"Де мої діти?" - як Умань пережила моторошний ракетний удар РФ

26

Вранці 28 квітня російська ракета влучила у багатоповерхівку в Умані на Черкащині. Загинуло 23 людей.

Росіяни ударили по Умані ракетою Х-101, яка зруйнувала під'їзд та знищила повністю 27 квартир. Також згоріли вщент або були сильно пошкоджені 33 автомобілі.

Загалом у зруйнованому під'їзді було зареєстровано 109 осіб. Рятувальні роботи ще продовжуються.

Ракети X-101 розроблялися російським конструкторським бюро "Радуга". Вони випускаються важкими бомбардувальниками на кшталт Ту-95. Можуть вражати цілі на відстані у майже 5 тис. км. У Повітряних силах ЗСУ кажуть, що такі ракети здатні збивати комплекси Patriot. Два із них вже перебувають на бойовому чергуванні в Україні.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в Умані та поговорила з очевидцями жахливої атаки на місто.

109 ЛЮДЕЙ

На розі житлової багатоповерхівки стоять розкладні столики. Чоловік у тонкій весняній куртці тримає біля грудей рулон прозорої щільної плівки. Другий - у кепці, сірій від пилу, - розмотує її на кілька метрів і відрізає ножиком одним помахом руки. Піднімає шматок високо над головою і за кілька метрів звідси береться заклеювати скло багажника чорного Renault. Лобове скло пішло тріщинами, але все ще тримається купи.

Одразу навпроти - багатоквартирна панелька, загороджена червоно-білою стрічкою. Крилата ракета влучила в один із верхніх поверхів і зруйнувала цілий під'їзд. Масивні брили бетону, розкидані у садках між зеленою травою, накрили жовті кульбаби.

Фото: Тарас ПОДОЛЯН

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Удар РФ по будинку в Умані: нові фото та відео з місця трагедії

- Вони в квартирі спали вночі. Чоловік в реанімації, двоє дітей загинуло, а вона жива! - жінка, на вигляд років 45, у рожевій сьоганій куртці притискає руки до грудей. Погляд не зводить з руїн будинку.

 

Місце трагедії оточили служби - медики, пожежники, правоохоронці зʼїхалися до будівлі у перші хвилини після ракетного удару. На складених зруйнованих панелях, ближче до підвалу, групою стоять рятувальники. У кожного своє завдання - лопатою вигрібають каміння, збирають залізні уламки ракети в мішок, тримають помаранчеві ноші.

ВЕЛИКЕ ПОЛУМʼЯ

Під парканом школи №5, у якій організували гуманітарний штаб, зібрався натовп. Мешканці сидять в тіні дерев, опустивши голови до плечей, у домашньому одязі, капцях, з водою у руках і червоними від сліз очима. До будинку зʼїхалися люди з різних населених пунктів, щоб дізнатися, чи живі їхні рідні.

- Це було десь напів пʼяту ранку. Тривогу, зазвичай, чути, а цей раз багато хто її не почув, хоча у нас було навіть вікно відкрите, - каже мешканка сусіднього будинку 40-річна Аріна Мазур. - Я проснулась від дуже гучного свисту, але я думала, що то літак, бо ми звикли до цих звуків. Але перший свист був настільки потужний!

Через 10 секунд після цього жінка почула ще один свист, але значно гучніший.

 

- Проживаємо на девʼятому поверсі і таке було відчуття, що це десь на даху відбувається, - згадує момент трагедії Аріна. - Удома діти спали, я зіскочила з ліжка і кинулася до ліжка дитини. Не добігла - і пролунав з цієї частини вибух. Він був такої сили, що затряслося все, що було під ногами. Мені здалося, що влучило в наш підʼїзд, бо дуже потужно було, дуже страшно. Я схватила дитину, уже зрозуміла, що якась ракета, побігла за старшою. Боялася, що сипатимуться стіни, і не знала, чи встигну спуститися з девʼятого поверху вниз.

Аріна Мазур занесла дітей у ванну кімнату. Взяла ковдри, подушки - і накрила їх зверху.

