Боюся, що моєму синові, якому нині 16, через п'ять років доведеться взяти до рук зброю

Дітям слід розповідати про світлі моменти історії, – каже організатор дитячих таборів Артем Яковлєв

Ви відомий як організатор юнацького патріотичного табору "Херсонська Спарта". З чого все почалося?

– Я професійно займаюся з дітьми з 1994 року як тренер карате. Ми постійно виїздили в літні табори. До серпня 2014-го було відчуття, що ми швидко задавимо сепаратизм на сході й усе закінчиться. Але за рік прийшло розуміння, що ця війна надовго. Ті хлопці, що просто з Майдану пішли на війну, на жаль, не розуміли, що це таке. Було враження, що, як і на Майдані, за допомогою бейсбольної бити й коктейлю Молотова можна перемогти. Те саме було з нашим батальйоном "Херсон", що потрапив в Іловайський котел. Тому стало зрозумілим, що потрібні хлопці, які надалі могли би стати на захист Батьківщини, але притому, крім бажання захищати, мали б іще якісь знання. Я тоді активно спів­працював із друзями-прикордонниками, бо сам служив у 1992–1994 роках. Опанував нові знання щодо сучасного озброєння й тактики та почав передавати їх учням. Це переросло в масовий рух. Почав запрошувати людей, що пройшли АТО, поділитися бойовим досвідом.

 

Які ваші методи роботи з дітьми? Чи важко знайти спільну мову з представниками іншого покоління?

– У мене великий досвід. З дітьми треба спілкуватися на рівних. Звісно, є поняття командира й сенсея, коли ти наказуєш – вони падають на кулаки й відтискаються. Але говорити з дітьми треба, як із рівними собі, – байдуже, ти говориш із 7-річною дитиною чи з 12-річною. Ми говоримо однією мовою, тому зі спілкуванням не було жодних проблем.

Як сучасні діти ставляться до таких таборів, до ідеї жити на лоні природи, без основних благ цивілізації?

– Кажуть, що діти тепер не такі, як були раніше. Я вважаю, що їх треба помістити в інші умови й дати інший спосіб життя. Наприклад, прибрати мобільні телефони. У "Херсонській Спарті" мобільники заборонено з 2017 року. Був спеціальний телефон, із якого діти могли подзвонити додому: батьки мають право знати, що з ними все добре. Звісно, для когось відсутність телефона була дискомфортом – видно було, що діти до цього незвичні. Але коли дитина потрапляє в нове середовище, вона швидко до цього звикає. "Херсонська Спарта" була масовим проєктом – за літо через неї проходило 200–250 дітей. Приблизно 5 відсотків відсіювалося – двоє чи троє дітей просили батьків забрати їх, іще майже 10 відбували зміну наче повинність. Решта активно включалася в діяльність табору. Ми намагалися працювати весь рік. Був кістяк, що їздив тренуватися й восени, й узимку. Під час цих виїздів ми спали не в наметах, а біля багаття. Я зазвичай перед виїздом на природу дивився прогноз погоди, і якщо очікувалося похолодання – кількість охочих навіть зростала. Тому сучасні діти не є якимись іншими – просто їм треба дати спробувати щось незвичне.

Для сучасних дітей це свого роду екстрим.

– Для дорослих це також екстрим. З 2015-го в нас були люди, які приїздили щороку на кілька заїздів. Цьогоріч у нас був табір у Прикарпатті на 10 днів. З 21 дитини – я навіть не думав, що стільки зберемо – було 17 "стариків" і лише четверо новачків. Діти були задоволені й не хотіли їхати додому. Тобто для них жити у важких умовах не проблема.

Ваш табір лише для хлопців? Чи дівчата теж через нього проходили?

– Дівчата в таборі були також, і дуже активні. Одна з них відзначала день народження в лютому біля табірного багаття.

Як жителі Херсона сприймають саму ідею патріотичного табору? Чи доводилося вам стикатися з протидією, проявами ворожості?

– Ми проводили табір не в самому Херсоні, а в селі Рибальчому. На жаль, цю територію нині окуповано. Ми стояли в лісі біля села, тому нікому не заважали, хоча часом бували голосні – підривали петарди для імітації атаки. 70–80 відсотків людей у таборі були з Херсона та Херсонської області. Решта приїздила з усієї України – з Рівного, Києва, Дніпра, Полтави, Харкова, Одеси. Приїздили гості з Німеччини, Сполучених Штатів Америки, Італії, Іспанії, Португалії, Ізраїлю. Але більшість все ж становили місцеві, тому жодних проблем не виникало.

