Біографія складається з думок, а не з фактів.
Із сибірського дитинства залишилося особливе ставлення до холоду. Він супроводжує життя. На вулиці холодно - вдома натоплено. Цей перепад залишився назавжди. З одного боку середовище, де тебе оберігають, з іншого - багато небезпеки.
Мене привезли в Сибір у 3 роки. Нездійсненна дитяча мрія - нормальне життя. Воно десь там, на Великій Землі. А ми - наче на загубленому острові. Більшість приїздили туди на певний час - заробляли гроші, й поверталися до пристойного існування. Мої батьки жили там не тимчасово. Але мені здавалося, що має настати момент, коли життя стане нормальним. Мені досі так здається.
Батько любив повторювати, що краще бути бідним інженером, ніж продажною балериною. Під балетом він розумів усю радянську гуманітарну сферу.
Україна, на відміну від Росії, має шанс вилізти із "совєтської комуналки", вважав батько. Цей шанс він бачив у націоналізмі
До Московського інституту хімічного машинобудування потрапила випадково. Їхали машиною по Москві, я дивилася на вузи: подобається - не подобається. Це був досить маргінальний заклад, що відділився від хіміко-технологічного інституту. Там викладали ті, кого звільнили з інших за "погану поведінку". Наприклад, Шевченко, декан нашого факультету, коли виходив із себе, починав розмовляти українською. Його вигнали з цього вузу - за анархізм. А викладачка вищої математики вилетіла за те, що спонукала студентів задавати питання. Не тільки про математику - про все. Ну, і в якийсь момент дійшло до політики.
Ніколи не вступала до комсомолу, але мене звідти виключили. При вступі в інститут збрехала, що комсомолка, але загубила квиток. А витурили після того, як знудившись на одному з багатогодинних засідань комсомольського осередку, запитала: "Що ми всі тут робимо?" Хотіли вигнати, але заступник декана не дав. А потім почалася перебудова, і всім стало не до мене.
Україна, на відміну від Росії, має шанс вилізти із "совєтської комуналки", вважав батько. Цей шанс він бачив у націоналізмі. У молодості працював вільнонайманим робітником на Колимі. Його дружина (мати Лариси Венедиктової - друга дружина. - "Країна") була вчителькою, навчала дітей репресованих упівців.
Після інституту мене направили в Київ на завод "Більшовик". У 1990-х роках ніякої роботи не було - інженери на підприємствах вишивали та в'язали. Я прочитала там неймовірно багато книжок. А коли читати вже було несила, допросилася, щоб мені відкрили лабораторію. Пішла туди й випадково зробила винахід: розробила трубку - карниз для залізничних фіранок. Мені премію дали - бо ці карнизи потім використовували по всій залізниці.
Спочатку щовихідних тікала з Києва до Москви - підживлюватися. Київ нагадував якимось сонним царством. Здавалося, люди сплять - на роботі, у транспорті, все життя. Тут і досі так, а в Москві всі надто бадьорі, всі - менеджери.
Агресія в Україні якась прихована, спляча. Агресія виживання. Ні про що не хочуть говорити, хочуть лише "вирішувати питання". Але вони не вирішуються, тому що прагнуть остаточного розв'язання, але відмовляються обговорювати, що хто думає насправді. Українці весь час уникають цього.
Перше враження, тоді, 1989-го, що люди тут "слизькі". Немає за що вхопитися. Думаю, це інстинкт самозбереження. Він надзвичайно живучий. Українцям не вистачає сміливості, адже сміливі займаються не виживанням.
Кожна людина має своє місце, і якщо вона його полишає, на це місце приходить зло. Недобра порожнеча.
Комусь важливо залишитися, іншим - треба поїхати. Люди різні. Немає універсальних рецептів і спільних дверей.
Якщо в цій країні треба щось міняти - то в першу чергу Закон про культуру. Почати треба з твердження, що культура - це найголовніше. Щоб на неї витрачали відсоток держбюджету. Зараз - 0,006 відсотка. Мені здається, треба піти всім разом у Міністерство культури й спробувати пояснити: культура в дуже різних формах визначає обличчя держави. І від різноманітності форм залежить, як люди живуть. І чи хочуть вони передавати гроші в маршрутці, наприклад.
Треба змушувати дітей вчити вірші. Але не через оцінки, оцінювання - це біда. Я вірю в японську педагогіку: до 5 років не чіпати, з 5 - строїти, з 7 - мочити. І робити це, доки не підуть жити своїм життям. Але питання в тому, як це робити. Можна просто, можна з розумом. Треба запитувати й змушувати шукати відповіді. Головне питання не "що ти робиш?", а "як?" і "чому?". Вчитель має помічати, до чого дитина вже готова. Побачити у ній людину - унікальну, особливу. Не нав'язувати якісь погляди, а розгледіти її, сприйняти. Це та робота, яку ніхто не хоче виконувати.
Я заборонила б дітям читати Тараса Шевченка, доки не прочитають Пруста, Джойса. Хай прочитають великі книжки, а тільки після цього говорять про Шевченка. Але це я умовно - про прилипання до чогось одного. Це якась українська впертість, одна з бід України - за щось вхопитися й триматися, як за останню надію. Немає ніякої останньої надії.
Треба пропонувати власні вимоги будь-яким терористам, в тому числі й державі
Відкрила для себе абстрактне мистецтво в 15 років через танок Джорджа Баланчіна. Він шокував мене. Я побачила можливість дивитися на світ не дуалістично: поза призмою людських відносин, успіху-неуспіху, краси-некраси.
Нам усім треба дуже уважно подивитися на Стокгольмський синдром. На згоду із тим, хто тебе захоплює, від кого залежиш. Згоду з державою, від якої залежиш, як той заручник. Треба позбуватися цього. І домовлятися по-іншому. Пропонувати власні вимоги будь-яким терористам, в тому числі й державі.
Ми багато займаємося методом Композиції реального часу. Це - про перетікання, про те, як можна людям домовитися між собою. Важко, витрачаючи багато часу, але домовитися. Не про щось, а просто. Якщо людина може відмовитися від нагальних потреб - творчих, побутових - і зважати не на свої бажання, а на ситуацію, то кілька таких людей можуть щось разом зробити.
Проблема сучасного українського театру в тому, що він залишився глибоко радянським, веде традицію від Станіславського й компанії, не бачить нічого поза тим і думає, що так і треба. Театр-музей.
Києву, як місту, не вистачає справжнього обраного мера. І обговорення. Не тусівки, а реального, чесного обговорення. Дискусії, яка має право не бути шоу. Довго, марудно, але тривати! Не треба чекати, щоб вона була одразу цікавою. Ще не навчилися дискутувати, а хочемо, щоб одразу було цікаво. У якийсь момент поле обов'язково проросте й з'являться нові важливі думки. Людина, яка починає говорити, потроху прокидається. Змушена прокидатися, або розмова закінчується.
Не бачу в Україні позитивних тенденцій, хоча поганих - теж. Суцільні імпульси, починання. Безкінечні починання.
2 
1
Коментарі
5