- Залишила їх і зрозуміла, що треба вирішувати, чи вибігати, чи ні. Це були секунди. Вибігла в дитячу, яка дивиться на цей будинок якраз. Відкрила вікно, а було ще дуже темно, на оцій проїжджій частині всьо горіло. Якимись кусками - велике полумʼя. Почали збиратися з дітьми і вибігли на вулицю. Побачили, що залишилися без автівки, вона стояла до кута зруйнованого будинку. Була вся побита абсолютно - у склі, глибах. Ремонт машини майстри оцінили у 60 тисяч гривень, але це дрібниці, бо ми залишились живі.

 

Із будинку і сусідніх багатоповерхівок почали евакуювати людей. У декого заблокувало двері, тому вони скидали речі вниз у ковдрах.

- Людей, дітей знімали цілими родинами згори цими пожежними драбинами. Діток маленьких у ковдрах. Район у нас спальний, багато молодих сімей. У кожній родині реально є діти, у когось по-двоє, по-троє. Ніхто не очікував цього у такому маленькому місті.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Над нами все вилетіло, ми були посічені склом" – як дніпряни живуть у розбитій ракетою багатоповерхівці

Постраждалі поводились стримано. Слухали рятувальників і дотримувалися вказівок.

 

- Можливо, війна вже наклала на нас відбиток. Молоду жінку вивели під руки, - згадує Аріна. - Вона тільки плакала: "Де мої діти? Де мої діти?". Оце рано-вранці бачила тільки її я там. Не було ще списків, коли все сталося. Поїхала на роботу, а коли повернулася, то ще не дивилася теж списки. Боюсь в них заглядати, бо знала декого.

Мазур зізнається, що до цього дня не відчувала такого страху під час тривог. Після трагедії буде ховатися в укриття.

 

- О восьмій годині піднялися в квартиру, - розповідає Аріна. - Коли зайшла, зрозуміла, що стала боятися, і тепер, коли лунатиме тривога, у вухах звучатиме цей свист. А в будинках же нема бомбосховищ. Так, є підвали, але я не впевнена, чи нас не поховає в тому підвалі. Мені здається, що росіян треба як націю винищити, щоб вони більше нікому не могли завдати ніякого лиха. Це просто нелюди, не хочу про них нічого знати, бо вони не заслуговують бути частиною людства.

Наостанок жінка каже, що до кінця року ЗСУ зможуть повернути окуповані території. Повертається до багатоповерхівки і і йде в бік свого підʼїзду.

РОЗБИТА ГОЛОВА

Повз проходять жителі Умані - у великих пакетах розносять бутерброди, пропонують чаю або кави, загортають у пледи жінок, що сидять на бетонних плитах і драбинах.

Пожежники зі шлангу поливають водою гарячі плити будинку - до неба здіймаються клуби диму, пилу і попелу. Він осідає на листя дерев, одяг, волосся людей. Потрапляє в очі, ніс і ріже до почервоніння.

 

Під каштаном біля воріт школи пʼє каву літня жінка у тонкій хустині, завʼязаній на підборідді, голосно з кимось говорить по телефону. Поруч стоїть чоловік, років 65 на вигляд, у картузі і сірій потертій куртці з плащівки.

Олексій і Любов Смілянські отримали квартиру в будинку у 1990-х роках. Раніше тут був гуртожиток, де давали житло працівникам місцевого підприємства.

- Ми ж не тут були, у селі були. Це дочка тільки тут жила, - розповідає Любов і кусає потріскані сухі губи. - Тут наша квартира, вона була на сьомому етажі з цієї сторони. Її привалило плитою, то вона бідна вилізла з-під неї, бо вона у нас малесенька, худесенька. Уся спина подерта, голова розбита, але жива! Їй МРТ робили, але не розрішають вставати.

Після вибуху вранці Олексію зателефонував колега і сказав, що сталася біда. О 5:00 він з дружиною вже був біля багатоповерхівки.

 

- Їй обезболили все, вона боїться, - зізнається Любов. - Їй три обезбалюющих вкололи. Квартири нема… Там кусочок може осталося, кухня горіла, одна комната осталася, а одної немає. Вона спала в комнаті великів, а друга тут була, якби в ній спала, то не вижила би.

