"На будь-яке запитання даю будь-яку відповідь"

Я ізвращенєц. Бо вважаю, що головна ерогенна зона в жінки – мозги. Тому до класичної вроди ставлюся з підозрою. Мій батько-академік привозив із-за кордону замість джинсів, жуйок і пепсі-коли квіти, вино, сир, журнали. І на обкладинці одного з них було фото вродливої дівчини. Але вона здалася мені такою холодною, далекою, байдужою, як скульптура. Мені тоді було 17 – якраз той вік, коли швидше ерекція, ніж мозги. А я розглядав це фото й не відчував жодних емоцій.

У мене не буває усталості. Часто почуваюся на 15 років, інколи на 25. Коли думаю про жінок, то на 40. У Стародавній Греції це був вік чоловічого повноліття. Жіноче там наставало раніше, до перших пологів.

 

Друзів у мене майже немає. І майже всі вони загинули. Трагічно. Головний редактор "Телевізійної служби новин" Олександр Кривенко розбився в автокатастрофі, помер на моїх руках. Телеоператор Тарас Процюк загинув у Багдаді. Журналіст Сергій Набока помер під час службового відрядження до тюрми, в якій раніше перебував в ув'язненні. Засновник Інформаційного агентства "Українські новини" Михайло Коломієць повісився в Білорусі. І ось недавно помер Олександр Мартиненко, генеральний директор інформагентства "Інтерфакс-­Україна". Лишився лише один друг – Лесь Подерв'янський.

Ворогів не рахую. Але відчуваю, що їх до біса.

Коли я у Львові кажу в телефон російською другу-іноземцю: "Алло, привет, как ты?", то вся вулиця завмирає. Я майже фізично чую: "Ах ти ж, с*ка. А ще українськомовний, блін, Вересень". Але в Києві російську толерують. Бісить, коли чую довгу розмову російською в магазині чи на базарі. Я не роб­лю зауваження, але волосся на загривку піднімається. Для цього ж не треба досконало знати українську, варто вивчити 50 слів. Просто з поваги, через війну: "Дайте, будь ласка", "Дякую". Ні, "дайте, пожалуйста", спасибо". І соціум це сприймає.

1992-го я думав, що років через п'ять, після Польщі, ми вступимо в Євросоюз, потім туди-сюди – і в НАТО. Але доки нація не визріє, ми туди не потрапимо. Це як народити дитину за два місяці. Неможливо.

Переконаний, якби на виборах президента 2019-го переміг кандидат тих 24 відсотків, які голосували проти Зеленського, то нині в Києві стояли б російські солдати. Бо тільки нова генерація – хоч би яка вона була, без досвіду, молода – здатна зламати алгоритмічні дії. Досвідчений політик робив би за методичкою: напали на країну – уряд в екзилі. А наш уряд нині тут.

Зеленського я матюкав усі два перші роки його президентства. А коли почалася війна, побачив, як він правильно поводиться по-піарівськи, в хорошому розумінні цього слова. Звернення до парламентів, візити. Це нас почасти врятувало.

Патякають, що світ нібито втомився від України. Пі*дьож! Це так подається. Кажуть про якісь "тривожні нотки". А де, хто сказав? Багато слухаємо росіян. А їм це і треба. Реагувати – так, звертати увагу – так, але не варто робити з цього порядок денний. Якщо почитати соцмережі, то враження, що вся Україна гуде. А гудуть лише надактивні 3–5 відсотків. Тобто в Україні цей хайп теж комусь вигідний.

Жахає недолугість і якість роботи багатьох українських журналістів. У нас немає журналістики, але є окремі журналісти. Більшість поголовно тупа, не кваліфікована, а нахватана. Я не кажу, що ці люди – свідомі агенти Москви. Вони просто тупі. Підхоплюють клікабельні слова: "батальйон Монако", "всі втекли". Насправді нелегально український кордон перетнули 25 тисяч людей. На фронті в нас мільйон. Який це відсоток від мільйона? А пізд**жа на три мільйони!

Відповідні асоціації викликає і закон про мобілізацію. Скільки людей іде на фронт – і добровільно, і за призовом? Тільки в "Дії" свої дані оновили понад 2,5 мільйона чоловіків. А прийшли на фронт 25 тисяч. Так, може, нам не треба 2,5 мільйона, може, достатньо 25 тисяч.

Ще гірші за тупих журналістів блогери. У тих хоча б головний редактор, може, профільтрує і зупинить ахінею. Ну а блогерам ніхто не завадить поширювати маячню. І вони формують суспільні дії. Це ж я як відповідальна людина, яка 12 років на ВВС відтарабанила, кажу, що не можу ­коментувати ­ситуацію на фронті, бо не військовий. А навколо купа блогерів це робить. Вони ж усі вважають себе Клаузевіцами, Мольтке, Наполеонами, вони ж усі все знають.

