Не вір. Не бійся. Захищай

Наша армія, підкріплена партнерською допомогою, міцна

Визнання Росією створених нею ж "народних республік" Донецька й Луганська могло би стати вікопомною подією. Але не стане з двох причин. По-перше, фактично Москва зробила це вже давно. А по-друге, забагато таких "визнань" стало за останні два десятиліття. І хто кого має право визнавати? Відповіді на це запитання нема.

 

Кремль досі "не визнає" навіть Абхазії та Південної Осетії, регіонів чужої країни, захоплених Росією в результаті силових протистоянь із Грузією. З другого боку, Крим було взято до складу РФ майже негайно. Звичайно ж, на це "було бажання" тамтешніх жителів, висловлене "референдумом".

От тільки в Донецьку й Луганську теж відбувалися подібні "референдуми". Але на них Москва уваги чомусь не звертала цілих вісім років.

Ні, не можна сказати, що "народ Донбасу" не прагнув у склад Росії. Ще й як! Офіційні медіа заколотників ледь не щодня повідомляли про відповідні прагнення індивідів і цілих трудових колективів. Трудові колективи мали пріоритет, але, звісно, ніякого збігу з пропагандистською практикою СРСР тут нема...

В усіх переможних боях із Збройними силами України воювали не "донецько-луганські ополченці", а регулярні частини російської армії. Причому не призовники, а спецназ. Але були й бої, м'яко кажучи, не переможні. І отам Кремль не звертав уваги на прохання "шахтарів і трактористів", доки вони слугували гарматним м'ясом.

У нас чомусь заведено вважати, що вся політика й геополітика рухаються якимись рейками, напрямок яких можна розрахувати до міліметра. Це і правда, й ні. Авжеж, усі події відбуваються за певною логікою. Проблема в тому, що ця логіка не прораховується.

І тут ми повертаємося до питання путінського "визнання ОРДЛО". Щоб що? – питаємо ми себе і не знаходимо відповіді. Бо думаємо зі своєї логіки.

У цій логіці все має ціль, і тут є важливе уточнення: конструктивну ціль. Тобто ціль, яка слугує інструментом щось створити. А відмінність цілі терориста – зокрема Путіна – полягає в тому, що нічого він створити не збирається.

Ми можемо бути майже певні, що Путін офіційно введе російські війська у визнані ним "республіки". Зробить він це, використовуючи так звану Організацію договору колективної безпеки чи просто простягнувши дружню руку допомоги – вже не так важливо. На засіданні російської РНБО присутні вже обмовилися, що повертати до рідної гавані треба області Донбасу в повному складі. Тому ймовірно, що на пускові салютів на давно окупованих територіях російська армія не зупиниться і крокуватиме далі до Маріуполя та інших містечок Донеччини та Луганщини. До тих, що зможе втримати.

 

Ми ж, українці, звісно, чинитимемо опір. І наша армія, підкріплена партнерською допомогою, досить міцна. Але постійний бій із ворогом відбиратиме багато сил – фінансових вливань та людського ресурсу. Що сприятиме одній зі споконвічних цілей Росії – посіяти в Україні хаос, розхитати її економічно зсередини.

Метою терориста є руїна. І не кваптеся звинувачувати автора цих рядків у непродуманості. Терористам усе одно, як буде досягнуто їхньої мети. Це можуть бути інформаційні, емоційні, психологічні атаки. Немає межі, за якою одне перебігає в інше.

Сепаратисти, бойовики та російські збройні загони не ставлять цілі досягти миру, бо інакше вони не матимуть можливості захищати своїх "донецьких братів" від сфабрикованих "ворогів з України". А тоді доведеться згадати про катастрофу у власній російській економіці й доводити свою велич світові не бряжчанням зброї та стукотом дешевих чобіт, а справжніми досягненнями в науці й культурі. А на це держава-агресор не здатна.

Сьогодні світ почав говорити з Росією. Але не через повагу до неї, а через те, що тримає дуло біля скроні нашої держави. І в такій ситуації не лишається іншого, як давати відсіч.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×