"Цивілізований світ згуртувався довкола України. Ми щодня стаємо сильнішими"

Нам потрібно в жорстких оборонних боях знекровити противника, завдати йому максимальних втрат, – каже військовий експерт Павло Лакійчук

Закінчився саміт Північноатлантичного альянсу в Мадриді. Його називають історичним. Лідери країн-учасниць визнали Росію головною загрозою. Чим переломний для України?

– Став справді етапним для безпеки Європи. Нарешті майже за 30 років "пошуку себе в партнерстві з Росією" Альянс визнав реальність – головна загроза європейській безпеці надходить не від напівміфічного міжнародного тероризму, сомалійських піратів і лівійських контрабандистів, а від держави-терориста, країни-пірата з ядерною зброєю і правом вето в Радбезі Організації Об'єднаних Націй. Щоб позбутися ілюзій, треба було прожити ­2008-й, 2014-й і 2022-й. У Стратегічній концепції НАТО-2030 Росію визнали "найбільш серйозною та безпосередньою загрозою" безпеці континенту на найближче десятиріччя. Більше ніякого партнерства і стримування, тільки колективна оборона.

Це рішення надважливе для нас – спільний ворог об'єднує. Тепер НАТО однозначно наш союзник у боротьбі з агресором. Ще один переломний момент, що може зіграти визначальну роль у відносинах НАТО – Україна, – членство Швеції та Фінляндії. У квітні 1999 року Альянс запровадив План дій щодо членства – обов'язкову підготовчу процедуру, програму дій для країн-кандидатів. Швеція і Фінляндія вступають без неї. Це прецедент, який може прискорити вступ України. Враховуючи, що з 2002 року ми реалізуємо своєрідний аналог ПДЧ – індивідуальний план партнерства з НАТО. І незважаючи на те, що в новій Стратегічній концепції не йдеться про якісь конкретні терміни приєднання України, це відбудеться. Час і події розвиваються динамічно. Усе вирішують ЗСУ на полі бою.

Президент Володимир Зеленський казав, що в Сіверськодонецьку вирішується доля Донбасу. Днями нашим військовим довелося залишити місто.

– З військової точки зору, концентрація сил тепер відбувається довкола Сіверськодонецько-Лисичанської агломерації. У цій битві стратегічну ініціативу тримає ворог. Концентрація його сил свідчить, що це основна точка протистояння. Відхід від Сіверськодонецька – планований крок. Оборона міста складна з огляду на географічні умови. Втративши Рубіжне, яке має домінантні висоти, захисники Сіверськодонецька були приречені. Не хотілося б, щоб ворог їх розсік і знищив.

Тепер ідуть бої за Лисичанськ. Не можна говорити, що ця битва добігає кінця. Наше завдання – в жорст­ких оборонних боях знекровити противника, завдати йому максимальних втрат. Ворог паралельно вирішує дві проблеми: тотальне витіснення наших військ із цього району – із захопленням Сіверськодонецька вона частково вирішена, хоч і з великими втратами. Друга – оточити наші сили й перерізати трасу Лисичанськ – Бахмут. Про ймовірність такого котла не хочеться навіть говорити, бо він може стати переломним моментом не на нашу користь. На жаль, певних тактичних успіхів ворог досяг. Веде наступ із району Попасної та Золотого, яке було важливою точкою оборони Лисичанська з півдня. Рухається там із південного та південно-західного напрямків. Клин, який вбивається з півночі, також небезпечний. Якщо, борони Боже, ці кліщі зійдуться – може бути оперативне оточення. Цьому треба запобігти. Упевнений, що в Генеральному штабі ці загрози знають, правильно оцінюють і адекватно реагують. Водночас бійня на півночі Луганщини сковує сили противника і дає можливість нашим військам здійснювати контрудари на інших ділянках фронту.

 

Ризики є через перевагу Росії в озброєнні?

– Безумовно. Фактично росіяни використовують тактику вогневого впливу. Перевага в засобах ураження за, офіційними підрахунками, – 1 до 10. Місцями концентрація артилерії перевищує ці цифри. На першому етапі війни ворог зайняв вигідні рубежі для наступу в районі Ізюма. Таким чином наші сили опиняються між двох вогнів. Доводиться вирівнювати фронт. Безумовно, віддавати землі важко, але іншого виходу немає.

