22 серпня у Львові перепоховали стрільця добровольчого корпусу УНСО "Арго" Леоніда Ткачука на позивний "Цвях". Загинув у бою під селом Шрома в Абхазії під час російсько-грузинської війни у липні 1993 року. Нагороджений найвищою державною нагородою Республіки Грузія – орденом Вахтанга Горгасалі та орденом УНСО "Пустельний хрест".
Знайти місце поховання Леоніда Ткачука в Абхазії та ідентифікувати за ДНК вдалося завдяки пошуковикам Міжнародного комітету Червоного Хреста.
Попрощатися з воїном прийшли рідні та батько Ігор "Обух" Ткачук, що воював пліч-о-пліч з сином. Також члени УНСО, ветерани АТО/ООС, волонтери, духовенство, представники місцевої влади, почесний консул Грузії у Львові Ярослав Музичко та голова виконкому Національного комітету реформ, екс-президент Грузії Міхеіл Саакашвілі.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Річниця агресії Росії проти Грузії: в МЗС зробили заяву
Заупокійне богослужіння відбулось у Гарнізонному храмі св. ап. Петра та Павла. Далі похоронна процесія рушила на Личаківський цвинтар. Дорогою скандували "Слава нації! Смерть ворогам!", "Другу "Цвяху" слава!". З військовими почестями Ткачука поховали на полі почесних поховань, поряд із побратимами.
Леонід Ткачук загинув 19-річним. Поліг, прикриваючи відхід побратимів при відступі.
Наказ штабу грузинських військ прорвати оборону ворога в передмісті Шромі українці отримали 17 липня 1993-го. Село мало стратегічне значення в обороні Сухумі. 23 члени УНСО разом із групою грузинських морських піхотинців увірвалися в Шромі, завдаючи ворогові значних втрат, дійшли до центру міста. Обіцяне підкріплення не прибуло, тому вони закріпились у кам'яних будинках, аби не потрапити в оточення. Впродовж кількох днів тривали масовані атаки з боку російсько-абхазьких сил. 19 липня грузинський штаб, так і не надіславши підкріплення, дав наказ відходити.
За три дні боїв під Шромою росіяни та абхазці втратили 58 чоловік. Тоді вперше на Кавказі знищили російський танк
"Коли 1993 року почались буремні події в Абхазії, ми розуміли, що це відбувається завдячуючи Москві, - каже побратим Леоніда, колишній вояк УНСО Едуард "Байда" Білоус. - Керівництво УНСО вирішило відправити групу добровольців допомагати грузинам боротися проти московської агресії. Леонід Ткачук був у першій групі з восьми бійців. Був воїном з великої літери і чудовою людиною. В свої 19 років пройшов вже третю війну. Воював в Придністров'ї та Нагірному Карабаху. В бою знав, що він не підведе, не розгубиться і буде діяти грамотно. На війні у Карабаху був випадок — у них там стояла покинута ворогом БМП. Він знайшов книжку з експлуатації, прочитав, навчився керувати, обслуговувати бойову машину і став механіком-водієм. Азербайджанці (на боці котрих воювали УНСОвці проти росіян і вірменів, - ред.) хотіли було її у нього віджати, а він каже: "Я тільки свої речі заберу". Заліз у кабіну, перекрив паливний кран - і вони знову не могли БМП завести. Зрештою віддали назад йому, і він на ній воював, поки її не пібили в бою, а Леонід отримав поранення".
Леонід казав: якщо виживе в російсько-грузинській війні, то напише книгу спогадів, згадує Білоус.
"Якось мене спитав: "А знаєш, що найважче в написанні книги? Придумати назву. А я вже придумав — "Записник для божевільного туриста". Думаю, вийшла б чудова книга. Мав гарне почуття гумору, вмів цікаво розповідати про війни. Про страшне розказував весело і красиво. Коли загинув, його батько прийняв рішення поховати сина на грузинській землі, за яку він поліг. Я не дуже це підтримував. Але, може, воно і на краще. Бо якби тоді привезли в Україну і тихо поховали, ніхто б про нього не знав. А тепер буде похований з почестю", - додає "Байда".