- Спина подерта, обпечена, голова роздерта, - додає у розпачі Олексій і ледь стримує сльози. - Вона ж вилазила, намагалася видертися. Її тільки наполовину придавило. Рятувальники подивилися, що нема нікого, а потом вона вибралася і почала кричати з балкона.

 

Любов згадує, що за день до цього просила доньку приїхати в село до них. Вона не послухала, схвильовано каже жінка.

- Вона, коли нас немає, то спить у великій комнаті, вона вціліла, - показує на вікна, що виходять до школи, Олексій. - А вже вище немає ні восьмого, ні девʼятого поверху.

- Ми собі в селі і думаєм, хай доньці буде квартира, - пояснює жінка. - Усі речі там. Вона в мене вчителькою англійської мови працює, то просила, щоб ноутбук і телефон забрали, бо там же все для роботи. А остався телефон - я дзвоню, дзвоню, а вона не бере трубки. Я до сусідки подзвонила - а вона тоже не бере. Ще до одної дзвоню, а вона каже: "Люба, їдь, бо у нас тут капєц. Усьо горить, усьо в диму!".

37-річна Наталя досі не може прийти до тями. Вона плаче тільки, зізнається матір.

 

- Я її вговарюю і кажу: "Радуйся, дитино, що осталася жива". А вона плаче і каже: "Мамо, у мене ж нічого нема!" Наживала собі - і нічого в секунду. Главне, шо вона в нас жива. Папа ще є, ми їй все купим, ну не все сразу. Аби була у нас жива і здорова. Знали всіх сусідів, бо давно живемо. Особєнно Свєту, що на сьомому етажі. Ми ж так дружили, у нас і діти однакові, в один клас ходили. Вона загинула і дочка її…

ТІЛА В НАМЕТІ

На галявині під вибитими вікнами сусіднього будинку біля щойно розквітлих тюльпанів встановили білий намет. До нього на ношах у білих мішках приносять тіла. Оточили машинами швидкої допомоги. Навколо стоять лікарі, а через дорогу на траві розстелили брезент червоного кольору.

Із намету виносять загиблого. Поруч жінка з короткою стрижкою, у розстібнутій куртці падає на коліна і починає голосити так, що плач котиться луною. Рідні тримають її під руки і ведуть до медиків.

 

- Чому!? - виривається з грудей вже втомлений хриплий голос.

- Уже пʼятнадцятого дістали. Кажуть, що дитина. - чути шепіт у натовпі.

Уламки бетону з гуркотом падають у багажник вантажівки. Під ногами скрегоче побите скло вікон і машин. Склала руки, як для молитви, жінка у червоному пуховику. Від пилу мружить очі.

 

- Ми десь метрів 200 звідси живем. Перший раз підкинулися на ліжку, - розповідає Ірина Чайка. - А потім через півхвилини другий - чуть серце не розірвалося. Думали, що буде ще повторний, то зібралися і побігли в сховище. Почали дзвонити знайомі і казати, що сталося. Ми прийшли сюди, то вже тушили пожежу. Тут був жах. На роботу не пішла, бо тільки плачеш і все.

Завали допомагали розбирати й місцеві. Молоді й літні чоловіки одягли робочі рукавиці і взялися розгрібати брили.

 

- Люди так кричали, може мешканці будинку, але крики були такі, що дивитися страшно. Плакали дуже. Росіяни цілились в житлові будинки! Ви ж подивіться, як тут щільно забудовано все багатоповерхівками. Я думаю, що може ціленаправлено цілилися. Сусіди кажуть, що може по наводкє. Одразу перед очима Миколаїв, Запоріжжя, Дніпро. Думали, що то десь далеко, а тут уже маєм і в себе таке, - каже наостанок Ірина і витирає рукою сльози зі щік.

У невеликому мішечку виносять тіло дитини. Рідні досі стоять і чекають звістки, що знайшли когось із близьких. Не зводять очей з помаранчевого крану і пустих нош біля підвалу. Російські терористи вбили щонайменше 23 людини, тіла дітей майже неможливо опізнати.

×