Морозного квітневого вечора минаємо тісно запарковані Porsche, Mercedes'и Jeep'и. Такі пишні, що Audi скраю має комплекс меншовартості. Це – післявеликоднє Рівне. Біля серйозних авто курять їхні серйозні власники.
– О, то тут поліська кухня! – кажу жартома.
Весь день обговорювали розкіш машин, що їздять бездоріжжям бурштинового Полісся, то я продовжила тему. Але чоловіки обертаються, мов про них. А кухня тут грузинська. Принаймні, так написано.
– Ви резервували? – сканує нас поглядом дівчина на вході. – Вільних місць немає.
Але маленький столик таки знаходять. У залі все оформлено зі смаком, пахне хлібом із печі. Знімаю один зі своїх колючих светрів. За сусіднім столиком жінкам у вечірніх сукнях на тонких бретельках наливають шампанське з мідного відерця з льодом. Чоловіки обговорюють темну пульпу – мабуть, стоматологи.
Друг замовляє хачапурі, чоловік – пиво, а я не можу визначитися з вином. У меню можна вибрати пляшку або келих.
– А келих – це 150 мілілітрів? – перепитую в офіціантки.
– Ні, 100, – каже дівчина.
Згадую, як за ті самі гроші замовляли літр грузинського вина у центрі Тбілісі. А інколи його ще й до рахунку не включали – як комплімент від закладу. Бо порції 100 грамів для вина в грузинській кухні не існує. Обговорюємо, чому ж тут дорожче, ніж навіть у столиці.
– Ну, в Києві ми, може, й не були у ресторанах такого рівня.
– У ресторанах такого рівня немає телевізорів.
Навіщо тут телевізор, не розумію. Бо залою ходять такі ж довгоногі білявки, як у кліпах. Та й між собою схожі – губи наколоті на один копил.
– Це можна забирати? – запитує офіціантка про тарілку із залишками хачапурі.
– Так, зараз, я доїм, – каже друг, але дівчина не йде. Стає поруч і уважно дивиться до рота – коли ж доїсть. Від цього погляду він поспішає, аж давиться.
Сусіди розплачуються за вечерю грубенькою пачкою двохсоток. Ми – кількома купюрами. На чай не лишаємо. Друг досі кашляє від шматка хачапурі в горлі.
1 
1
Коментарі