Ворог наблизився впритул до Лисичанська. Що залежить від битви за це місто?

– Утримати його простіше, ніж Сіверськодонецьк. Він на високому березі Сіверського Дінця, спереду по фронту прикритий водною перешкодою, займає панівні висоти. Але момент, коли треба було відійти на Лисичанськ, ми дещо упустили. Тепер усе залежить від флангового удару противника в напрямку Золотого – Попасної. Якщо зможемо відкинути ворога, то утримати Лисичанськ можливо. Якщо ні – на жаль, доведеться відходити. Не можна допустити, щоб наші війська потрапили в оперативне оточення.

Західної зброї, яку нам постачають, недостатньо?

– Один американський генерал нещодавно сказав: "Я розумію Київ. Українським військовим бракує зброї. Тим, хто обороняється від чисельнішого противника, зброї завжди недостатньо". Справа не тільки в ній. Вона необхідна для формування підрозділів, які треба правильно використати. Як учать військових, перемога залежить від того, як ти вирахуєш переваги озброєння, яке маєш, і виявиш недоліки тієї, яку має противник. За чотири місяці інтенсивних боїв витратили неймовірну кількість зброї та боєприпасів. Здебільшого ті ресурси, що мали до початку бойових дій. Відновлювати й поповнювати комплект ми можемо виключно за рахунок партнерів. Від видів їхньої зброї залежить, які зможемо сформувати нові частини та з'єднання. Це визначатиме подальший перебіг бойових дій. Нині отримані засоби наші Збройні сили застосовують ефективно. Можливо, навіть краще, ніж її власники. Деяких зразків не використовували в бойових умовах. Перемоги нашої армії з цією зброєю є її першим застосуванням у війні.

Росія захопила Маріуполь, проклала коридор до Криму, окупувала більшість Донеччини та Луганщини. На цьому не зупиниться?

– Добре пам'ятаю весну 2014 року. Я тоді був у Севастополі. Ворог мав на меті захопити сім областей України – від Харківської до Одеської, створити пояс, що потім у виконанні Царьова й компанії отримав би назву "Новоросія".

Сказати, що тепер вони досягли всіх цілей, – перебільшення. Загалом вони мали плани із захоплення всієї України. Те, що наші воїни відкинули противника на півночі з величезних територій, свідчить, що ворог не досяг мети. Те, що отримав тепер, – програма-мінімум. І це не означає, що зможе утримувати.

Росія поновила масові обстріли ракетами українських міст, зокрема столиці, торговельного центру в Кременчуку на Полтавшині.

– Багато експертів і політиків говорять, що ці ракетні удари пов'язані із самітом Північноатлантичного альянсу. Путін по-бандитському намагається послати сигнали світовій спільноті, що вона лізе в його "законні володіння". Як військовий можу сказати, що в лютому-березні витрати ракет були такі ж, а подекуди й більші. Змінюються типи ракет і тактика застосування. У перші місяці війни переважали високоточні. У середньому три-чотири на ціль. Тепер використовують застарілі радянського виробництва. І цього барахла, що вибухає на стартових майданчиках і падає десь у польоті, в них багато. Витрачають 8–10 ракет на ціль. Але старі летять куди завгодно. Страшний обстріл торговельного центру Кременчука росіяни здійснювали ракетою Х-22, в якої відхилення від цілі може становити до 5 кіломет­рів. Тобто коли запускають кілька, то впевнені, що принаймні одна влучить, а куди влучать інші – їм байдуже. Якщо в житлові масиви й загинуть люди – оркам усе одно. У цьому їхня варварська суть.

На кордоні з Україною Білорусь тримає до семи батальйонно-тактичних груп. Наскільки ймовірний новий наступ із півночі?

