Державна робота – рутинна. Але, коли ти робиш правильно, крок за кроком, у тебе є система в голові, на папері, тоді є успіх.
Маю бачити перфектну картинку. Якщо цього нема – дратуюся. Виникає багато питань.
Мій ідеальний ранок? Коли прокидаюсь у спокої, цілую рідних, роблю собі каву й читаю новини.
Марко – другий син, виховання якого я пропускаю. У мене немає цих сюсі-пусі, обіймочок, цьомчиків. Це хлопець – він має бути чоловіком. Спілкуюся з ним, як із дорослим. Говоримо про серйозні речі. Стараюся захопити його майбутнім, сучасними технологіями. Дуже ним пишаюся.
Батько не любив радянської влади. Його батька розкуркулили, деякі родичі позникали, деякі воювали в УПА. Але він терпів, бо розумів: це терор. Піднімеш голову, тебе просто можуть розстріляти.
Без любові нічого не відбувається. Коли є бажання повертатися додому – це ключова запорука тихого, стабільного щастя.
Вчу сина бути відкритим до людей і йти їм назустріч. Навіть якщо вони йому неприємні чи неправильні. Не має бути агресії, має бути допомога. А ще – освіта й мова.
Будь-які ідеї без фінансової підтримки залишаться просто ідеями.
У дипломатів завжди були тости за "надійний тил". Постійні закордонні відрядження виснажують. Нові місця, стреси. Діти змінюють садочки, школи, іноземні мови. Якщо в сім'ї погано, навряд чи ти зможеш щось зробити добре. Зараз я відчуваю надійний тил.
Дружина щаслива, що я без роботи. Можу трохи більше часу проводити вдома.
Світлана живе в трохи іншому світі. Вона людина мистецтва, дизайнер світового рівня, і я дуже цим пишаюся. Сама себе створила задовго до того, як ми одружилися і я став міністром.
Я ніколи не хотів мати housewife. Може, для когось це спокійний варіант, коли тобі готують їсти, займаються з тобою коханням, ростять твоїх дітей, перуть твою білизну. Але я завжди вважав: людина має бути самодостатня. Ти можеш віддавати свою любов, час, але не повинен залежати від іншої людини. Так хочу виховати своїх дітей.
Донька – це інший світ. Я звик до хлопців, знав, як їх пеленати, бавитися. Біля дівчинки ти дрижиш, тремтиш. З перших місяців народження абсолютно жіночі риси – кокетування, закочування очей, сплановані істерики, коли треба чогось досягти. Це велике щастя.
Дарувати чи отримувати? Дарувати.
Ніколи не хотів бути супербагатою людиною. Знаю свій мінімум – відповідаю за родину, за дітей. Але не більше.
Залишитися без роботи – страх кожного чоловіка. Ми за своєю природою маємо щось здобувати, мати досягнення. Набагато більше боюся нудної справи. Коли із дня в день займаєшся тим самим і ні для себе, ні для когось не приносиш жодної користі.
Доки ти живий і здоровий, ще є шанс усе виправити. Важка хвороба або смерть – це фінал. Треба прожити останні миттєвості максимально ефективно.
Чи можна визначити рівень патріотизму за паспортом? У Медведчука – український.
Не хочу, щоб Україна була країною селян, заробітчан і шахтарів. Хочу, щоб були високотехнологічною нацією. І ми це можемо. Показуємо прогрес там, де держава не заважає.
Радий, що є штамп "Омелян-гіперлуп". Немає штампу "Омелян-барига" чи "Омелян-клоун".
Якщо ставити перед собою амбітні цілі, вони вдаються. Зараз у мене одна велика мета – змінити суспільство.
Конфлікт – це різка наука. Тут оголюються багато нервів. Якщо виживеш, зможеш вчитися набагато швидше.
Роль Петра Порошенка в історії ще буде належно оцінена. Він зробив головне – зупинив москалів і відстояв Україну. Без цих двох ключових речей усі інші теорії розсипалися б на прах.
