"Найбільшим аргументом проти війни є готовність України битися до останнього"

У Мінських домовленостях записано прийняття нової Конституції України з автономією Луганської та Донецької областей. Коли твій закон пишеш не ти – це означає окупацію, – каже юрист-міжнародник Геннадій ДРУЗЕНКО

Російська Держдума подала звернення про визнання ЛДНР президенту Володимиру Путіну. Чого слід чекати від цього рішення?

– Є дві наші позиції. Стратегічна – нікому не віддамо жодного метра української землі. Практична – якщо Путін визнає незалежність ЛДНР, це буде подарунок для України. Я переконаний, що сьогодні повернути ці території ментально в українську парадигму нереально. В нас немає спроможності. Тимчасове її перебування на утриманні Росії дасть нам змогу вистрибнути з Мінського капкана. Визнання псевдореспублік Москвою означає автоматичний розрив цих домовленостей. Україна зможе спокійно видихнути.

У французів є вислів "залізти на пальму" – коли гравець піднімає ставки настільки, що потім не знає, як вийти з власного блефу. Це про Путіна. Він очікував, що Захід піде йому назустріч. Але той підняв ставки ще вище, надавши Україні сотні тонн сучасної високо­ефективної зброї. Якщо Путін не готовий атакувати, то йому треба якось пояснити, чому Акела промахнувся. Вихід для нього – визнання ОРДЛО. Для України то буде велике благо. Повернемося до ви­зволення наших земель, коли Росія вкотре почне валитися. В них є така традиція раз на 100 років.

 

Це визнання може свідчити, що наступу не буде чи навпаки?

– Це паралельні процеси. Буде чи ні війна – залежить від рішення однієї людини. Треба питати ясновидців, а не аналітиків. Визнання можна розглядати і як на­гнітання, і як намагання зберегти добру міну при поганій грі.

Українці витримують безпрецедентний психологічний тиск. Щодня провідні видання й політики світу бомбардують нас апокаліптичними пророцтвами. Наша стійкість вражає. Гадаю, в будь-якій демократичній країні вже були би паніка і хаос. Однак психічна стійкість людей має межі. Тиск може призвести до су­спільного вибуху. Або ж ми розслабимося та припинимо звертати увагу на загрозу. Це теж небезпечно. Це питання витривалості. Краєм ока бачу, що в Москві теж почали нервувати. Тому в нас є шанси перемогти, навіть не почавши війни.

Путін – ірраціональний актор, а отже, велика війна більш ніж реальна, писали ви.

– Готовність українців чинити опір дуже висока. Я часто спілкуюся з бойовими побратимами й посестрами. Ми розуміємо, що, навіть якщо держава як центр управління польотом зникне протягом тижня, це не означає, що Росія переможе. Як казав Черчилль: "Ми будемо битися на морях і океанах, на пляжах і на пагорбах, на полях і вулицях". Я не позаздрив би Путіну, якщо вирішить окупувати Україну. Земля горітиме в нього під ногами. Шкода лише тих життів, які доведеться покласти. Тому треба зробити все, щоб велика війна не почалася. Найбільшим аргументом проти неї є готовність України битися до останнього.

Армія зараз у значно кращому стані, ніж 2014-го. Навіть ніж пів року тому. Зараз на її чолі бойові генерали, які виросли на цій війні – Валерій Залужний, Сергій Шаптала, Олександр Павлюк. У російській армії 16 тисяч танків (згідно з довідником The Military Balance, чисельність танків у Росії становить 3,3 тис. Цифра збігається зі штатною структурою російських танкових частин. На складах у РФ зберігаються тисячі танків, але їх не можна кинути в бій – потребують заводського ремонту, комплектуючих, підготовки екіпажів, вважає журналіст Юрій Бутусов. – Країна). Велика Британія надала нам 2 тисячі протитанкових установок. Є ще майже тисяча Javelin. А наша чудова "Стугна" (протитанковий ракетний комплекс. – Країна) летить до 5 кілометрів. Це краще, ніж зустрічати їх бойовим духом і патріотизмом. Броня на це не реагує. Маємо зенітно-ракетні комплекси Stinger, що здатні збивати стратегічну авіацію. Росіяни можуть накоїти лиха, дійти до Києва, бо він недалеко від кордону. Але я не бачу жодного подальшого позитивного розвитку для РФ. Хіба що зламати волю українців до опору, підписавши нові Мінські домовленості. Але український народ цього не сприйме.

