Студентів не можна нічого навчити, бо вони приходять запізно чи зарано, тому їх залишається просто любити.
П'ю помірковано й то лише якісне. Колись курив люльку. Перестав, бо здоров'я не позволяє. Але досі ставлюся до куріння люльки, майже як до мистецтва, бо воно вимагає часу, спокою, заглибленості.
Історія – це хвороба. Її дві головні теми – бідність і насильство. Але так само, як лікарі не мають любити хвороби, а мають їх лікувати, так історики мають обов'язок допомагати суспільствам подолати минуле з його двома головними темами.
Природним шляхом для інтелектуала й науковця є усвідомлення своїх обмежень. Що більше знаєш, то краще уявляєш масштаби свого незнання. Але треба мати мужність робити висновки на основі того, що знаєш.
Наука – це не так про відповіді, як про запитання. Ти ставиш запитання, а вже що собі знайдеш, те й матимеш.
Чому існує зло? І воно об'єктивне. Зло є в кожному з нас. Треба, по-перше, це зрозуміти, по-друге, боротися з цим.
Війна токсична й отруює всіх. Про це варто постійно пам'ятати. Але це не означає, що не існує справедливих воєн і що не треба боротися з ворогом, коли він на тебе нападає.
Майже кожен із нас нині має когось, хто воює. І кожен має втрати серед рідних і знайомих. Ходжу на Марсове поле, щоб не зачерствіти.
Відчуваю крихкість свого існування. Після себе хочу залишити книжку, яку читатимуть. Багато з того, що я писав, мало чого варте. Надіюся, що порозумнішаю. В екзистенційних ситуаціях багато що прояснюється і розум починає працювати краще.
Є книжки, що сформували нашу цивілізацію – на добре і зле. Зі студентами читаємо "Державу" Платона, "Послання Павла до Римлян", "Сповідь" святого Августина, "Мої страждання" Абеляра, "Державця" Макіавеллі, "Кандида" Вольтера, "Маніфест Комуністичної партії" Маркса, "Чуму" Камю. Що їх єднає? Вони постали в добу великих криз – особистих і в суспільстві. Кризи ставлять великі запитання.
Головні теми історії – бідність і насильство
Початок війни змусив мене більше читати книжок з історії війни. За останні 200 років маємо новий тип воєн – національних, масових, із новітньою зброєю. Водночас цей період був роками найбільшого поступу у тривалості та якості життя, політичної емансипації соціальних верств і народів, розвитку наук і технологій. Ключові питання: чи можливий розвиток цивілізації без катастроф і чи чергова велика катастрофа не призведе до кінця цивілізації? Відповіді поки що невтішні. Видається, що війна – це норма, а мир – виняток.
Українці навчилися виживати за будь-яких умов. Є навіть певна закономірність: що більше страхіть народ пережив, то вища його життєздатність. Українці мали тяжку історію, тому вони чемпіони з виживання.
Не вірю, що Україна зникне. Навіть якщо програємо війну, що я вважаю неможливим. За останніх 200 років виникли майже 200 національних держав, таких як Україна, і жодна з них не зникла.
Не боюся регіоналізму України. Його масштаби перебільшені. Боюся, що Україні накинуть невигідний для неї мир. З огляду на настрої населення, його зраненість і тягу до справедливості такий мир може призвести до заворушень, навіть громадянської війни.
Ми найближчі до поляків із їхньою культурою демократії, що межує з анархією. Ця культура не терпить абсолютної влади. Навіть козаки, коли боролися з Річчю Посполитою, переймали її політичні традиції. Один з основних факторів, чому Україна є іншою, ніж Росія, – тому що польський фактор був триваліший і глибший. Зрештою, наша культура – це частина європейської традиції, котра за всіх своїх коливань і часто негативних вибриків виявляє чітку традицію ставити владу під законом, а не над ним. Тому в нас неможливий ані Путін, ані Сталін.
Ми всі – до міри нерозумні люди.
Мені 14 років у психологічному сенсі. Ми всі формуємося в підлітковому віці. Яку музику слухаємо, які жанри книжок читаємо, в яких дівчат чи чоловіків закохуємося – все з того часу. Це час, коли закладаються цінності на основі нашого формативного досвіду. З роками можемо мудрішати чи навпаки, але набір цінностей залишається підставово той самий.
