Пропаганда ламала волю, тепер – вбиває бажання

МИ СТАЛИ ІДІОТАМИ, КОЛИ ВІДЧУЛИ СВОЮ БЕЗПОРАДНІСТЬ

 

"На замовлення міністерства народної освіти та пропаганди Німецької імперії. Фільм Фріца Гіпплера – "Вічний жид". Ці титри 28 листопада 1940 року прочитали відвідувачі німецьких кінотеатрів.

Свого часу, переглянувши стрічку, я скинув посилання колезі-політологу. Уже була ніч, але він зателефонував. Замість вітання промовив одне слово:

– Подивився.

– І як враження?

Він помовчав, а потім сказав:

– Я єврей, але наприкінці фільму почав ненавидіти їх.

Я засміявся, але колега, попри властиву йому емпатію, похмуро сопів у смартфон. А невдовзі докинув сумним голосом:

– Почав ненавидіти нас.

Наголос на останньому слові збив мій веселий настрій. Далі ми тільки пригнічено перекидалися фразами.

Зараз цієї псевдодокументальної стрічки немає у вільному доступі. Принаймні мені знайти не вдалося. Та певен, що фільм можна вичепити на файлообмінниках. Раджу переглянути його – всім, хто пишається ерудицією, хто впевнений у незаангажованості свого сприйняття, хто відточив навички критичного мислення. Подивіться. А на епізоді про кошерний забій худоби поставте плеєр на паузу й зазирніть у себе – відстежте емоції. І ви за­уважите, що ваше критичне мислення б'ється в конвульсіях, наче знекровлена тварина. Ви засумніваєтеся в собі – власній людяності та моральності. Іноді такі ін'єкції отрути бувають корисні.

Мені неодноразово доводилося писати в аналітичних записках про доцільність розвитку політико-правової культури й, зокрема, критичного мислення. Але правда в тому, що маніпуляція каменя на камені не залишає від інтелектуальних дамб, покликаних зупиняти повені пропаганди. Маніпуляція не ­аргументує, не вибудовує силогізмів. А мов електрошокер, б'є по нервах. Звертається до найкращого в людині – гідності та доброти, чуття справедливості та краси. У цьому й парадокс. Жодних закликів до ненависті, а лише апеляції до виправданого обурення. Ніякої апології насилля, а тільки зітхання з приводу несправедливості цього світу. А отже й підводки до запитання, яке ставить собі кожна людина, котра не змирилася з кривдою: на що я можу сподіватися, знаючи правду, і що повинен робити?

 

"Вічний жид" сподобався Адольфу Гітлеру. А Йозеф Ґеббельс поставився до нього зневажливо: занадто прямолінійно. Інша справа – "Єврей Зюсс" за мотивами роману Ліона Фейхтванґера. Це фільм того ж таки 1940 року – лавсторі з елементами політичної драми. Достеменна ілюстрація до 66-го сонета Вільяма Шекспіра, в якому автор "кличе смерть", бо вже втомився дивитися "на приниження чеснот", "фальшиві почесті" та "зганьблену дівочу вроду". "Єврей Зюсс" веде до прозріння через біль. Чітке відтворення трагічного канону, вочевидь, і вабило Ґеббельса. Все, як у тому ж таки шекспірівському сонеті, який завершується сентиментальною нотою: помер би радо я, та як, моя любове, тебе полишу в самоті? Шекспір не тільки чулий, а й іронічний. Чого не скажеш про фільм, який сподобався Ґеббельсу.

Патологічна серйозність – ознака пропаганди. Вона може маскуватися під мистецтво, просвіту чи журналістику. Але її завше виказує нескліпний погляд на "ворога". Фокус – "тысячью биноклей на оси". І певної миті можна завважити, як на скляному тлі цього фокусу з'являється хрестовина снайперського прицілу.

Мистецтво ускладнює світ. 66-й сонет викликає смуток і усмішку. Євреї, як, зрештою, й інші персонажі, на сторінках Фейхтванґера – хоробрі та малодушні, вдумливі та наївні – люди, одне слово. Але це чуття поліфонії зрадило Фейхтванґеру, коли він писав есей "Москва. 1937" – блюзнірську апологетику сталінського терору.

В одній із радянських кіноагіток, присвяченій процесу над троцькістами, камера бере великим планом жінку, яка під час судового процесу, майже вириваючись із розхристаного кожуха, волає: "Смерть ворогам народу!" Гість Радянського Союзу, письменник-антифашист Ліон Фейхтванґер був на тому процесі. Він міг на власні очі бачити всі особливості правосуддя по-сталінському. Але на сторінках "Москви. 1937" вдумливості й елементарної порядності навіть менше, ніж у лементі жінки, котра вдавала на камеру народне обурення.

Як сталося, що письменник опинився в лавах "корисних ідіотів"? Ані в ерудиції, ані в гуманізмі йому не відмовиш. Вочевидь, раціо та добрих намірів замало, щоб не піддатися пропагандистському чару. Засторог, утім, не знайшлося. Забракло їх і Ромену Роллану – "другові СРСР". Загадкою залишається й мотивація Бориса Пастернака, який 1 січня 1936 року, по суті, започаткував сталініану.