Які настрої помічаєте серед людей?

– Хтось себе заспокоює мантрою, що Путін не дурний, не піде на це. Хтось хоче, щоб уже швидше вибухнула буря. Кожен третій українець готовий захищати державу зі зброєю в руках, згідно з опитуванням. Шанси на опір дуже великі. Ми досі не домовилися, яким має бути український дім. Але він повинен бути незалежний. І це має вирішуватися не в Москві чи Брюсселі. Це для нас непохитне. Наша готовність до опору – найбільша в Європі. Хоча й менша, ніж в Ізраїлі, який давно у стані війни.

Україні прямим текстом кажуть, що членство в Північноатлантичному альянсі найближчим часом не світить. А Захід у разі агресії допоможе, але воювати за нас не буде. Стати європейським Ізраїлем – це для нас питання життя і смерті. Тим паче, маємо значно кращі передумови. Треба менше красти на "великому будівництві" та в інших авантюрах.

Усі європейські політики, крім українських, зараз сходяться на тому, що загроза війни – найбільша з часів Другої світової.

Які інші сценарії ймовірні?

– Можливо, Путін змушуватиме Захід ламати нас на виконання політичної частини Мінських угод, що смерті подібне. На окупованих територіях Донеччини й Луганщини виросло ціле покоління. Коли ти живеш в їхньому інформаційному просторі, то ворог номер один – "укри". Чи готові ми перетравити кілька мільйонів жителів, у яких гинули рідні, які не сприймають України? Багата Західна Німеччина пустила до себе Східну, що хотіла возз'єднатися. Але настрої у двох частинах країни й зараз відрізняються. Цей урок треба засвоїти. Коли ми станемо квітучою державою, відкриється історична можливість – можна буде повернути ці землі. Якщо вони попросяться. Сьогодні Україна навчилася жити в наявних кордонах. Фінляндія, віддавши території, але забравши населення, перетворилася на одну з найзаможніших країн світу. Жодним чином не закликаю визнати статус-кво, але варто зосередитися на внутрішній ситуації – на підвищенні обороноспроможності, економічному зростанні, збільшенні громадянської свідомості. Років за 30–50 повернемося до цієї розмови. Виконання "Мінська", як він прописаний, – постріл навіть не в ногу собі, а в голову.

Раніше міністр оборони Олексій Резніков сказав, що не треба збирати тривожну валізу.

– Її варто мати завжди. Я їжджу на медичній евакуаційній машині, в ній постійно є рюкзак першої допомоги. Якщо на кордонах 130 тисяч російських військ, танки, "Іскандери", "Гради" – ми граємо чорними шахами, ініціатива не за нами.

Це хороше правило – щоб у домі була тривожна валізка. Ми навіть уявити не можемо, як швидко може зникнути цивілізація, до якої звикли, – вода, світло, тепло, можливість їхати вулицею. Коли всі панікують, не треба жодних бомб. Київ у годину пік і без того стає. Ви маєте мінімум 3 години, максимум 12, щоб виїхати з міста. Коли у вас є колодязь і дрова – можете жити автономно, але це нереально у великому місті. Потрібно прорахувати свої дії наперед, навіть якщо ймовірність "часу Ч" – 10 відсотків. Бо, коли починається адреналін, голова вимикається й залишаються емоції, що заважає діяти собі на користь.

Що зараз повинна робити верхівка держави? Які інструкції мають отримати від неї мирні громадяни?

– Владі не завадило б перечитати про Черчилля й Чемберлена. Останній усіх заспокоював, казав, що привіз мир – Мюнхенську угоду 1938 року. А Черчилль заявив, що той привіз війну й ганьбу. Коли на кордонах армада й західні партнери говорять, що ймовірність нападу дуже велика, верховний головнокомандувач мав би сказати людям: "Не знаємо, чи нападе Путін, але маємо бути готові дати відсіч. Закликаю всіх не панікувати, не знімати депозитів, а перевірити, які у вас є засоби індивідуального захисту, й бути готовими зустрічати ворога. Тільки загальнонародний спротив – наша страховка, щоб жити в українській Україні".