Я мав комфортне дитинство. Був типовим ботаном. А батько не шкодував мені грошей на книжки. Брав із собою до Стрия, де працював, і я йшов до книгарні. Це було першим моїм щастям. А другим те, що я виріс у селі. Томаш Масарик писав, що коли ти народився в місті, то просто народився в місті. А якщо ти народився в селі – ти народився у Всесвіті.
Читати я навчився у 3,5 року. І тоді вперше зрозумів, що існую. Це сталося взимку. Пам'ятаю це усвідомлення щастя: мені зварили солодку рисову кашу, я мав байкову сорочку й читав "Вінні-Пуха".
Столітній ліс, у якому живе Вінні-Пух, – це дитяча метафора Раю.
Ліс, у якому живе Вінні-Пух, – це дитяча метафора Раю
Ми не вміємо чи не хочемо хвалити своїх дітей або показувати, як їх любимо.
Батьки мене любили, але я про це не знав. У селі не заведено показувати любов. Вважалося, що це псує дитину. Любов батьків відчув, коли вже став дорослим.
Коли я був підлітком, батько купив радіо VEF, і одного весняного вечора я почув Beatles, їхню пісню Girls. Це було відчуття, як із Вінні-Пухом: що щось прекрасне існує поза мною, якийсь ідеал, якого хотів досягти. Потім я самостійно вивчив англійську.
Я щасливий у шлюбі. Багато чого навчився від дружини Оленки. Вона мене делікатно виховала. Нас найбільше тримають разом спогади з часів, коли нам було важко й ми сильно підтримували одне одного.
Моя дружина у 5 років залишилася без батьків. Їх забрала й виростила бабця, яка, щоб утримати двох онуків, працювала майже до 80 років. Але в момент найбільшого відчаю мала Оленка відчула, що з нею нічого поганого не може статися, бо її оберігає Бог. Це було задовго до того, як вона стала воцерковленою.
Коли ми одружилися, я не розумів, наскільки ми бідні. Це був кінець доби Брежнєва. Усі так жили. Мав стипендію аспіранта – 100 чи 120 карбованців, Оленка як лаборант отримувала ще менше. Жили в напівпідвальній квартирі, де навіть удень горіла електрична лампочка, бо світла ззовні не вистачало. Це була колишня більша квартира, яку радянська влада поділила навпіл. Нам дісталася ванна, сусідам – туалет. У ванній кімнаті попередні власники поставили туалет і кухню – тож, сидячи у ванні, можна було помішувати борщ. Я зрозумів, які ми бідні, коли наприкінці 1980-х професор Роман Шпорлюк привіз студентів із Мічигана. Вони зайшли в нашу квартиру й, доки розмовляли, якось дивно на нас дивилися: вони не могли зрозуміти, як можна жити в таких умовах та ще й з малими дітьми.
Тривожить, що мої діти не мають дітей. Але розумію, що це їхній раціональний вибір. Не хочуть приводити дітей у цей небезпечний світ. Цілком можливо, що тепер росте останнє покоління, бо рівень сучасних загроз надзвичайно високий.
За останні декілька десятків років молодь усе менше одружується й народжує дітей. Раніше сім'я була умовою виживання. Ти міг не любити родича, але мусив йому допомогти. Сім'ї засновували не так на любові, як на солідарності. Тепер навпаки: вибираємо партнера з любові та прагнемо до комфорту.
Я не користуюся соціальними мережами. Це допомагає дотримуватися психологічної гігієни. Для мене соцмережі – інформаційний шум, а навіть шумовиння.
Моя улюблена цитата – з епіграфа до книжки "Поневолений розум" Чеслава Мілоша: "Якщо двоє сперечаються й один має 55 відсотків рації – то добре. А як хто має 60 відсотків? Це чудово, це велике щастя, і хай він Господові дякує! А що казати про 75 відсотків рації? Мудрі люди кажуть, що це дуже підозріле. Ну, а що про 100 відсотків? Той, хто каже, що має 100 відсотків рації, – паскудний ґвалтівник, страшний злодюга, найбільший лайдак". Біда в тому, що більшість із тих, хто пише коментарі в соцмережах, вважають, що мають 100 відсотків рації.
