середа, 23 вересня 2020 11:18

Пішло покоління тренерів, яким було соромно за поразки

Не можна каламутити команду й закликати її грати на повну силу

Збірна України з футболу програла Іспанії – 0:4. Знаєте, що найбільше засмучує? Не те, що українці разом з українізованим бразильцем Марлосом були гірше готові технічно. Наші футболісти завжди поступалися іспанським у техніці роботи з м'ячем і поступатимуться ще років 50. І не те, що українська команда ви­явилася неготовою тактично, – тренери можуть помилитися, а гравці не виконати їхніх настанов. І навіть не те, що українці не показали волі до перемоги – чого немає, того немає. Засмучує, що за розгромну поразку з рахунком 0:4 нікому з них не соромно. Так сталося, що вираз "іспанський сором", який означає сором за дії інших людей, підійшов саме до гри українців з іспанцями.

  Микола НЕСЕНЮК, журналіст
Микола НЕСЕНЮК, журналіст

Покоління тренерів, яким було соромно за поразки своєї команди, поступово пішло. Разом з установкою на перемогу, на якій будувався спорт у колишньому СРСР. Останнім із таких був, напевно, Валерій Лобановський. Ніколи не забуду, як він мовчав і дивився в одну точку, коли збірна під його керівництвом восени 2001-го поступилася команді Німеччини з рахунком 1:4 у матчі за вихід на Кубок світу. Тоді в Дортмунді наш тренер порушив усі регламенти й не пішов на післяматчеву пресконференцію. Лобановському було соромно. Він був тренером-переможцем, і кожна поразка сприймалася як щось надзвичайне. А з розгромним рахунком – і поготів. Тому що програвала не команда – програвала країна.

Була і ще одна причина такої поведінки – після провалу збірної тренер радянської школи, як правило, втрачав роботу.

улітку 2006 року Україна під проводом Олега Блохіна програла в Лейпцигу тій же Іспанії в першому матчі фінального турніру Кубка світу із таким самим рахунком – 0:4. Блохіну пощастило – наступним суперником українців була Саудівська Аравія, яку вдалося переконливо перемогти. Далі мали два невиразні поєдинки проти Тунісу та Швейцарії, де за Україну зіграла удача. Коли ж у чвертьфіналі наших прогнозовано розгромили італійці – 0:3, ніхто й не подумав докоряти цим тренеру чи футболістам. Навпаки – команду, що розпочала й завершила турнір двома поразками з великими рахунком, було оголошено ледь не чемпіоном світу, а всіх причетних і не дуже – премійовано та нагороджено.

Скажу більше – якби Блохін не спокусився на гроші, двічі залишивши збірну України заради заробітків спочатку в Москві, а потім у київському "Динамо", він міг би й досі очолювати цю команду. Чому ні? Йому ж пробачили провал відбору на Євро-2008 і невихід із групи на домашньому Євро-2012.

Іспанці завжди грали у футбол краще за наших. Та це не означає, що їх не можна перемогти. Я говорив про це з одним із тих, хто не пустив іспанців на фінальний турнір Кубка Європи 1972 року, – воротарем збірної СРСР Євгеном Рудаковим. Після того як наші зіграли з ними в гостях 0:0, до їхньої роздягальні зайшов Франсіско Франко – іспанський диктатор і палкий шанувальник футболу. Хотів потиснути руку воротарю, якому не змогли забити. Рудаков згадував, як тоді будувалася гра команди. Завданням усіх було не дати суперникам вийти на позицію для удару. І це принесло успіх – на фінальний турнір Євро-1972 потрапили не іспанці, а наші, і стали другими. У фіналі поступилися німцям 0:3. Тепер за таке нашим футболістам поставили б по пам'ятнику на кожній вулиці, а тоді команду розігнали, тренера звільнили. Тому що програвати 0:3 у фіналі – соромно.