А не було якихось нарікань – мовляв, ви вчите дітей воювати, це неправильно?

– Найперша згадка про наш табір була 2016 року в якомусь сепаратистському виданні, де нас назвали "Гітлер'югенд по-херсонському". Хоч би що людина робила – завжди будуть ті, кому це не подобається. Я неодноразово бачив у соцмережах і ютубі коментарі типу: "Краще б ви дітей вчили вишивання чи малювання". Зазвичай я раджу коментаторам відкривати такі курси. Я роблю те, що вважаю за потрібне, і нікого не силую. Якби табір був обов'язковий, як шкільна програма, то люди могли б скаржитися. Але в нас усе завжди на добровільних засадах. Звісно, були діти, яких батьки відправляли туди проти їхньої волі, але то вже проблема виховного процесу в їхніх сім'ях. Хтось бажав, щоб хлопчик став чоловіком, знав, що в нас нормальна система виховання, навчаємо дітей бути самостійними. Часом це було стресом для всіх. Наш табір називався "Херсонська Спарта" ще з 2014 року, коли там проходили тренування карате, бо ми жили реально по-спартанському. Уявіть дитину, яка ніколи не виїздила з дому без батьків, не бувала навіть у стандартному санаторії, де туалет у кімнаті, – й раптом потрапляє в польові умови. Звісно, для неї це стрес. Але то був конфлікт між дітьми й батьками – до табору претензій не було. Траплялися одиничні ситуації, коли прибувала дитина, а наступного ж дня батьки її забирали. І мати, виходячи з машини, казала батьку: "Дивися, так тут же є літній душ і їдальня!" Ми ніколи не приховували, в яких умовах житимуть діти, постійно знімали про це відео. І я завжди просив батьків показати дитині, куди вона потрапить. Щоб вона була морально готова спати на дерев'яному ліжку й ходити в туалет на вулицю. Ми завжди намагалися перебільшувати – як у нас важко, як таборяни повзають по піску та здійснюють марш-кидки. Щоб до табору їхали ті, хто, побачивши це, скаже: "Вау! Я теж так хочу!" Щодо нарікань – то й тепер є пацифісти, які кажуть: "Треба закінчувати війну!" Що ж, нехай кажуть. Собака гавкає – караван іде.

 

Патріотичне виховання дітей важливе, особливо тепер, в умовах постійних інформаційних атак із боку Росії. Як можна прищепити патріотизм сучасним, зробити його привабливим для молоді?

– Свого часу я займався військово-патріотичним вихованням. Потім хтось вирішив, що це неправильне визначення, і назвав його національно-патріотичним. Мені пояснювали, що військове має бути не виховання, а навчання. Я сперечався, казав: дитина приїздить у наш табір, потрапляє в мініармію, її вдягають у форму, дають навчальний автомат, вчать шикуватися, бігати. Словом, розклад звичайного армійського дня. Дитина живе за цим розкладом тиждень чи два. У "Херсонській Спарті" обов'язково проводили заняття з історії України. 2015 року ми організували табір на Тернопільщині. Запросили вчительку історії, щоб розповіла, як упівці мужньо билися, захищаючи свою землю. Вона почала розповідати – мовляв, і ляхи нас гнобили, і татари нас гнобили, і москалі нас гнобили… Я кажу: чекайте, з такими настроями ми слона не продамо. Якщо постійно розповідати дітям, що ми бідні-нещасні й усі нас утискають, ми не виростимо покоління, готового захищати країну. Багатовікова історія України похмура, нас давили через наші розбіжності та чвари, але ж були і світлі моменти. Були люди, на прикладах яких можна вчитися. Цього року я показував хлопцям криївку, піді­рвану енкаведистами, і казав: "Люди заходили сюди до першого снігу й виходили після першого сонця навесні. Вони жили тут три-чотири місяці. Уявляєте, яка була в людей мотивація – стільки часу жити під землею?" От на цих прикладах і треба виховувати молоде покоління. Рік тому у вересні загинув мій вихованець – боєць 3-го полку спецназу. У 19 років він вирішив піти в армію, пройшов спецназівський відбір. Двоє вихованців теж пройшли відбір у цей підрозділ. Близько 10 моїх вихованців нині воюють. Я готую людей до того, що надалі їм доведеться взяти в руки зброю. Бо свою землю треба любити й захищати. Я роблю акцент саме на цьому. Ще у 2010-х я знав, що повномасштабна війна буде: така неадекватна країна, як Росія, не зможе зупинитися. Моїй організації не вистачило років три – щоб діти, яким на час вторгнення було 16–18 років, були вже старші за 20. Але ті, хто вже досяг цього віку, майже всі взяли до рук зброю і захищають Україну. Тому завдання, яке ставив перед собою мій табір, певним чином виконане. Війна триватиме ще довго. Боюся, що моєму синові, якому нині 16, через п'ять років доведеться взяти до рук зброю.