­Мені 64, і часто виникає думка, що вже все знаю. Вперше таке зі мною було в 19 років. Я був тоді моряком далекого плавання, повернувся до Севастополя. Я бачив Африку, Латинську Америку, всю Європу, зустрічався з купою цікавезних людей. А тут – Радянський Союз, совок. А до плавання я був страшенний хуліган, мене оголошували у всесоюзний розшук, часто потрапляв у ментярні. Здавалося, пізнав усе. А потім виявляється, що і в 25 ти нічого не знаєш про життя. А потім – що і в 35 ти нічого про нього не знаєш. І правда в тому, що коли ти вже все знаєш, то тебе викликають на зустріч із Богом. І вже тоді найгірше, що весь цей твій доробок іде в нікуди, ним ніяк не можна скористатися. Ти все знаєш, і все – пора в гроб.

Коли я брав шлюб, то думав: якщо не сподобається, то розлучуся. І от ми з дружиною разом понад 40 років. Секрет цього – ми не сильно набридаємо, не аж так, щоб розбігтися.

Не буває суцільного щастя. Такий варіант лише для ідіотів. Це можливо лише після лоботомії. Вона веде до щастя швидкими кроками.

Завжди заздрив хлопцям, які казали, що пішли до проституток. У мене нічого не вийшло б. Мій організм так не може. Мені треба якась процедура, щоб жінка сподобалася. Вона має щось влучно сказати чи якось оригінально повестися.

Із цими відключеннями світла нарешті знову почав читати паперові книжки.

 

Я противник і ворог слова "виховання". Якщо ти не б'єш жінку, то діти не битимуть своїх жінок по голові. Якщо жінка б'є тебе по голові, то діти битимуть своїх чоловіків по голові. Якщо діти бачать, що батьки чимось цікавляться, ходять у театр не тому, що їм треба, а захотілося. Якщо багато книжок удома, рано чи пізно це дасться взнаки.

У мене була дивна ситуація з вихованням. Батько, Костянтин Меркурійович, постійно працював. Уже коли я став дорослим, його друзі казали: "Ну, Костя ж сином ніколи не займався". Але батько завжди був для мене прикладом. Умів переконати у своїй правоті або ж робив так, щоб я починав сумніватися у своїй.

Мама більше любила старшого брата. Він такий був слухняний, покладистий. Хороший мальчик. А я – поганий мальчик.

Якби я мав волшебную палочку, то хотів би знати всі мови. Англійську – щоб мандрувати, італійську – за красу, милозвучність, поезію; голландську – за образотворче мистецтво. Китайську – якою говорять півтора мільярда людей – бо там своя культура і свої дивні таргани. Тобто не треба впиратися в те, щоб українська мова була загальновживана. Вона все одно нею буде. Тут немає варіантів. Тут питання: коли?

Щодо Народного руху України: під час візиту Горбачова в Київ була розмова в ЦК за участю Щербицького, Івана Драча, Дмитра Павличка й інших митців – така от тусівка. І ці хитрі хлопці обдурили можновладців, кажуть: "Ні-ні, ми ж за перебудову. Наша політсила називається "Народний рух України за перебудову". Хоч коли я заходив до їхнього офісу – ці дві кімнатки в Музейному провулку, – мене аж тіпало, бо розумів, що зараз може прийти КГБ. На дзвінки в офіс партії відповідали: "Народний рух України за незалежність вас слухає". Там ніколи не говорили "за перебудову".

Білоруська мова вмирає. Це екологічна проблема. Треба, щоб у природі були і краби, і таргани, і рослини, і решта всього. І от зникає вид тварин чи рослин – і світові ЗМІ б'ють на сполох: останнього тигра вбили в Африці. Але про мови так чомусь не переймаються. Умирає білоруська, а людству пох*й! А нею ж мають говорити 10 мільйонів.

Матюк у російському варіанті означає агресію. А от наше покоління, яке втілив Лесь Подерв'янський, винайшло матюки без агресії. 1994 рік, Микола Княжицький організовує перше українське нерадянське телебачення. Нині покійний Сашко Кривенко стає головним редактором. Перший ефір: нас троє – я, Ростик Хотин і Віталік Портников – вели програму "Вікна у світ". І Сашко такий: "Нам би прийняти свої матюки, і тоді ми остаточно відокремимося від Росії".

