"Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю в Києві десь над Дніпром на горі", - заповідав 1945-го року у своєму щоденнику відомий на весь світ український режисер Олександр Довженко. 25 листопада 1956 року інфаркт зупинив життя талановитого митця. Довженко помер на своїй дачі у підмосковному Передєлкіно, за день до початку зйомок нового фільму "Поема про море". За тиждень режисер мав їхати в Париж на пошанування своєї творчості.
Українця Олександра Довженка радянська влада не розстріляла і не згноїла у таборах. З ним вчинили гірше – йому заборонили повертатися на батьківщину.
"Вже не треба нічого – ні кіностудії, ні роботи, допоможіть тільки переїхати в Україну. Велика квартира мені не потрібна. Тільки треба, щоб з одного хоча би вікна можна було дивитися вдалину. Щоб було видно Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так наполегливо почали з'являтися мені уві сні", - писав Довженко незадовго до смерті у президію Ради письменників України. Відповіді не було.
Поховали Довженка на Новодівочому цвинтарі у Москві за державний кошт: на його рахунку в Ощадбанку було лише 32 рублі. Покійний лежав у труні в старому костюмі. На згадку про рідну країну на похорон друзі привезли сніп жита та яблука, а в могилу вкинули грудочку української землі. Усі пропозиції до влади щодо перепоховання Олександра Довженка ігноруються й досі.
Олександр Довженко виріс у бідній селянській родині на хуторі В'юнище у межах смт Сосниця, що на Чернігівщині. "Плач і похорон" супроводжували все дитинство Довженка – з 13 братів та сестер 12 померли. Це не завадило йому здобути освіту: хлопця цікавило все довкола – національний побут, старовинні легенди, історія, рідна мова. Він безмежно любив і захоплювався українською природою. Багато читав в інституті потай від педагогів, які, з його слів, забороняли не тільки читати, але й спілкуватися українською, пише 24tv.ua
Під час Першої світової війни приєднався до українського визвольного руху і боровся за суверенну та незалежну Українську державу.
Не пустили мене в Київ, я український ізгой. Кара, яку мені придумали великі люди в малості своїй, жорстокіша за розстріл. Я хочу писати серед свого народу
Професійну кар'єру починав із вчителювання у Житомирі. У Харкові працював карикатуристом у газетах, згодом став досить відомим художником, цікавився театром. Уже в Одесі заявив про себе як про геніального письменника та режисера. Довженко започаткував новий жанр – кіноповість.
Кожну свою роботу Олександрові Довженку доводилося переробляти по декілька разів, аби догодити радянській цензурі. Сексоти, які зажди були десь поруч, повідомляли спецслужбам майже про кожен крок митця. Так, наприклад, у розсекречених документах зазначається: "Уві сні він часто розмовляє українською". На Довженка також було складено довідку, де зазначалося, що він "прихильник націоналістичного, українофільського руху". На закиди він відповідав так: "У нас хто любить свій народ, той і націоналіст. Ну й нехай: я повинен робити те, що можу".
Я вважаю себе людиною здоровою і хотів робити здорові фільми для здорових людей
Вважається, що Довженко був наближений до Сталіна, тому він й вирішив поїхати працювати на "Мосфільм". У своїй автобіографії Олександр Петрович написав велику подяку генсеку: "Я переконаний, що товариш Сталін врятував мені життя. Якби я не звернувся до нього вчасно, я, безумовно, загинув би як художник і громадянин…кожний спогад мій про цю велику благородну людину наповнює мене почуттям глибокої синівської вдячності і поваги до нього".
Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі
Довженкову "Україну в огні" не вподобав саме товариш Сталін: заборонив і повість, і повернення режисера на батьківщину. На засіданнях Політбюро ЦК, генсек осуджував "Україну в огні", назвав її націоналістичною і класово ворожою. Проте у творі немає жодного слова про Сталіна.
У своєму щоденнику Олександр Довженко багато писав про власні моральні страждання та утиски, які довелося пережити через цю повість. "Україна в огні" правдиво зображує долю країни, бо саме на українських полях відбувалися найперші та найзапекліші битви.
Кіноповість "Україна в огні", що змальовує трагедію українського народу у роки Другої Світової, Довженко написав ще 1943 року, у розпал війни, а вперше її надрукували через 23 роки, коли автора вже не було на цьому світі
Вершиною кар'єри режисера стала стрічка "Земля". Вона зірвала аншлаг на екранах у Нідерландах, Бельгії, Греції, Аргентині, Мексиці, Канаді, США. Світові кінематографісти внесли фільм до сотні найкращих кінотворів. А після міжнародного референдуму у Брюсселі українську стрічку додали в перелік 12-ти найкращих фільмів всесвітньої історії кіно. Є свідчення, що Чарлі Чаплін високо цінував творчість українського режисера і в одній зі своїх промов сказав, що "слов'янство поки що дало світові кінематографії одного творця – мислителя та поета, Олександра Довженка".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Радянський фантаст із нерадянським мисленням став класиком світової літератури
Проте, на батьківщині "Землю" не оцінили. Після її виходу радянська влада продовжила цькувати Довженка. Його звинуватили в "захисті куркулів та ностальгії за минулим", а фільм – заборонили.
Першим кольоровим і одночасно останнім фільмом для режисера був "Мічурін", який екранізовано 1949-го року. Ця стрічка зобразила самобутню самотність людини, яка шукає істину і хоче досягти здійснення мети.
Стрічка завжди і неминуче була гіршою, ніж я уявляв її та створював. І це було одним із нещасть мого життя. Я був мучеником результатів своєї творчості. Я жодного разу не відчував насолоди, навіть спокою, розглядаючи результати своєї безмірно важкої та складної праці. І чим далі, тим все більше переконуюся я, що найкращих двадцять років свого життя витратив я даремно
Саме завдяки "ідеологічно виваженому" повоєнному фільму "Мічурін" режисеру вдалося одержати Державну премію та "реабілітуватися" серед державних критиків.
"Земля" - одна з найпотужніших в історії кіно, проте глядач початку 1930-х років не бачив цього фільму. Тогочасна еліта подивилась його лише в епоху хрущовської ліквідації сталінізму – у 1960-х роках. Але навіть при цьому картина була і лишається ключовою в історії українського кінематографу", - вважає мистецтвознавець Вадим Скуратівський.
1 
1
Коментарі