"Мені було 30, коли проголосили незалежність. Вирватися з лап імперії було круто"

Щоб не ходити щодня на роботу, зайнявся мистецтвом.

Я – чи не єдиний художник в Україні, в якого є гроші. Тримаю їх удома, в тумбочці. Так, є небезпека, що вкрадуть. Але з банку теж можуть украсти.

Не маю життєвої філософії. Можливо, це і є частиною мого особистого щастя.

Мистецтво умовно ділиться на два види – яке приємно створювати і яке приємно споглядати.

Мої батьки – інженери, безпартійні. Рахували копійки від зарплати до зарплати. Мати записувала, скільки витрачено за день. Але злидарями ми не були – чеські туфлі чи гедеерівські штани я мав.

 

Батьки хотіли, щоб я вчився в музичній школі. Але я був безнадійний у цьому сенсі. Вважали, що мене треба якось "залучати до прекрасного", і віддали до художньої школи. Коли я цим захопився, батько вирішив, що буду архітектором. У СРСР архітектор міг хіба прив'язати типовий чеський проєкт до типового мікрорайону, спроєктувати клумбу, максимум – кіоск. Один із тисячі міг створити типовий кінотеатр із якимись змінами. Це мене не цікавило.

Про те, що я – єврей, дізнався у 7 років. На вулиці батьки спілкувалися російською, а вдома – на їдишу. Пояснили, що про це розповідати не можна. В моєму класі було 45 учнів: 15 євреїв, 15 неєвреїв і 15 напівєвреїв. У школі раз чи двічі почув слово "жид". Але це не було постійним тлом.

Думки емігрувати через антисемітизм виникали хіба в дитинстві. Дорослим також мав бажання виїхати. Але це вже не стосувалося національності.

Вчасно зрозумів: зможу реалізуватися лише в тому культурному середовищі, де живу і яким дихаю. Еміграція – це завжди забуття. Вона примушує покинути свої амбіції і той рівень творчої свободи, які були вдома.

Я обрав позицію провінційного художника. Займаюся тим, що цікавить мене, а не західного критика. Під сумнівом стоїть існування держави. Привносити сюди штучну тему сексуальної ідентичності – означає підміняти виклики. Хоч я за все, що вони кажуть. Щоб реєструвалися ЛГБТ-шлюби, щоб люди не приховували своєї орієнтації. Але це не те, що мене турбує.

Хочу висловити подяку Партії регіонів, що не мали жодного стосунку до культури. Навіть не знали, що це таке.

В Україні ціле – менше, ніж сума приватного. Якщо скласти львівську культуру, одеську, харківську та інші – це буде значно більше, ніж те, що ми розуміємо під поняттям "українська культура".

Подобається термін "віче". Це форма прямої демократії.

У мене не було творчого становлення. Бажання не ставати частиною офіціозу, а завжди шукати якусь соціальну альтернативу моделям, які художнику нав'язують ззовні, – це відклалося на підкірці. І залишається важливим.

Нічого не можу розповісти про культурне життя в Нью-Йорку. Буваю там рідко. А коли приїжджаю, мати не любить, якщо кудись іду. Просить посидіти із нею й розповідає про самопочуття родичів. Я так рідко бачуся зі своїми батьками й донькою, із друзями, що бажання потусуватися в тамтешніх галереях швидко відходить на дальній план.

У нас прекрасний артринок! Ще трохи – і наші три найактивніші артгалереї виставлять наших вісьмох найуспішніших художників і продадуть усі їхні картини нашим п'ятьом покупцям.

Подорожувати набридло. Гроші, щоб з'їздити кудись на Гаваї, у мене є. Але щойно уявляю, що доведеться цілий місяць байдикувати, одразу знаходяться інші заняття – художні й побутові.

Я одесит. Після переїзду до Києва винаймав там якусь дачу й купався в морі. Коли повернувся, купив майстерню, до моря автобусом – 10 хвилин. Відтоді ходив туди тричі: один раз удень, щоб позасмагати, і ще двічі – вночі, з дівчатами без трусів. Знову став справжнім одеситом, який відрізняється від курортників благородною блідістю шкіри.

Прийшли до мене вранці пацани і принесли 90 штук баксів – картину купили. Кажуть: "Перерахуй". А я: "Навіщо? Подивіться, як гарно падає світло". Вони пішли, я поставив етюдник і написав картину з натури. В теплому освітленні сірий тон у поєднанні із зеленими й жовтими смужками стрічок, якими скріплені купюри, викликали естетичне замилування. Відчував себе закінченим імпресіоністом.

Що більше податків платитимемо державі, то дорожчою вона ставатиме.

Моя русофобія закінчується на порозі музею. Моя думка про Путіна ніяк не впливає на ставлення до Петрова-Водкіна чи Сомова.

Музей ніколи не стане місцем дозвілля, якщо там десятиліттями висить одне й те ж, і все це можна побачити за годину.

Мистецтво весь час виходить за свої межі. Мистецтво, яке цього не робить, – нецікаве.

Украсти картину з музею складно. Потрібна змова директора, головного хранителя та, бажано, поліцейського, який стоїть на посту.