Але нині інколи на телебаченні, якщо не матюкаєшся саме агресивно – ніх*ра не рухається.

Не дуже розумію слово "дружба". Було таке радянське визначення: "дружба – понятие круглосуточное". Мабуть, якісь шістдесятники придумали, щоб у будь-який момент подзвонити, приїхати й поплакати. Для мене дружба – це співрозмовництво. От коли бачу, що ця людина мені щось приносить у розмові і я на щось починаю інакше дивитися, краще розуміти, тоді й сам тягнуся. Бо не хочу бути тільки донором або тільки реципієнтом. Тоді починаю якось випромінювати, намагатися, щоб ми якось збагачували одне одного.

Мені пощастило. Я ріс у середовищі геніїв, батькових друзів. Таких, наприклад, як академік Олександр Кірсанов. Його іменна реакція є в кожному підручнику з хімії. Отримав Ленінську премію, хоч ніколи не був у партії. І так швидко премію дали тому, щоб не висунули на Нобеля.

15-річним я в один час із Кірсановим лежав у лікарні у Фео­фанії. Батько казав: "Олександре Васильовичу, ви якось просвіщайте Миколу". Той заходив до мене в палату й говорив: "Ну что, молодой человек, пгайдёмся". І ми йшли в парк, де він розповідав про природу алкоголізму та пояснював хімічні процеси, пов'язані з ним.

Після школи я хотів вступати в університет, на міжнародні відносини. Звісно, син академіка, золота молодь, всі діла. А академік Арнольд Миколайович Шлепаков заявив: "Слухайте, ну це ж не освіта". І спитав, що мене цікавить. Кажу: історія. Так із його подачі я вступив на історичний факультет.

Люблю гроші. Але мене важко купити. Якщо подаруєте мільйон, візьму. Якщо скажете: на мільйон і зроби отаке, то сильно думатиму. Товариш якось говорив: "Тебе наймати не можна. От тобі дадуть 10 мільйонів, скажуть, попрацюй на газету "Правда". Ти візьмешся. Але будь-який читач через два номери зрозуміє, що ти, сука, ніх*я не комуніст. Тебе виженуть і заберуть гроші". Тому я не багатий.

Щоб у Києві нормально жити місяць, треба мати мінімум півтори тисячі доларів, якщо є своя квартира.

Я єдиний шмоточник у сім'ї. Якось на початку літа я захотів футболку з кишенею. Кажу дружині: "Давай купимо". А вона: "Я порахувала, у тебе 32 футболки, тобі треба ще одну з кишенею?" Тож я – модник, але не брендовий. Можу на базарі щось купити, на секондхенді.

Не люблю бути бідним, обмежувати себе в побутових речах. Не хочу заощаджувати.

До Бога ставлюся з повагою. У нас із Ним порозуміння поки що. Але без панібратства. Намагаюся не гнівити Його – не робити великих гріхів, не сильно порушувати 10 заповідей, дбати про категоричний імператив Канта – і якось воно більш-менш виходить нам бути в злагоді.

Українці нечасто зверталися до Бога. Він так високо. Такий недосяжний, невідомий. Ближчим був святий Миколай: ти його розумієш, а він – тебе. Йому можна поскаржитися, поматюкати: я на тебе розраховував, а ти підвів.

Людство не змінюється. Воно видозмінюється.

Більшість видатних російських письменників були українці. У Росії нема тла, з якого можна черпати міфологію.

Не знаю, що є моїм найбільшим талантом. Він змінюється приблизно раз на 10 років. Нині – це здатність зрозуміти людину, навіть яка тобі не подобається. Пам'ятаю, як я ненавидів віцепрем'єра Віктора Пинзеника, який, на мою думку, 1992 року щось не так робив. Для мене прикладом був батько польських реформ Лєшек Бальцерович. Я хотів, щоб і в Україні вони були швидкі й негайні. А тепер зрозуміло, що це неможливо, що Пинзеник так поводився, бо в нього були інші обставини, оточення, виховання, політична культура у країні.

Нормальні люди з віком стають більше схильні до прощення.

Якщо вам 20 років і ви не комуніст, то у вас немає серця. А якщо вам 40, і ви все ще комуніст, то у вас немає голови, – казав Жонас Савімбі, засновник повстанського руху в Анголі. Так прокоментував зміну поглядів упродовж життя.

Системна помилка – українці ніх*я не досліджують Росію. Вони бачать свої недоліки і їх абсолютизують. У росіян усе навпаки.

На будь-яке запитання даю будь-яку відповідь – таке гасло висіло на четвертому поверсі лондонського офісу російської служби ВВС.

×