Роблю те, що й решта суспільства, – шукаю сенси.
Центральний образ європейської філософії – образ печери у Платона. Це метафора нашої щоденності. Ми живемо не у справжньому світі, а в печері. Світло проникає в неї ззовні. І все, що ми бачимо в цій печері, – тіні від цього світла. Але сприймаємо їх за справжній світ. Насправді побачити світло можна, тільки вийшовши з печери. А тепер уявіть, що станеться з людиною, яка побачила це світло. Спочатку воно засліпить її, вона переживе одкровення, зрозуміє, що все, що було в печері, – химера. Повернувшись назад у печеру, вона почне переконувати всіх, що світло – не тут, а поза печерою. Цю людину засміють або й уб'ють, як це сталося із Сократом, учителем Платона.
Зло є в печері. Від нашої обмеженості й переконання, що ми знаємо все.
Самому з власного бажання важко вийти з печери. Можна старатися, і цього вже достатньо. Сократ твердив, що світло не можна побачити за життя, тільки після смерті. Тому спокійно сприйняв свою смерть. Але є ситуації, які прискорюють й уможливлюють одкровення. Це позамежові ситуації найбільшої кризи, розчарування, розпачу, страху. Дисидент Мирослав Маринович твердить, що мав одкровення в радянській тюрмі. Щось подібне у своїх спогадах писав генерал-дисидент Петро Григоренко. Одкровення мав і Андрей Шептицький. Думаю, багато хто з наших воїнів теж мав одкровення.
Ми ніколи не зможемо вийти повністю з печери. Але усвідомлення цього факту не може бути підставою, щоб перестати старатися з неї вийти. Бо саме намагання з неї вийти дає нам людську гідність.
Сенс нашому життю дає віра, що є ще щось поза печерою. Це є той досвід, який багато хто з нас мав на Майдані.
Хочу стати справжнім християнином. А розумію, що поки що я в печері.
Як на мене, найближче до християнства – філософія і музика. Можливо, ще й поезія, але поезія на мене не діє так сильно, як на інших. Історія – це філософія на прикладах, як писав Вольтер.
Щастя ніколи не буде. Будуть щасливі моменти.
Ми ще довго в Україні сперечатимемося про мову, Бандеру тощо. Хочу, однак, щоб ми не сперечалися на голодний шлунок і мали інші проблеми, аніж бідність і злидні.
Багатство корумпує, але бідність – іще більше. Намагання вирватися з неї часто знецінює людську істоту, змушує йти на неприпустимі компроміси й навіть злочини.
Загальний напрям західної цивілізації, попри всі її недоліки, – емансипація особистості від усіх можливих форм гніту.
Не вірте, коли хтось каже, що любить фізичну працю. Маю на увазі фізичну працю з дня у день, із року в рік. Така, як колись була в селі. Вона вичерпує не тільки фізично. Тому кожен, хто міг, тікав із села.
У селі висока смертність, особливо серед чоловіків. Серед хлопців, які вчилися зі мною у школі, лишилося лише троє. Причина – тяжка праця й горілка.
Алкоголізм часто від безвиході. Це дешева ілюзія виходу з печери.
Радянська влада забирала будь-яке відчуття краси. Оці молоді жінки, які тяжко працювали в колгоспах, одягнені в однакові хустки, куфайки й чоботи. Сірий – це головний радянський колір.
Сірий – це головний радянський колір
Ті, що хворі, довше живуть, бо лікуються і про себе дбають.
Вважаю, що попробувати можна все, щоб потім мати відчуття, що відмовився від цього свідомо.
Останнє десятиріччя маємо фемінізоване суспільство. Жінок стає все більше видно в науці, політиці.
Для мене ознакою, що Україна відбулася як демократична держава, буде те, коли нашою президенткою стане жінка.
Ми є засадничо нормальні. Коли приписуємо іншим суспільствам переважно позитивні риси, а собі – негативні, то просто мало знаємо про ті суспільства.
Передплатити журнал "Країна"
Коментарі