Почесний консул Грузії у Львові Ярослав Музичко висловив подяку родині Ткачука, яка виховала мужнього воїна.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Люди воюють, а ми сидимо або гуляємо" - уродженець Судану вступив у ряди ЗСУ
"Цвях" у бою почувався як риба в воді. Був розвідник і нерідко ліз на рожон, ніхто не міг його стримати, , - згадує бойовий побратим, колишній вояк УНСО Андрій "Липа" Тима. - Коли я приїхав у Грузію і вперше його побачив, подумав, що хлопець трохи несповна розуму. А потім зрозумів, що війна - його стихія. Брав з нього приклад, бо сам іноді губився при вибухах снарядів. Він нічого не боявся, навіть покарань - за порушення дисципліни у нас били буками. У рваних кросівках ходив по горах, а це ризиковано. Підібрати взуття йому було складно. Коли ми вибили ворога з Шроми, він побачив, як лежали новенькі черевики його розміру. Одягнув їх, а в черевик поцілив снайпер і вирвало каблук. Дуже засмутився через це. Якраз в цей час святкували його День народження. Всюди стріляли, нас оточили, а він був веселий. Спекли йому млинці, свиню зловили, закололи. Хто що міг дарував — фрукти, гранати, ріжок до автомата. Більше нічого не мали".
Коли УНСОвці змушені були відступати з села під натиском росіян, Леонід Ткачук прикривав відхід та був двічі поранений.
"Цвях" повернувся до своїх побратимів Сергія "Діброви" Обуха і Романа "Багряного" Галазики, які поховані поряд, - розповідає бойовий побратим, колишній вояк УНСО та ветеран АТО Ігор "Тополя" Мазур. - "Діброва" загинув від уламків міни в один день з Леонідом. Коли з грузином на позивним "Самурай" ми виносили вбитого "Діброву", нас переслідували росіяни, були дуже близько. Ми його сховали в кущах акації, почали відступати далі і вийшли на хлопців, які виносили пораненого "Цвяха". Теж були під обстрілом, до ворога - метрів 200. Нас врятувала грузинська артилерія. Почала бити по селу, і росіяни злякалися. Але остання снайперська куля, яка летіла в нашу сторону, "Цвяха" добила. Ми його несли на плащ-наметі. Я з одним бійцем тримали ззаду, двоє - спереду. Куля пройшла між нами. Видно було, як його вдарила під ребра, він аж здригнувся. Його очі почали тьмяніти. Тут до нас його батького біжить, кричить: "Як там Люсик?! Є машина, давайте швидше!". Батько любив Францію і з дитинства називав сина Люсик або Люсьєн. Хлопець в 19 років вже був король жіночих сердець. Грузинські дівчата на наших хлопців не дуже дивилися, а от за ним бігали. І коли вже до машини донесли, очі його в небо подивилися і завмерли - я закрив їх. Поклали "Цвяха" в кузов, батько теж заскочив, ще до кінця не зрозумівши, що сталося. А вночі ми пішли забирати "Діброву". Семеро українців і п'ятеро грузинів, ризикуючи втрапити на засідку і загинути. Ледь знайшли його тіло в темряві і всю ніч в дощ несли до наших позицій. Ми своїх у біді не кидаємо ні живих, ні мертвих".
За три дні боїв під Шромою росіяни та абхазці втратили тільки вбитими і пораненими 58 чоловік, за даними грузинської військової розвідки. Тоді вперше на Кавказі знищили російський танк.
"Коли ми несли "Цвяха", були вже такі втомлені, що снайпери по нас лупили, а нам було все одно. Лиш би витягнути його в гори, а вони там дуже круті. Пару метрів залишилось до машини — і снайпер влучив у нього. Ця третя рана вже була смертельна", - згадує Андрій "Липа".
Поховали Леоніда Ткачука в парку Надії Курченко у Сухумі.
Під час візиту Кравчука в Росію Єльцин начебто навіть ударив його. Бо той сказав, що українських бійців у Грузії немає
"На похорон загиблих у тому бою "Цвяха" і чотирьох грузинських бійців приїхав правити службу нинішній патріарх Грузії Ілля II. Ми з нашими хлопцями були як почесна варта, - згадує Ігор Мазур. - Коли їхав катафалк з українським і грузинським прапорами, поряд продавали квіти. Один грузин купив їх на всі гроші, які з собою мав, і кинув під колеса машини в знак пошани. Смерть героїв поєднує наші народи. Тиждень тому в Тбілісі Леоніда Ткачука вшановували на державному рівні за участю президента Грузії, міністра оборони та міністра з питань примирення і громадянської рівноправності. Лише бойових військових генералів було більше десяти. Зараз грузини воюють за Україну ще й тому, що памятають українців, що воювали за Грузію".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мазур пояснив, що робив у Чечні
Міхеіл Саакашвілі подякував родині Леоніда Ткачука та УНСОвцям за героїзм та братство.