Тобто ваш девіз: "Хочеш миру – готуйся до війни"?

– Коли в перші дні війни Херсон було окуповано, я був на сході зі своїм підрозділом. Мені обривали телефон майже всі мої учні із запитанням: "Що нам робити?" Я казав: "Пацани, поки ви ще живі, сидіть на дупі рівно. Вам 16 років. Від того, що ви бігатимете Херсоном із займистою сумішшю, користі буде мало". У моєму районі тер­оборона так намагалася зупинити російське вторгнення. Поклали 13 пацанів. Тому я й казав вихованцям: "Коли нас не буде – тоді воюватимете". Мої хлопці передавали дані з пересування військ і патрулів, бо в Херсоні були військові, які не встигли вийти й опинилися в окупації. Ці дані допомагали їм. Так діти зробили свій невеличкий внесок. Деякі мої хлопці нині в Польщі та Німеччині, займаються там волонтерством, допомагають моєму й іншим підрозділам.

Сучасні діти змалку опановують інтернет і так чи так починають споживати російський контент – пісні, мультфільми, серіали. Часто це тягне за собою проросійські наративи. Як відгородити дітей від засилля російського контенту?

– Я досі спілкуюся російською, але воюю за Україну. Тому рекомендую популяризацію, а не заборони. Війна триває дев'ять років. Лише за останні рік-півтора з'явилися українські блогери, що дають цікавий контент. Колись я мав суперечку з дівчиною з Рівного щодо мовної ситуації. Спитав, що вона робить, для того щоб усе змінити? Вона каже: "А чого я маю щось робити?" Чому б не створити на ютубі канал, щоб популяризувати українське? Ми хочемо, щоб не дивилися Дудя (Юрій Дудь – російський журналіст і блогер, засновник авторського ютуб-каналу "вДудь". – Країна). Але чим його замінити? Я перестав дивитися Дудя не тому, що він російськомовний, а тому що не бачу в нього людей, яких було б цікаво послухати. Є російські блогери, що цікаво висвітлюють ММА (змішані бойові мистецтва. – Країна). Чому не можна зробити те саме українською? Я чудово сприймаю українську мову. Навіть є деякі слова, яким не знаходжу аналогів у російській – наприклад, "неспроможний". Я дивлюся українське кіно, слухаю українські пісні. Коли я викладав карате, то ніколи не казав, що айкідо – це погано. Моєму онуку 7 років, він нині в Ірландії. Прожив півтора місяця в окупації і тепер за кордоном грається у "війну проти москалів". Пишуть, що українську мову забороняли скількись разів. Я питаю: допомогло? У Радянському Союзі двічі забороняли карате, але люди продовжували тренуватися в підвалах. Заборони не працюють. Потрібна популяризація того, що ми хочемо чути й бачити: популяризація пісень – слава богу, контент українських пісень великий, фільмів – тут у нас штанга. Я демонструю дітям у таборі фільми на військову тематику – американські, як-от "Падіння "Чорного яструба". Але, крім "Кіборгів" і "Чорного ворона", я не можу назвати жодного вітчизняного фільму, який може чогось навчити дітей. Якщо буде пристойний український контент, діти перестануть дивитися російське.

 

Як змінилися діти з початком повномасштабної війни? Чи відбувся в них сплеск патріотизму, бажання допомагати, волонтерити?

