна було купити дуже дешево. З часом на Сінному стали збувати і власний старий мотлох, що остаточно сформувало і цінову політику, й "естетичну платформу" ринку як "блошиного", оскільки вже в XIX столітті це вважалося цілком природним явищем. Правда, в 40-х роках того ж історичного періоду Микола I таки навів порядок і прикрив "малину" для злодіїв і грабіжників, залишивши тільки порядних лахмітників.
Радянська влада, в свою чергу, теж внесла кілька коректив: до 30-х там продавалися панські речі - залишки розкоші царського часу, а після війни - залишки залишків вцілілого дореволюційного минулого.
У 1950-х, після того, як на площі Перемоги був знесений легендарний Євбаз (за документами - Галицький ринок), почалося будівництво ринкового павільйону на Воровського, де він не простояв і півстоліття.
Будівля Центрального колгоспного ринку була зведена у 1949-58 роках архітекторами Ф. М. Фрідліном та В. Я. Кучером у стилі радянського конструктивізму. Площа торгового залу становила 9 тис. квадратних метрів. Розрахований він був на 1200 торговельних місць. Ринок був багатоярусним. В нижньому ярусі - підвальні приміщення служили холодильними камерами схову. Перший ярус - торговельний зал, який оперізувала галерея. Нижній ярус передбачався для зустрічної торгівлі. З навколишніх сіл Києва приїжджали селяни, привозили овочі, фрукти, м'ясо, молочну продукцію. По периметру другого поверху - балкон, до якого вели сходи на торцях торгового залу. Ажурна конструкція склепистого покриття зі склоблоків. При його будівництві використовували багато нових, раніше не використовуваних у радянському будівництві технологій. Наприклад, прозорий склепінчастий дах Сінного був зібраний з 32-х тисяч склоблоків. Ринок розташовувався за адресою: вул. Воровського (нині Бульварно-Кудрявська), 17. І хоча будівлю ринку внесли до реєстру пам'яток архітектури, зараз на його місці одні руїни.
"У 1958-му році київською владою було прийнято рішення збудувати новий критий ринок. На той час у Києві був лише один критий ринок - Бесарабський. Будівництво Сінного ринку тривало 9 років. Я жив поруч і ходив дивитися, як відбувалось будівництво. Добре пам'ятаю американську установку, яка сортувала щебінь. Це була величезна довга труба, яка оберталася навколо свої осі і мала три відсіки. В одному - залишався відсортований крупний щебінь, в другому - середній, у третьому - дрібний. Залізобетон для ринку виготовляли просто на місці. Коли ринок відкрили, це було велике свято для киян. Більшовицька пропаганда працювала на всю, мовляв, яке щастя і дбайливе ставлення до трудящих. Але, най вибачать мені всі, хто кохався в цьому ринку, бо з архітектурної точки зору це було ганебно. Ринок справді процвітав і був популярним до кінця 80-х років. Назва Центральний ринок серед киян не прижилася, оскільки на той час квартал, де знаходився ринок, не був центром. Кияни сміялися, мовляв, центр - це Хрещатик, але не Бульварно-Кудрявська чи Обсерваторна вулиці. І таким чином ще з 70-х років люди за традицією почали називати ринок Сінним. До речі, всю молочну продукцію - масло, сир, сметану - в той час називали "набілом". Давнє українське слово, забуте сьогодні. Так само мало хто пам'ятає, що ще на ринку на Сінній площі кавалки масла продавали завернутими у капустяне листя. Пластику ще ніхто не знав. Це була народна упаковка. В базарній торгівлі люди вміли торгуватись і спілкуватися. Приїжджі торговці називали городянок "дамами". Ринок не обов"язково треба було зносити. Його можна було б облаштувати, як виставковий центр або супермаркет. З кінця 80-х у Києві почали знищувати торгівлю, яка сто років існувала на перших поверхах будинків. Замість гастрономів почали з"являтися банки, гральні салони, кафе. Дійшли до того, що не знаємо, де продавати хліб. А були ж спеціальні хлібні магазини". Києвознавець Дмитро Малаков, 77 років
Новий сплеск активності стався в період "перебудови", коли "Сєнка" вважалася антикварним ринком і частими відвідувачами якого були відомі політики. Так, постійно ходив на ринок президент України Віктор Ющенко. Кажуть, тоді на Сінному можна було купити справжній антикваріат, причому за копійки. Але, по-перше, запаси раритетів вичерпалися дуже швидко. Ті фамільні речі, що виносяться наївними голодними бабусями на продаж, які пережили одну революцію і дві війни, не витримали принад перебудови і Незалежності. З 1990-х і до самого знищення ринку на його території, поруч з критим павільйоном, розміщувалася відома на все місто "блошка", де можна було знайти робочу швейну машинку "Зінгер" середини XIХ століття і німецький трофейний акордеон, а також контейнери, в яких "човники" продавали фірмовий одяг. Справжні джинси Levi's, якщо пощастить, можна було купити за ціною, нижчою за американську. Кажуть, що навіть американський долар вперше з'явився саме на Сінному ринку. Люди прямо з рук або на асфальті продавали портрети Сталіна, стару біжутерію, що не носилася десятки років, битий посуд епохи радянського модерну, стоптані на танцмайданчику туфлі, поламану побутову техніку, старі платівки, іграшки, старі ґудзики, капелюшки, мереживні парасольки, книжки, корки від пляшок, вмістом яких святкували ювілеї після війни, згнилі від часу фіброві валізи, перуки, лопати, ситцеві труси нелюдських розмірів. За свідченням людей, на "Сінці" можна було продати і, відповідно, купити все, що завгодно. Типаж "Сєнки" був різним: від міських божевільних і антикварних персонажів до початківців-естетів, "недобитих" престарілих хіпі, завзятих модників, серед яких неабияка частина богемно-артистичної і театральної тусовки Києва. Були й звичайні хазяйновиті мужички, які забрели сюди в пошуках детальки для радіоапаратури, що не випускається 25 років, іноземці, які вважають своїм обов'язком відвідати місцевий блошиний ринок.