Хрещеного батька в політиці не маю. Не шкодую. Коли маєш політичного гуру, стаєш його номером два, клоном. Це забирає характер. Бо, якщо можеш покластися тільки на себе, борешся. Коли знаєш, що можна прийти до дядька, сказати: "Там біда" і він усе вирішить, то ти ніби спортсмен, який виступає на рингу за гроші.
Коли здається, що дуже важко, згадую людей, які переходили значно гірші моменти. Розумію, хоч якими глобальними особисті проблеми були б, вони ніщо порівняно зі справжніми. Це не спрацьовує в першу секунду, але за хвилин 10 – працює.
Неможливо було зупинити Василя (Сліпака. – Країна). Я з ним багато говорив про цю ситуацію. Вперше – коли він як волонтер почав їздити на фронт. Це було нормально, бо я це теж робив. Потім, коли він узяв зброю в руки, – це теж нормально. Але коли він вирішив лишитися на фронті надовше – мене це стривожило. Я чітко пам'ятав свою ситуацію. Коли на Майдані стали стріляти снайпери, мені сказали: "Володю, з таким зростом ти – ідеальна мішень. Тебе видно за 2 кілометри навіть не через приціл. Забирайся звідси". Так само з ним. Але переконати було неможливо. Вважав, що це його місія. Загинув героєм. Зараз головне – щоб його подвиги надихали.
Ще не бачив жодного прем'єр-міністра, який розумів би, що в нього закінчиться термін. Усі переконані, що посада – на все життя.
Відчуваю повний дзен, коли всі кажуть, що роблю неправильно. А я прорахував цю математичну модель. Коли з'являється результат, критики розчиняються. Або кажуть: "Треба було робити це набагато раніше". Це моє відчуття успіху. Грошима його не заміниш.
Не зовсім комфортно, коли тебе впізнають. Не можеш спокійно купити продукти чи хліб у магазині. Але о'кей, хай уже буде.
Для мене шопінг – це прокляття. Коли Світлана йде по магазинах, я просто сідаю в кутику, вмикаю телефон, читаю новини. Кажу їй: "Маєш годину-півтори-дві, скільки потрібно. Але я з тобою не ходжу".
Ніколи не витрачаю енергії на ворогів. Це беззмістовно.
Маю старих друзів, яких дуже люблю. Після кожної відставки з високої посади вони набирають мене наступного дня: "Володю, все. Ми тебе не турбували під час твого забігу. Тепер пішли на пиво". І я йду на пиво й насолоджуюся звичайним спілкуванням.
Я звик до відставок. Виніс для себе простий урок – робота повинна бути роботою, але не може бути емоцією.
Політика дуже цинічна. Тут ніколи "так" не означає "так", "ні" не означає "ні". Сьогодні ви – люті вороги, завтра – зовні прекрасні друзі, потім – знову вороги.
Політичне табу для мене – будь-які стосунки з Російською Федерацією. А ще – люди, які тягнуть нас у совок. Це одна з причин, чому я відмовився розглядати навіть можливість співпраці з командою Зеленського.
Мені неприємно обдурювати людей. Краще говорити чесно. Можливо, подаючи це трошки під іншим соусом.
Ключова моя інвестиція в нерухомість – на Личаківському цвинтарі. Там наш родинний склеп. Щодо цього я спокійний, бо знаю, що там буду. А щодо іншого – сказати важко.
Люблю людей. Часто дістаю за це по голові. Бо, коли довіряєш, переважно ризикуєш отримати сухе "дякую". Любов нерідко сприймають як заклик сісти тобі на голову.
Я нікого не вбив, не бив, не виживав зі світу. Але були ситуації, коли було просто неприємно, що повівся не зовсім гідно.
Хабарі пропонували неодноразово. Різні, і дуже великі – теж. Думаю, якби погодився на один такий, спокійно жив би до смерті.
Сигари не пішли. Мотобайк дуже хотів би, але дружина не дозволяє. Вона мене любить. Якщо перестане забороняти – значить, щось сталося.
Вважаю, що досягнув багато. Але життя не зупиняється. Мені 42-й рік і я, як каже президент, уже "не лох". Побачимо, що може зробити "не лох".
3 
1
Коментарі