– Як я вже казав, ті мої вихованці, що виїхали в Європу, у свої 15–16 років займаються волонтерством, відправляють посилки для військових в Україну. Цього року я привіз у табір дрон, кожна дитина мала можливість ним покерувати. Двоє моїх учнів виявили бажання записатися на професійні курси операторів дронів. Це те, що я намагаюся зробити, – я не можу перетворити дітей на військових, можу лише підштовхнути їх до цього. Під час тренувань діти випробовують різні спеціальності: бойовий медик, розвідник, оператор дронів. Тепер ті, кому від 15 до 17 років, заряджені енергією і просто рвуться допомагати військовим. Мені пощастило, що я зміг зупинити їх 24 лютого торік, – усьому свій час. Нині, після того як вони пройшли окупацію Херсона, виїзди через ворожі блокпости, в них є правильне розуміння того, що таке війна.

Війна змінила життя багатьох дітей. Є діти, чиї батьки загинули чи змушені були виїхати через війну. Відповідно, вони потребують окремого підходу. Як працювати з ними, щоб не роз'ятрити свіжих ран?

– Такий стан тепер у всієї країни. Я спілкувався зі знайомим психологом, він казав, що нині з першим-ліпшим перехожим може бути багато роботи. Усвідомлення того, що ти не можеш повернутися до свого дому, бо втратив його, що ти нічого не можеш планувати на майбутнє, – це страшно і для дорослої людини. У мене дві доньки – одній 24, другій 28, і вони обидві не знають, що робити далі. Перша в Ірландії, друга в Києві. Друга каже, що хоче повернутися до Херсона. Я кажу, що тут нині небезпечно, стріляють, роботу знайти неможливо. Діти ж сприймають життя простіше. Ми завжди прагнули, щоб наш табір був соціальним проєктом. Ми не отримували жодної копійки фінансування від держави, тому батькам доводилося оплачувати мінімальне харчування та проживання. Але для дітей загиблих бійців табір завжди був повністю безкоштовний. Із цими дітьми зазвичай не було жодних проблем. Значно більший клопіт із дітьми, розбалуваними батьками. Майже всі учасники цьогорічного табору пройшли окупацію. Один хлопець виїхав за місяць до звільнення Херсона. Вони часто набагато адекватніші за їхніх батьків. Коли я спілкуюся з батьками, що після окупації Херсона прожили рік на вільній території, то з того, як вони спілкуються, вдесяте переповідають, як проходили блокпост, бачу, що вони й досі не відійшли від пережитого. З дітьми буде значно менше проблем, ніж із дорослими, які це все пережили та які ще повернуться з війни.

Чи поновила "Херсонська Спарта" свою діяльність після звільнення міста?

– "Херсонську Спарту" поки що поставлено на паузу. Це великий, масштабний проєкт. Організувати "Спарту" в колишньому форматі я не можу. Нам пропонували зорганізуватися в Полтавській області – виділити місце, надати намети. Але, по-перше, я військовослужбовець, будь-якої миті може пролунати дзвінок – я візьму зброю і поїду туди, куди скажуть. По-друге – безпека дітей. Зібрати велику кількість дітей, і не дай боже, щось прилетить навіть поруч. У таборі, який ми провели цьогоріч у Карпатах, більшість учасників була з "Херсонської Спарти", хоч він і називався "Край сіроманців". Якщо мій табір раніше за сезон відвідували понад 200 осіб, то цього року їх було лише 20. Приїхали ті, хто проявив себе в "Херсонській Спарті" на найвищому рівні, найзавзятіші. У мене два роки не було відпустки, і я вмовив своє керівництво дати мені 10 днів, щоб поїхати. Там була моя дружина, яка готувала дітям, були люди, що побували в наших таборах п'ять-шість разів. Але саму "Херсонську Спарту" поки що заморожено. Ми пробували проводити у Кременчуку тренінги з актуальних тем – мінно-вибухової безпеки й тактичної медицини. На Херсонщині постійно щось вибухає, регулярні прильоти. Але ми не змогли зробити ці тренінги на постійній основі. Сподіваюся, скоро зможемо збирати дітей у безпечних місцях. Ми готові до цього, постійно підтримуємо зв'язки з організаторами. Та нині я собі не належу. Тому лишається чекати.

×