Коли в мене стало багато друзів, почав більше цінувати самотність.

Не знаю жодної людини в Україні, чистої перед законом.

Буде або перемога, або поразка. Якщо перемога – настане торжество людської гідності. Якщо поразка – колективна травма й депресія. Країна може не вийти з депресії, доки житиме покоління, яке програло.

Я люблю жінок. Але не знаю, що таке "жіноче мистецтво". Мистецтво мене цікавить насамперед тому, що воно – мистецтво.

Декомунізація – це не зміна ідолів, а критичне переосмислення.

Мені завжди і весь час нудно – в Києві, в Нью-Йорку і навіть в Одесі.

Верховна Рада – вино, яке недобродило. Всі їхні намагання вигадати щось нове, швидше, шкодять.

Політика в мистецтві викликає відторгнення. Цього уникаю. Хоча дух часу так чи інакше позначається на моїх роботах.

Невже ви думаєте, що всі багаті – дурні? Або примітивні? Серед них є інтелектуали. Як і серед можновладців є мислячі люди.

Хотіли взяти шлюб 10.10.2010. Але всі, кого ми зустрічали в Одесі, казали, що обов'язково прийдуть на весілля. А ми не всіх хотіли бачити.

Думаю, якби президентом України вибрали Ісуса Христа, Будду з Магометом, Крішну, все одно було б не зрозуміло, як зберегти країну, перемогти корупцію, перетворити цю анархічну націю на націю відповідальних громадян.

Пригадую двієчників і трієчників свого класу. Їхній інтелектуальний рівень був вищий, ніж теперішніх топових блогерів. Не жартую. Ступінь, глибина пізнання, ерудиція. Вони були двієчниками – і притому читали книжки.

Українське мистецтво у світовому масштабі існує десь на периферії. Це не означає, що воно погане чи несучасне. Радше недооцінене. З одного боку, це наслідок репутації країни – вона неідеальна. З другого – якби Україна просувала сучасне мистецтво, мала б кращий імідж.

Стереотип про російськість Одеси перебільшений. Небезпечнішою здається пасивність одеситів – від нас нічого не залежить, Київ далеко.

Мова не може бути критерієм поділу на своїх і чужих. Мені ближчі російськомовні, які йдуть боронити Україну, ніж бездоганно україномовний Медведчук.

Стара Одеса зникає на очах. Люблю дивитися на море, але не купатися. Моря мого дитинства вже не існує. Є кілька закладів зі смачною кухнею. Люблю наш музей. Люблю стиль спілкування – він завжди був менш манірний, відкритіший, іронічніший, легковажніший, ніж, скажімо, в Києві. Хоча він теж зникає. Так званий одеський гумор перетворюється на жалюгідну пародію на себе самого.

Революція гідності була для всіх чимось своїм. Хтось вийшов на Майдан проти олігархів. Хтось – за націократію. Хтось – за інтереси працівників. Хтось – за ліберальніший капіталізм. Та, якщо добиратися до суті, це була революція геополітичного вибору. Ми його зробили.

Портрет Коломойського писав на замовлення. Виконав професійно. Йому сподобалося, замовнику теж. Жодного разу не бачив Коломойського живцем – і не шкодую. Але зміг відчути його характер. Якщо буде пропозиція, напишу й Порошенка, й Зеленського.

День народження і Новий рік – два дні, коли хочеться на добу щезнути зі світу.

Прочитав, що син російського олігарха Лебедєва за 73 мільйони фунтів отримав титул лорда Сибірського й Гемптонського. Подумав, що теж хочу бути багатим, щоб купити собі титул. Це моя остання мрія на сьогодні.

Щороку 31 грудня пишу автопортрет. Не всі збереглися. Багато продав.

Мені було 30, коли проголосили незалежність. Відчував неймовірну радість, бо цьому передувала спроба повернутися до радянської системи в її найрадикальнішому прояві. Вирватися з лап цієї імперії було неймовірно круто.

Символом незалежності для мене був і досі є В'ячеслав Чорновіл. Підтримав його на перших президентських виборах. Якби його тоді обрали, історія могла скластися по-іншому.

Цивілізація вагітна третьою світовою війною – справжньою, повномасштабною, з використанням атомної зброї. А "русский мир" – це бомба, закладена під її основи.

"Русский мир" – це політичний конструкт. Його створили, щоб виправдати печерні уявлення російської еліти про геополітику. Ця "еліта" застряла в ХІХ столітті, коли світ ділився на сфери впливу. Росія зараз – це величезна дика територія, яка не виробляє нічого цікавого світу, крім нафти і зброї.

Не завжди розумію мистецтво доньки. Але це нормально. Якби вона робила щось подібне до того, що роблю я, мені було б не так цікаво.

У мене немає особистих табу. Протягом життя я зробив багато такого, що це підтверджує.

Я – націоналіст? Ви смієтеся? Подивіться на моє прізвище. Але я – політичний українець.

Щоденник укладений за матеріалами Gazeta.ua, "Країна", LB.ua, "Локальна історія", "Обозреватель", "Українська правда", YourArt, "Високий Замок"

×