Не відмовлю собі в задоволенні процитувати, безперечно, талановиті рядки:

"А в те же дни на расстоянии за древней каменной стеной

Живет не человек – деяние: поступок ростом с шар земной".

Це вам не шлягери "Такого, как Путин" та "А Вова рулит". Щоб написати такі рядки – потрібне натхнення. Поему "Лейтенант Шмідт" Пастернак вимучив. Єдиний фрагмент у ній, який хочеться перечитувати, – "Приедается все. Лишь тебе не дано примелькаться" – слова про море. Решта – фальш. А от вірш про Сталіна – нагромадження спонтанних метафор. Такий текст неможливо написати, пригвинтивши дупу до стільця. Потрібні порив, чуття предмета й екзальтація. Які витоки цього поетичного потьмарення?

Російський поет Дмитро Биков стверджує, що митці та диктатори – за визначенням, тирани. І тому розуміють одне одного. Перші нещадні до всього, що не відповідає естетичному канону. ­Другі – в зародку знищують зазіхання на їхнє всевладдя. Теза Бикова доволі елегантна. Однак не пояснює, чому митці, стикаючись з одними й тими ж фактами, займають протилежні світоглядні позиції. Чому, на відміну од Фейхтванґера та Роллана, Андре Жід, попри симпатії до комуністичної доктрини, все ж написав 1936 року "Повернення з СРСР" – різку критику радянських реалій. А Джордж Орвелл – інтернаціоналіст, учасник громадянської війни в Іспанії – "Данину Каталонії" та роман "1984".

Борис Пастернак – людина сильних емоцій. У революційні дні він пише про звірства і "матросский блев". Але минає небагато часу й Ленін у його текстах – це вже "выпад на рапире" та "шаровая молния". Кілька років і Сталін – "то, что снилось самым смелым, но до него никто не смел". Але емоції вичахли. Політика вже не заводить поета. У повному зібранні творів, скажімо, – лічені тексти про Другу світову. Однак вони не сягають рівня поезій у збірках "Сестра моя жизнь" і "На ранних поездах". Пастернак – індикатор. Радянський проєкт для нього вже, мов обридлий об'єкт згаслої пристрасті: "О стыд, ты в тягость мне!" Проєкт можна було закривати.

1920 роки – злет комуністичної пропаганди. Маяковський і Пастернак, Бабель і Платонов, Ейзенштейн і Довженко створюють і візуалізують марення. Теперішність і майбуття зображуються такими, якими їх хочеться бачити. Радянська пропаганда вбирає всі здобутки модернізму. А згодом скурвлюється.

1973 рік. На замовлення ідео­логічного відділу ЦК КПРС знімається "документальний" фільм "Таємне і явне" – зривання масок зі світового сіонізму. Автори відверто смакують фрагменти з "Вічного жида". Але це не плагіат. А кажучи мовою кінокритиків, омаж на адресу Ґеббельса.

Те, що нині згодовують аудиторії російські телеканали, – не пропаганда. А пригадуючи фразу з вульгарного анекдоту про онаніста – "нікчемна подоба лівої руки". Пропаганда – це "Тріумф волі" й "Олімпія" Лені Ріфеншталь. Це "Двенадцать" Олександра Блока – поема, в якій революційний патруль веде сам Ісус Христос. Це плакати Олександра Родченка, з яких Ліля Брік випромінює радість і ентузіазм. Пропаганда – це естетизація. Цієї пропаганди вже немає. І не буде.

Пропаганда стала іншою. Вона завжди відображає єство влади. З легкої руки Барака Обами набуло популярності поняття "м'яка сила". Сучасна пропаганда теж "м'яка". Усі відтінки "м'якості" – "інклюзія", "толерантність" і невимушений "позитив" – достеменні ознаки сьогочасся. А іноді, в нападі мізантропії, закрадається думка, що ця "м'якість" відображає незворотне розм'якшення головного мозку теперішньої людини. Втім недооцінювати і зневажати "м'яку силу" було би помилкою. Найсильніша влада – непомітна. Найефективніша пропаганда – недирективна. Її прихованість – проникнення до мікропор повсякдення – надає їй особливої токсичності.

У книжці "Анатомія людської деструктивності" Еріх Фромм звертає увагу, як змінилася реалізація влади навіть на побутовому рівні. Раніше, пише він, спілкуючись із донькою, мати могла сказати: я забороняю тобі йти на цю вечірку. Нині ж батьки говорять: насправді ти не хочеш іти на цю вечірку. Обидві фрази – реалізація влади. Але в першому випадку це відкрите встановлення меж дозволеного. У другому ж – приховане.