Остаточним занепадом блошиного ринку, що був екзотичною пам'яткою міста стільки років, стала реорганізація, проведена одразу після закриття ринку. Тоді всіх "стихійних" бабусь і міських божевільних, що торгували на землі і на сходах, що ведуть до Сінного з вулиці Гончара, розігнали. А більш-менш серйозних продавців примусили платити за оренду облаштованих прилавків. І це спричинило за собою незворотні наслідки. Найстрашніше - підвищення цін.
Згідно з рішенням Київради від 21.10.2004 року, компанія ТОВ "ФЕРРО" та ТОВ "Сінний ринок" отримали в оренду на 10 років земельну ділянку на вул. Воровського, 17 для будівництва, експлуатації та обслуговування торговельно-офісно-житлового центру з підземним паркінгом та для знесення існуючих будівель. Спираючись на це рішення, адміністрація ринку повідомила підприємців про роботу над припиненням договорів оренди з 10.03.2005 року. Адміністрація Сінного ринку роздала кожному орендареві аркуш з переліком 24 ринків м. Києва з їхніми адресами та телефонами. Таким чином близько 500 родин залишилася без коштів на існування. Держава втратила 500 платників податків, а 50 тисяч мешканців центру міста - ринок.
Стривожені мешканці Шевченківського району та підприємці-орендарі Сінного ринку звернулися до тодішнього мера Києва Олександра Омельченка з проханням не допустити знесення будівлі Сінного ринку. У березні під тиском громадськості, включаючи лютневий пікет і діяльність добровольчого Комітету з порятунку ринку, який був створений одразу після повідомлення про закриття, Київська міська рада скасувала свій дозвіл компаніям "Ферро" та "Сінний ринок" зносити будівлю Сінного ринку для будівництва торговельно-житлового центру, внісши зміни до рішення від 21 жовтня 2004 року. При цьому замінила формулювання "для зносу існуючих будівель" на "із забезпеченням подальшого функціонування ринку з продажу продовольчих та непродовольчих товарів в капітальній будівлі і збереженням робочих місць".
Олександр Омельченко сказав, що будівля Сінного ринку являє собою історичну та архітектурну цінність і не повинна бути знесена. У довідці Державної служби охорони культурної спадщини сказано, що об'єкти Сінного ринку не значаться серед пам'яток культурної спадщини. Міськрада доручила Шевченківській районній адміністрації та Головному управлінню культури ініціювати внесення будівлі Сінного ринку до реєстру пам'яток архітектури Києва. Компанія "Сінний ринок", сказано в протоколі засідання (на якому внесли поправку про збереження будівлі ринку), повинна продовжити до 31 грудня договори оренди торгових місць з приватними підприємцями, які торгують на цьому ринку. Крім того, проектна організація "Київпроект" повинна організувати незалежну експертизу технічного стану Сінного ринку. В цей же час адміністрація ринку оголосила тендер на розробку проекту торговельно-офісно-житлового центру, будівництво якого може бути завершено протягом двох років та інвестором якого вона має намір виступити. І слухняно продовжила договір оренди з торговцями до 31 числа, але не грудня, а березня, паралельно підвищивши ціни за оренду в три-сім разів, що суттєво вдарило по спроможності платити оренду. Таким чином територія була очищена.
У цьому ж році в Києві сталася "Помаранчева революція". Продавці Сінного ринку чи не вдвічі дешевше відпускали продукти харчування для мешканців наметів з Майдану Незалежності та делегували своїх представників для нічних чергувань біля головної сцени. Продавці та постійні відвідувачі ринку надіялись, що нова влада збереже унікальний для столиці ринок, але цього не сталося. У квітні ринок остаточно закрили, а вже за кілька тижнів компанія-забудовник почала зносити каркас даху Сінного, а екскаватори розпочали руйнувати стіни.
"Руйнували страшенно. Пам'ятаю перші поштовхи, коли школа затремтіла і полякалися діти. На території ринку стояв великий кран з "бабою", яка розгойдувалися і з усієї сили билася об стіни ринку. А вони настільки міцно були збудовані, що не піддавалися. Колись будували на славу. Зараз так не будують. Я підійшла до будівельників, кажу, давайте призупинемо демонтаж, бо завалиться школа. Це була весна. Розпускається листя, а з ринку страшна пилюка. Я попросила у них заключення науково-дослідного інституту. Демонтаж призупинили, але впродовж усіх цих років сніг, дощ вітер роблять своє. Востаннє, коли я там була, з"явилось враження, що після Чорнобиля це "місто мертвих". Тамара Крик, директор спеціалізованої школи №91
До десятиріччя руйнування ринку Gazeta.ua у жовтні 2014 року розпочала зйомки документального фільму про Сінний ринок. Презентація відбудеться на сайті восени 2015-го. До фільму увійдуть спогади сучасників першого Сінного ринку на Львівській площі та спогади киян про Центральний колгоспний ринок, він же Сінний, на вулиці Воровського.
3 
7644
Коментарі
2