Може, добре, що ні Лобановський, ні Рудаков не дожили до нинішніх часів. Не побачили веселої й безтурботної усмішки Олександра Зінченка під час останньої зустрічі з Іспанією, де суперники всі 90 хвилин, як хотіли, ганяли полем його та партнерів по збірній. Справді, а "що тут такого"? Мені можуть зауважити, назвавши сотню причин поразки команди на чолі з Андрієм Шевченком. А я наполягатиму, що справа не в тактиці тренерів чи майстерності гравців. У нинішній збірній України – від керівника футбольної асоціації до останнього адміністратора – кожен вирішує свої завдання. Які, так здається, далеко не завжди пов'язані з перемогами команди.

Автор: REUTERS
  Нападник збірної України Роман Яремчук (ліворуч) протистоїть іспанському розігруючому Тьяго Алькантарі у матчі Ліги націй із футболу. Відбувся 6 вересня в Мадриді, господарі перемогли  наших - 4:0
Нападник збірної України Роман Яремчук (ліворуч) протистоїть іспанському розігруючому Тьяго Алькантарі у матчі Ліги націй із футболу. Відбувся 6 вересня в Мадриді, господарі перемогли наших - 4:0

Згадую, як зустрічалися наші з іспанцями в Севільї п'ять років тому. Тоді супротивник теж переміг, але 1:0. У цьому по­єдинку Романа Зозулю винесли з поля з тяжкою травмою, решта теж себе не шкодували. Тому що вони все-таки грали за честь країни. А за чию честь грав в останньому матчі Марлос, який гуляв полем, аж поки його не замінили?

Напередодні чергового Кубка світу розговорився з італійцем, листоношею з Венеції. Запитав у нього, що буде з тренером збірної Італії, коли та не стане чемпіоном світу? Відповідь була проста, і її дали б мені ще кількадесят мільйонів італійців: у команди буде новий тренер.

Я згадав це тому, що італійці за психологією та поглядом на життя схожі на нас, на відміну від німців, французів чи іспанців. Наші заробіт­чани не дадуть збрехати. У футболі італійці згодні на перемогу за будь-яку ціну – поняття чесної гри для них, як і для нас, є умовним. Але італійці мають амбіції. Вони ніколи не погодяться, щоб їхня збірна пасла задніх. Тож і мають чотири титули чемпіо­нів світу.

А тепер спробуйте сформулювати мету, до якої прагне футбольна збірна України. Не вдається? Я запитав про це Андрія Шевченка рік тому. Тоді наші сенсаційно обіграли в Києві збірну Португалії, якій, коли чесно, не дуже було й треба. Що мав би сказати тренер команди, яка щойно перемогла чемпіонів Європи? Звісно – самим стати чемпіо­нами. Але Шевченко пробуркотів щось про наступну зустріч із Сербією, що вже нічого не вирішувала. Чи це була випадковість? Навряд.

Не повірю, що Андрій Шевченко не тямить у футболі. Тоді чому випускає на поле в офіційних матчах національної збірної футболістів, які, очевидно для всіх, перебувають у не найкращому стані? Чому на поле завжди виходить щонайменше шестеро з "Шахтаря", двоє з яких навіть у клубі не потрапляють до основи? Навіщо було викликати на дивний "тренувальний збір" без половини основного складу 13 гравців "Динамо", з яких на поле з перших хвилин вийшов один? Навіщо робити з центра поля прохідний двір лише заради того, щоб "заграти" за Україну футболіста з угорським паспортом? Невже не можна було випустити його в кінці матчу? Що це за "квота на бразильців", коли хоча б один із них мусить вийти в основному складі нашої збірної?

Список подібних запитань міг бути втричі довший. Але й без цього зрозуміло, що не можна одночасно щось каламутити з командою й закликати її грати на повну силу, не шкодуючи себе. А може, їх ніхто до цього й не закликав? Навіщо віддавати всі сили на полі, коли за поразку не соромно? Не нам із вами, а тим, хто представляє футбольну Україну на міжнародній арені.

Зараз ви читаєте новину «Пішло покоління тренерів, яким було соромно за поразки». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути