"Генерали ніколи не працювали в бойових умовах. У них просто немає необхідного досвіду"

 

РОСІЯ ЗАВЖДИ ВВАЖАЛА УКРАЇНУ СВОЄЮ ТЕРИТОРІЄЮ. ТІЛЬКИ ЄЛЬЦИН ДУМАВ, ЩО МИ САМІ ДО НИХ ПОПРОСИМОСЬ, А ПУТІН ЗАБАЖАВ ПРИСКОРИТИ ПРОЦЕС – КАЖЕ КОЛИШНІЙ КЕРІВНИК ЗОВНІШНЬОЇ РОЗВІДКИ УКРАЇНИ МИКОЛА МАЛОМУЖ

В якому стані перебувають Збройні сили України?

– У жалюгідному, але є прогрес. В Україні за всі роки незалежності практично не було навчань. У "Десні", наприклад, танки закопані в землю. Стрільбу вели, наче з бійниць.

Чому так сталося?

– По-перше, з моменту створення держави панувала думка, що в нас немає зовнішнього ворога. Про можливий конфлікт із Росією навіть не йшлося. Маємо спільні стратегічні інтереси, закріплені угодами між президентами Єльциним і Кучмою. Спецслужби, армії та прикордонники підписали договір, що не працюють один проти одного. Але агентура ФСБ діяла на всій території Співдружності незалежних держав. Глибоко володіли інформа­цією в політичному секторі.

По-друге, армія завжди була недофінансована. При цьому виробляли зброю, яку продавали через дочірні компанії Укрспецекспорту. Суми бували колосальні – до 30 мільярдів гривень на рік. Кошти осідали в кишенях перших осіб держави. На армію нічого не віддавали. Хоча її річний бюджет – всього до 5 мільярдів гривень. Можемо виробляти сучасний танк "Оплот". Але не для своїх солдат. Шизофренія.

Чому президенти нічого не робили для зміцнення Збройних сил?

– Щоб пояснити, наведу приклад. Із Вік­тором Ющенком проїхав 38 країн. Шейхи в Об'єднаних Арабських Еміратах бідкаються, що від нафти менше грошей почали отримувати. Потім кажуть: є вільні 27 мільярдів доларів, які хотіли б інвестувати в Україну. Перелічують цікаві для них галузі: космос, супутники, ракетоносії, літакобудування, радіоелектроніка, системи керування, аграрний сектор, газові свердловини. До виборів залишалося три місяці. Повертаємось додому. Прем'єр у цьому питанні не орієнтується, до того ж у неї – протиріччя з президентом. Усе валиться. Приходить Янукович. Шейхам ніби байдуже з ким домовлятися. Присилають людей із пілотним проектом щодо газу. Уклали контракт із "Нафтогазом", проплатили 60 мільйонів доларів. Ці гроші десь зникли. Араби, якщо говорити образ­но, кажуть нашим: слухайте, ви тирите, як дрібні злодюжки. Як із вами серйозні справи можна вести? Так усе й заглухло. Вся державна система гнила під корінь, разом із президентами.

Які були плани Путіна щодо України?

– Росія завжди вважала нас своєю терито­рією. Тільки Єльцин думав, що ми самі до них попросимось, а Путін забажав ­прискорити процес. Після втрати Криму було зрозуміло: наступні – Донецька й Луганська області, далі – до Придністров'я. Російська сторона проводила відповідну роботу. Але не вийшло. Зараз мета Путіна – Донбас як постійна зона конфлікту і його економічне знищення. Буцатиметься, доки не протягне своїх людей на найвищі посади в Україні. Далі – її федералізація. Але не думаю, що він досягне всіх своїх цілей.

Чому воєнна операція на Донбасі почалася провально?

– Доки ситуацію там не розхитали, треба було говорити з елітами. Не з олігархами, а з директорами великих підприємств, яких люди слухають, як богів. Робити це мало керівництво держави, приїхавши туди.

Вразила бездіяльність місцевих спецслужб. Вони мали зреагувати щойно на їхній території з'явився перший представник ГРУ (Головне розвідувальне управління Росії. – "Країна"). Тоді їх можна було виявити за допомогою спецтехніки і враз накрити. У тому, що терористи тут виросли з нуля, як ракова пухлина, винні спецслужби й міліція.

Як оцінюєте антитерористичну операцію?

– Там не повинні першу роль грати добровольці чи строковики. Дуже добре, що є батальйони "Донбас", "Азов", інші. Але штурмувати міста – не їхня справа. Це робота оперативного підрозділу СБУ, армії, спецназу. Служба безпеки вводить режим АТО, контролює роботу армії, Нацгвардії, МВС, прикордонників. Не обов'язково оточувати ціле місто. Краще діяти точково – через агентуру і спеціальну техніку.

Чому діємо так мляво?

– Генерали уникають різких кроків, не хочуть брати відповідальність. Їх не хвилює, що люди гинуть. Головне – посаду не втратити. У добровольчі батальйони йдуть хороші хлопці. Але їх треба навчати. А противники наші – професіо­нали, які воюють по 20 років. Для них не вперше жити під бомбардуванням.

Інша помилка – роз'єднання сил. Потрібно створити єдиний оперативний штаб із силовиків, які цілодобово безперервно працюють.

Що слід робити на політичному рівні?

– Маємо налагодити діалог із представниками псевдореспублік. Рано чи пізно, але це доведеться робити. Але зараз це складно. У сепаратистів немає єдиного центру прий­няття рішень. Вони один з одним конкурують. Така ситуація вигідна Москві. Вона на це все впливає, а ми не можемо ні з ким домовитися.

Сепаратистів, які не вбивали, потрібно амністувати. Тих, хто готовий говорити, треба відтягнути від терористів, які не хочуть здаватися – найманців, бандитів, гіркіних чи просто психічно хворих. Їх необхідно знищувати. Якщо не можемо оточити, то – витісняти на територію Росії. Хай далі Путін із ними розбирається.

Скільки ще триватиме АТО?

– Якщо Порошенко прийме правильні кадрові рішення – півтора-два місяці. Якщо – ні, то може на рік розтягнутися.

Потрібно запроваджувати воєнний стан?

– АТО майже нічим не відрізняється від воєнного стану. Всім керує спецслужба. Запровадженням воєнного стану поглибимо агресивні настрої серед мирного населення. Там їх не 100 тисяч і не 200, а шість мільйонів.

А як же тоді кільце з військових біля Слов'янська та інших міст, де діють терористи?

– Це військова операція, за якої мають блокуватися лише окремі об'єкти, де розташовані терористи. Не потрібно оточувати все місто. Діяти треба точково. Усі ці місця ми знаємо, а способи загальної зачистки потрібного результату не дадуть. Терористи кладуть зброю, перевдягаються в цивільне, з українським паспортом ідуть стежкою до родича в Харківську область. Таких сотні. Виявити їх складно.

Що робити мирному населенню?

– За теперішніх умов – тікати. Або – ховатися.

Військові скаржаться на погане обмундирування.

– Система така корумпована, що розплутати це дуже важко. Сухпайки розпродують через інтернет. Спершу дають бронежилети такі, як треба, а потім набагато дешевші – другої категорії, однак оформлюють їх як вищої. На це підсіли заступники міністра оборони і керівників багатьох відомств. Середній бізнес зараз скуповує все необхідне. І це в умовах, коли вдвічі збільшено фінансування армії. ­Проблема також у тому, що генерали ніколи не працювали в бойових умовах. У них просто немає необхідного досвіду.

Яким шляхом має рухатися Україна?

– Можна обрати швейцарську чи ізраїльську модель. Або змішати їх. Але для цього необхідно створити високотехнологічні війська. Армії потрібно буде два чи три роки, доки стане контрактною. Усі військовозобов'язані муситимуть проходити кількамісячну підготовку. Треба формувати загони територіальної оборони. Професійними повинні стати військові кафедри у вузах. Маємо удосконалити сили швидкого реагування, авіацію, ракетні катери на морі. Потрібна високоточна навігація – ефективна й захищена. Треба кіберкоманди, здатні управляти системою керування вогнем противника. Якщо на країну направлено ракету, то зможуть її перенаправити. Для цього потрібно збільшувати не чисельність Збройних сил, а їхню якість.

Слід розраховувати на підтримку Заходу й Америки?

– Ніхто не допоможе. Зараз нас не готові приймати ні в НАТО, ні в Євросоюз. Звісно, якесь сприяння буде, але не системно. Санкції щодо Росії, можливо, розширять, але для Путіна вони, як червона ганчірка для бика. Викликають ще більшу агресію. Вихід один – розраховувати на свої сили. Треба співпрацювати з НАТО щодо паритетних програм, як це роблять чимало країн. Будемо сильні – з нами рахуватиметься Москва. Та і Євросоюз може запросити до вступу. Будемо слабкі – ніякі європейці та американці нам не допоможуть. Локально – так, кредити – виділятимуть. Зброї ніхто не дасть. Те, що Україна переживає – це новий імпульс для розвитку і потужний привід оновити суспільство. Це – велике випробування, але це й наш шанс.

×