"Під час одного бою 1993 року російські спецназівці, яких було значно більше, кричали українцям "Здавайтесь!", а ті відповідали українською "Грузини не здаються!". Ця легенда залишилась в пам'яті грузинського народу, - розповів він. - Також пам'ятаємо, як українські гвинтокрили евакуювали мирних мешканців Сухумі під обстрілом, доставляли продукти, теплі речі біженцям у гірські райони. А коли була інтервенція 100-тисячної армії Росії 2008 року, завдяки українським системам протиповітряної оборони ми довго тримали оборону і збили багато літаків. Грузинські офіцери поклали свої голови на Донбасі не лише тому, що ми вдячні і повертаємо борг. А й тому, що ми відчуваємо те ж, що й ви тоді. Що доля нашої країни вирішується тут, і треба зупинити ворога. Допоки він не знищений, у нас не може бути миру, нормального життя і розвитку. Перемога буде за нами, бо ми праві і боремося за рідну землю".
Крізь війну в Грузії пройшли 1993-го близько 120 УНСОвців, за словами Ігоря Мазура. Крім того за Грузію воювали у партизанській війни в Кодорській ущелині 1997-2001 років.
"Наші воювали з червня по листопад 1993 року. Потім повернулися, бо Верховна Рада під тиском Росії прийняла закон про заборону воєнізованих формувань, маючи на увазі УНСО, - каже Ігор "Тополя". - Розповідають, що під час візиту Леоніда Кравчука в Росію у жовтні 1993 року Борис Єльцин начебто навіть ударив його. Бо той сказав, що українських бійців в Грузії немає. Єльцин кричав: "Якщо не забереш їх звідти — перекрию газ!" 27 липня 1993 року у Сочі підписали Угоду про тимчасове припинення вогню, щось на зразок Мінських угод. Росія виступала в ролі гаранта, і грузини відвели важку техніку. Нас переправили на баржах у місто Поті, а звідти літаком на Тбілісі і далі в Київ. Через декілька днів абхази, а насправді росіяни, порушили угоду і з боями захопили Сухумі".
Українські бійці знаходили докази того, що разом з абхазцями проти грузинів воювали кадрові російські військові, каже Ігор Мазур:
"Ми у вбитих ворогів знаходили військові квитки, де було зазначено, що він тиждень як звільнений зі збройних сил Росії. А після цієї операції "відпускники", мабуть, назад на службу поверталися. А російський флот стояв на рейді і обстрілював Сухумі з гармат. Коли грузини взяли в оточення абхазький гарнізон у Ткварчелі, ті вже були готові здатися. Тоді висадилося біля 500 російських морських піхотинців під Тамишом, пробили до них коридор".
"Взяти Сухумі було неможливо, якби грузини не сіли за стіл переговорів і не відвели важке озброєння. І те ж із нами може повторитися. Росія не заспокоїться. Вона хоче нас знищити. Бандера, Коновалець і Петлюра знали, що робити. Якби у них була ядерна зброя, ніхто з них і не подумав би віддати її москалям", - говорить батько "Цвяха" Ігор Ткачук.
Рішення надати допомогу Грузії, що відстоювала свою цілісність і зазнавала великих втрат у війні за Абхазію, керівництво УНА-УНСО прийняло навесні 1993 року. Приводом до війни стало намагання Грузії влітку 1992-го взяти під свій контроль ділянку грузино-російського кордону з боку Абхазії, чим скористалися росіяни і спровокували збройний конфлікт. Абхазькі сепаратисти, підкріплені регулярними військовими частинами Росії, відстоювали геополітичні інтереси РФ, дозволяючи їй контролювати частину кавказького узбережжя Чорного моря.
Перші 8 українських добровольців з'явилися в Грузії в червні 1993-го, з них сформували гірськострілецький підрозділ УНСО "Арго" під керівництвом сотника Валерія "Устима" Бобровича. Московське телебачення повідомило, що в Тбілісі "висадився полк галицьких українців". Насправді, лише один боєць був із Західної України. Підрозділ відзначився в боях під Сухумі та в Кодорській Ущелині. Семеро УНСОвців загинули. Їх і ще 26 бійців УНСО нагородили найвищою державною нагородою Республіки Грузія – орденом Вахтанга Горгасалі.
2 
79692
Коментарі