– Сім БТГ – не та чисельність, що може визначати оперативний наступ. Безумовно, загроза з Білорусі нікуди не зникає. Нещодавно російські Ту-22 здійснили пуски ракет по центральних районах України з повітряного простору Білорусі. На її території постійно проводять бойову підготовку. Але угруповання, яке могло б повторити зимовий штурм, із білоруського боку поки що не спостерігаємо. Щоб його сформувати, потрібно чотири-п'ять тижнів. Там є стратегічні резерви, які можуть перекинути на Донбас, Харківський напрямок або інші ділянки. Тобто є ознаки, що широкомасштабного наступу з Білорусі поки що не буде.

Днями після зустрічі Лукашенка з Путіним розпочали поставки в Росію білоруських боєприпасів, якими стрілятимуть по наших бійцях на Донбасі й Харківщині. Якщо плануєш атаку на певному напрямку, боє­комплекту на ньому не зменшуєш.

Білорусь стала учасницею політичних ігор. Росіяни розпочали психологічний наступ на держави Балтії, погрожують їм "військово-технічними наслідками". А це можна тільки з Білорусі. Основним завданням Мінська залишається сковувати наші сили на півночі. Через це ми утримуємо біля кордону частини і з'єднання, що кров із носа потрібні на інших ділянках.

Яка ймовірність нападу на Одесу з моря?

– На цьому напрямку ймовірність морської десантної операції залишається, але вона значно зменшилася. Корабельне угруповання росіян у північно-західній частині Чорного моря практично сформувалося і було приблизно однакове протягом декількох місяців. Це чотири-п'ять ударних кораблів – носіїв крилатих ракет. Один-два підводні човни і три-п'ять великих десантних кораблів.

Цього місяця розпочалася ліквідація російської системи спостереження на північному заході Чорноморської акваторії. Наші війська завдали ударів по острову Зміїний (російська армія поспіхом евакуювала залишки гарнізону звідти. – Країна). По інфраструктурі Чорноморнафтогазу – знищили систему спостереження за надводною, підводною і повітряною обстановкою всієї акваторії. Без спостереження серйозна морська операція – це авантюра.

Нещодавно росіяни залишили в морі один ударний і один десантний кораб­лі, а решта суден відійшла під прикриття берегової смуги Криму, подалі від наших берегів. Цілком можливі незначні тактичні десанти, тим паче якщо ворог спробує наступати на сухо­путному напрямку. Але там у нього найшла коса на камінь, принаймні тепер. Цілком можливий повторний наступ на Харківському напрямку. Ворог накопичує сили в тому районі.

Коли наші війська зможуть перейти від оборони до контрнаступу?

– Коли будуть достатні ресурси. Нині виникає спокуса спрямувати на оборону все, що маємо. Але, не сформувавши відповідних резервів, розпочинати контрнаступ смертельно небезпечно.

Війна буде затяжна?

– Ніхто й не розраховував, що буде швидкоплинна й легка. На перемогу у три дні сподівалися орки, та нічого в них не вийшло. Збройний конфлікт високої інтенсивності не може тривати довго, адже він потребує неймовірних сил і ресурсів. Жодна країна такого не витримає. Навіть якщо противник остаточно виснажиться, а цього поки що не видно, Sitzkrieg ("Дивна війна", перший період Другої світової, характерний майже повною відсутністю бойових дій. – Країна) не принесе нам спокою. Ворог вимотуватиме наші сили, а відновившись, вдарить у найболючіший момент. І тоді хтозна, чим усе закінчиться.

Цивілізований світ згуртувався довкола України, ми щодня стаємо сильнішими. Може, цього не видно глобально, але помітно в тактичних епізодах. Тепер не можна дати ворогу утримати ініціативу, а він старається і розраховує на це. Ми граємо на своєму полі – він це зрозумів. Але ще не знає, як це змінити, тому помиляється. Треба не дати йому оговтатися – тиснути з усіх боків: в інформаційному просторі, на міжнародній арені, на дипломатичному фронті. Війна йде всюди. Щонайменше треба не допустити зменшення обертів міжнародної підтримки України й усеосяжного ембарго Росії. Це залежить від усіх нас, але найперше від стійкості й мужності наших солдатів. Перемога кується на полі бою.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×