Про три поїздки в рідне місто Донецьк із Києва
Набираю номер. Гудки. Серце гупає.
– Алло, привет, – повільно відповідає сонний жіночий голос.
– Я тебе розбудив? – запитую.
– Да, пришла с работы и прилегла подремать, – каже знайомий голос із Донецька.
– Я щойно прочитав у новинах, що у вас там знов… – спотикаюсь, підбираючи слово.
– Да, долбят… Гупает время от времени сильно.
– Але ж ти спиш?
– Конечно, ведь мы уже привыкли, – позіхає. – Живем своей жизнью. А вы там как, в Киеве?
Довго не відповідаю. Мій мозок не може вмістити оце "привыкли", і я не знаю, на яку полицю свідомості його покласти. Як до цього можна звикнути? До того, що і ти, і твоя дитина можете потрапити під обстріл? Що ти ходиш на роботу, кілька місяців не отримуючи зарплатню? І нема не те що гарантій, а навіть обіцянок, що її хтось колись почне виплачувати.
– Здесь мой дом и мой родной город, – чую у відповідь. – Оставаться тут мне комфортней, чем мыкаться без денег по чужим углам. Чем пытаться устроиться на работу, стоя в очередях за государственными подачками. Чем выслушивать обвинения в сепаратизме, основанные на том лишь, что мы приехали из Донбасса.
У телеефірах, у постах і коментах у соцмережах все частіше натрапляю на message: "Всі, хто хотів, уже виїхали звідти. Залишилися невиліковні ватники, відверті вороги всього українського. З ними не варто й рахуватися". І потроху звикаємо до подібної думки. А що насправді відбувається в головах людей, які залишаються там, у зоні бойових дій? Або просто на території, що "тимчасово" не контролюється Києвом. Як і чим вони живуть, на що сподіваються, чи змінюються їхні настрої та вподобання? Як вони уявляють своє подальше життя? Чи планують вони й надалі звикати?
Найважливіша лінія розмежування між "там" і "тут" – не лінія фронту, якої, до речі, фактично не існує, всупереч карті. І навіть не політичні переконання – "бандерівці" vs "ватники". А наявність чи відсутність у людини досвіду кількамісячного життя на території війни. Під залпи й вибухи, по сусідству з озброєними людьми, байдуже – сепаратистами чи українськими військовими. А головне – в іншій реальності, яка "тут" виглядає абсурдною, а "там", для них, – чи не єдиною можливою.
Спілкуюся із земляками-донеччанами, які встигли виїхати торік навесні або на початку літа, і відтоді жодного разу не відвідали рідну домівку. Відкрив для себе, що вони часто-густо мають у головах досить викривлену картину того, що в цій "домівці" відбувається. І бувають дуже здивовані, коли дізнаються про якусь подробицю, що погано вписується в їхню, сформовану медійними стереотипами, картинку. Наприклад, про те, що в Донецьку досі працює Театр ляльок.
З другого боку, ті, хто залишається по той бік лінії фронту або поряд із ним, теж стають дедалі більш схожі між собою. Хоч на початку війни мали відмінні світоглядні й політичні вподобання. Бо весь цей час вони перебувають "там", за гранню, у "тій" реальності.
Я "остаточно" виїхав із Донецька – у якому народився, виріс і прожив більшу частину життя – на початку липня. Одразу, як "ополченці" Гіркіна-Стрєлкова, залишивши Слов'янськ, увійшли в моє місто. Через два місяці я поїхав туди на пару днів по купу осінніх і зимових речей для себе і батьків. Бо стало зрозуміло: це все надовго, і зимувати доведеться в Києві.
Після цього їздив до Донецька ще двічі: на початку жовтня та наприкінці листопада. Відвідати близьких, щось забрати-передати, відвезти-привезти. Поспілкуватися з людьми, які там залишилися. Поспостерігати зміни в їхніх настроях, думках і сподіваннях. Коротше кажучи, не загубити остаточно контакт із рідним містом. Не втратити можливості перетинати оту грань між нашими двома реальностями. Бо відчув, що втрачаю її, ще перед першою поїздкою. Тоді спілкувався у соцмережі зі старим знайомим, який не виїхав. Ми не змогли порозумітися з ним щодо того, чи патріотично зараз залишатися в Донецьку. Нагадаю – у серпні місто дуже потерпало від обстрілів.
Той наполягав, що це з його боку прояв патріотизму. Натякав на слабкодухість і навіть зрадництво тих, хто виїхав. Ясна річ, що під патріотизмом він мав на увазі почуття до рідного міста, а не до країни, чи – поготів – держави. Подібне розуміння завжди було притаманне більшості донеччан. А зараз воно цілковито переважає серед тих, хто залишається в окупованому місті.
Ми ж, ті, хто виїхав, вважаємо цей підкреслений, гіпертрофований "патріотизм" до свого міста просто красивим способом виправдати власну неспроможність сприйняти жахливу реальність такою, як вона є. Збагнути справжній стан речей і прийняти невідворотність змін, що сталися. І врешті-решт почати "робити якісь рухи", щоб урятувати себе та свої сім'ї.
Отже, я прямую до Донецька. У ту, іншу реальність. Під'їжджаємо до першого блокпоста сепаратистів. Я вже дістав паспорта й вимкнув звук мобільного. Двері мікроавтобуса відчиняє юнак з автоматом. Не затримуючи погляду на мені – а я сиджу одразу біля входу, – розглядає інших пасажирів. Показує пальцем на когось за моєю спиною:
– Вы, девушка. Ваш паспорт.