Йдеться про щиру розмову, як-от "Бесіди біля каміна" Франкліна Рузвельта (цикл радіопромов американського президента. – Країна). Теж була паніка, закривалися банки, поліція розганяла безробітних. Він почав говорити до народу щиро, не приховуючи проблем. Ті розмови стали дорогою, що вивела США з Великої депресії.

Я волів би чути від президента не про шаш­лики, а що робити кожному громадянину.

Чому не тренуються заходити в бомбосховище? "Іскандери" вже в Білорусі, їм летіти до Києва всього нічого. Це вбиває довіру до влади. Ти не підеш вмирати під проводом того, кому не довіряєш.

На які поступки не можемо погоджуватися за жодних обставин?

– У "Мінську-2" п'ятим пунктом записано прийняття нової Конституції України з автономією Луганської та Донецької областей. Коли твій Основний закон пишеш не ти – це означає окупацію. Ніколи не повинні погоджуватися, що Крим і Донбас – не українські землі. Але повертати їх зараз не на часі.

Наші західні партнери зрозуміли, що не тільки наше майбутнє залежить від них, а й їхнє – від нас, за вашими словами.

– Ми знайшли волю чинити опір одному з найагресивніших і найпідступніших режимів світу. Коли Захід шукав компроміс і продовжував вести бізнес із Росією, українські добровольці 2014-го вийшли захищати свою землю. Воля до оборони отримала новий імпульс із приходом Зеленського. Він виголошував гасла миру та пропозиції домовитися посередині. Але зрозумів, що середини не існує. Є або спротив, або капітуляція. Путін не сприймає самої української державності. Наша позиція змусила західні уряди переглянути ставлення до України. Нарешті гуртуванню нації допоміг сам Путін. Він так підняв ставки, що Україна тепер вписана в глобальний контекст. Кремль вимагає від НАТО гарантій, що ми ніколи не вступимо до Альянсу. Тобто визнати за Росією право вето стосовно вступу нових членів. Це означає погодитися з тим, що Москва відіграватиме в Альянсі більшу роль, ніж самі його члени.

Останні пів року Україна не сходить із перших шпальт англомовної преси. Увагу євроатлантичної спільноти зосереджено на нашій державі. Якщо Захід нас здасть, його 30-річне домінування після падіння СРСР закінчиться.

Чи не поквапився Захід попередити, що не надсилатиме в Україну своїх військ?

– Слабке місце демократії – залежність політичних лідерів від електорату. Америка з часів Буша-молодшого навоювалася донесхочу й не вступатиме в конфлікт, якщо він не загрожує безпосередньо їй. Європа прокидається в холодному поті від думки, що їй доведеться воювати з росіянами. Тому шукають компроміс. Але є другий бік медалі. Ми єдина нація, що має не лише досвід війни з Росією, а й локальні перемоги. І є психологічний рубіж прямого зіткнення з росіянами, чого немає ні в кого.

Яка найбільша проблема сьогоднішнього українського політикуму?

– Відсутність конституційної рамки. Політики загалом є хижаками. Суть політики – дорватися до бюджету і надр. У державах зрілої демократії існує ця конституційна рамка. В Україні ж політичні перегони проходять без правил, бездоріжжям, усі місять болото.

Це руйнує саму систему. Перегони стають війною на знищення, поїдають величезні гроші та руйнують культуру компромісу. Це призводить до того, що частина населення живе з відчуттям "внутрішньої окупації". Через два з половиною роки безумовної перемоги Зеленського прихильники Порошенка не можуть із цим змиритися.

Звідси друга проблема – сподіваємося на месію. Хоч у президента обмежені функції. Він не з'ясовує, хто насмітив у під'їзді. Але українці шукають не системних рішень, а людину, яка вирішить за них усе. Це вбиває визрівання суспільства. Громадянин бере на себе відповідальність. Наша президентська система перетворює українців на підданих, які чекають на доб­рого царя.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×