Молода жінка передає документ. Той уважно його вивчає:
– Выдан семь лет назад, а выглядит, как новый. Вась, иди посмотри!
Підходить другий, старший. Дивиться в паспорт, а потім до жінки:
– Обнажите локти и покажите шею.
– А что еще вам показать?! – починає нервувати та.
– Покажете все, что будет надо! Давайте, не задерживайте.
Пройшовши цю процедуру, жінка отримує свій паспорт назад.
– Езжайте!
На в'їзді до ДНР з усього автобуса перевірили лише одну молоду жінку. Мій паспорт і рюкзак нікого не зацікавили. Все, звичну логіку з цього моменту можна тимчасово відключити. І приготуватися до того, що твої стереотипні уявлення про життя на окупованій території, неподалік від бойових дій, тобі не допоможуть.
Донецьк намагається жити. Точніше, вдавати, ніби живе нормальним життям. У магазинах і аптеках є майже все. Я бачив навіть шоколадні цукерки Roshen. Бо чому б війна мала заважати бізнесу? У супермаркеті серед натовпу покупців раптом бачиш трійцю в камуфляжах і з автоматами Калашникова. Так само штовхають перед собою візки, вибирають із полиць продукти і стають у чергу до каси. Ніхто не звертає на них уваги. А мені, наче дитині, хочеться підійти якомога ближче, роздивитися цих ополченців. Та ще й пофоткати і викласти знімки у соцмережі. Стримуюся: небезпечно. Треба вдавати, що звик бачити їх щодня.
У свій другий приїзд я був прихопив-таки з собою фотоапарат – маленький, для аматорів. Зупинився біля зруйнованого ще влітку прямим влученням палацу культури в сусідньому кварталі. Одинокий перехожий побачив, як я обираю ракурс для знімка.
– Вы не боитесь? – запитав, зрівнявшись зі мною.
– Чего именно?
– Лучше спрячьте фотоаппарат, – і не затримуючись, пішов далі.
Але пару кадрів я тоді зробив.
Непросто вдавати, що тобі байдуже, коли на вулиці раптом крокує назустріч деенерівський патруль з автоматами. У центрі їх досить багато. "Спокійно. Не прискорювати крок, бо це може привернути їхню увагу". Серце гупає. Розминулися. Видих.
Щоб трохи відійти від таких "вражень", заходжу у "Львівську майстерню шоколаду". Це метрів за 200 від будівлі колишньої облдержадміністрації. Над нею зараз прапори ДНР і Новоросії, а над ними – російський триколор. Замовляю топленого шоколаду.
– Давно ви знов відкрилися? – цікавлюся в офіціанта.
– У жовтні. Перед цим місяців чотири не працювали.
Спілкуємося українською. Відвідувачів досить багато, хоч у мирний час зазвичай бувало більше. Усі розрахунки готівкою. Таке враження, що більшість донеччан зараз живуть із заощаджень. У багатьох вони ще є. У пунктах роздачі їжі в чергах – переважно пенсіонери. Але сімей та одиноких людей, які не мають за що купити їжу й ліки, щораз більше.
В окупованому місті залишається й дехто з тих, хто минулої зими брав участь у донецькому Майдані. А навесні виходив на проукраїнські мітинги. Їм зараз найважче. Одна така жінка, Наталія, називає себе "донецькою бандерівкою". Не може виїхати, бо доглядає зовсім стареньку матір. Під час одного з мітингів за цілісність України Наталію сильно побили проросійські активісти. Я зустрівся з нею і передав їй гроші на їжу й ліки, від небайдужих людей із Києва. Вона чекає на визволення міста Україною. І вона там не одна.
Мав справу в Київському районі Донецька, неподалік залізничного вокзалу. Це один із районів, що найбільше потерпають від обстрілів. Зранку була тиша, отже, сідаю в маршрутку і вперед. Уже повертаючись, чую гучні перекоти залпів. Такі гучні, що все навколо дрижить. Перший імпульс, десь ізсередини тіла: заховатися. Втиснутися в землю. Тваринний страх. Починаю дихати глибше.
– О, что-то давно не было слышно! – жартують поруч. – Уже начали волноваться.
Їхня реакція мене трохи заспокоює. "Давно" – це два-три дні.
Своїм удавано нормальним життям місто живе вдень. Після 17.00 більшість магазинів та інших закладів зачиняються. О пів на восьму, і при хорошій погоді, на центральних вулицях ніби друга ночі: майже нема автівок і перехожих. Навіть ополченці зникають. І таксі годі викликати. О 22.00 починається комендантська година. Мій район вважають порівняно спокійним та безпечним. Та підходячи додому, раптом чую звуки залпів, як удень біля вокзалу. Виявляється, десь за кілометр від мого будинку стоїть установка залпового вогню й час від часу нагадує про себе.
Три дні в реальності війни й абсурду з мене досить. По квиток на автобус до залізничної станції в Костянтинівці (за 68 км від Донецька, перебуває під контролем української влади. — "Країна") треба вистояти довжелезну чергу на морозі. Повільно просуваюся до каси. Через півтори години раптом: на сьогодні до Костянтинівки всі квитки продано. А в кишені ж уже лежить білет на поїзд звідти до Києва. Мушу брати таксі. Водій просить 300 грн за місце. Домовилися про 250, але гроші вперед. Окрім мене, ще троє пасажирів. Їдемо не тією трасою, якою прямують автобуси й більшість транспорту, а об'їзними шляхами. Там теж блокпости, але черг немає.
Я ще обов'язково приїду до Донецька. Але поки що відчуваю майже фізичне полегшення від того, що повернувся до Києва. До реальності, яка мені ближча
13 
1
Коментарі