Маніпулятивна влада небезпечніша. Вона роз'їдає свідомість. Зникає не тільки уявлення про дозволене й недозволене. Нівелюється розуміння того, а чого, власне, я хочу? Сучасна влада ламає не волю, а трансформує бажання. Раніше люди усвідомлювали свої прагнення. Бачили перепони, які стоять на шляху. Могли волі обставин протиставити власну волю. Нині ж, коли предметом маніпулювання стали бажання, прийшла дез­орієнтація. Втрата не тільки рішучості в реалізації цілей, а й самих бажань. Страшніша за недосяжність мети може бути тільки відсутність мети.

"Я не знаю, чого хочу" – цю фразу можна почути на кожному кроці. На зміну страхам прийшла байдужість. На місце ненависті – толерантність. Сексуальну революцію замістила асексуальність. Людям уже навіть в лом трахатися. Сенсорний голод долається кліповим сприйняттям. Миготять новини, які забуваються. Лунають мелодії, які не стають улюбленими. Емоційний голод долається за допомогою стимуляторів: канабісовий спокій, кокаїновий ентузіазм, героїнова ейфорія. У фільмі Даррена Аранофскі "Реквієм за ­мрією" є епізод: ліжко, великим планом обличчя двох молодих людей – хлопця та дівчини. Вони тихо усміхнені. Але кінорежисер розділяє екран. Вдавшись до цього візуального прийому, показує, що їхнє щастя – це не магія близькості, а лише хімічні сполуки в крові. З погляду географії, вони поряд; а з погляду психології – далеко.

 

Століття тому росіяни будували комунізм. Німці – тисячолітній рейх. Британці захищали ліберальну демократію. Американці робили бізнес. А євреї-репатріанти – повертали до життя Ерец-Ісраель. Усі ці люди були фанатиками. Частина з них – ще й кровопивцями. Але в них була мета! Вони йшли за покликом свого міражу і, мов герої Квентіна Тарантіно, наліво й направо рубали всіх на шляху. А чого хоче сучасна людина? Щоб її не чіпали.

Нині бестселером на ринку психологічної ­літератури є праця професора Гарвардської медичної школи Рональда Зіґеля The mindfulness solution – "Усвідомлене рішення", приблизно так можна перекласти її назву. Головна ідея – ми занадто переймаємося з приводу майбутнього й забагато картаємо себе за помилки. Варто попуститися. Відгородитися од зовнішніх подразників. Кохання завжди завершується болем, тож треба спокійніше ставитися до стосунків. Пошуки щастя – полювання на примару. Прагнення успіху – виснажує. А бути "занадто розумним" – взагалі шкідливо: думки спричиняють невроз, а там і до психосоматики рукою подати. Надіюся, професор Зіґель житиме довго й помре здоровеньким.

Центральний текст американської літератури – "Мобі Дік" Германа Мелвілла. Ідея-фікс капітана Ахава – вполювати білого кита. І він того загарпунив. Кит іде в океанські глибини, а навіжений моряк – на дно. Але не відпускає линви.

Старий рибалка Ернеста Гемінґвея витягує на прибережний пісок тільки скелет узятої на гачок велетенської риби. Це історія не про морський промисел, а про принципи. І про те, що підсумком твого життя залишиться голий кістяк – і від тебе, і від твоїх зусиль. Але – чорт забирай! – коли риба була в тебе на гачку – ти був щасливий.

Злидар зустрів красуню. Й пообіцяв собі: вдруге він прийде до неї багатієм, якому заздритиме світ. І дотримав слова. А за мить до втілення мрії загинув через підле непорозуміння. Це лоґлайн роману Френсіса Фіцджеральда "Величний Ґетсбі". Ви живі й щасливі, каже персонаж, од імені якого ведеться розповідь, а Ґетсбі – мертвий. Але ви були та залишитеся нікчемами. А Ґетсбі був і назавжди зостанеться величним.

Цієї літератури вже нема. І не буде.

Щось змінилося в західній культурі. Хлопчина, який в оповіданні Гемінґвея не ви­йшов у море зі старим рибалкою, подорослішав, перебрався до Флориди і став клерком. Але щоночі йому сниться клятий старий, який кличе в море. А ще – скелет на піску навпроти пивниці. Дивиться на нього живим оком і не моргає. У цих снах він завжди підліток. Блукає сільськими провулками, але весь час, хоч би куди йшов, натикається на риб'ячий погляд. А однієї ночі наснився жах – іржавий гачок, який вп'явся йому в губу. Зірвався з ліжка. Тихо, щоб нікого не розбудити, пішов до ванної кімнати, довго дивився у дзеркало, відкопилював губу й роззявляв рот, але не знайшов навіть подряпини. Психоаналітик вислухав і подумав: "О, ні. Тільки цього мені бракувало! Крива залізяка в роті. Іще один латентний гомосексуал". І порадив написати листа покійному батькові, щиро зізнатися, що любить його. "Поц", подумав хлопчина, але листа написав. І навіть розчулився.

Щось пішло не так. Надломилися всі вертикалі. Вже немає ні Бога, ні Диявола. Ні правди, ні брехні. Ні вроди, ні потворності. Ні краси, ні несмаку. Є лише ображені підлітки, які скаржаться, що їх недостатньо люблять. Ображені жінки, які вигадують фемінітиви. Ображені чоловіки, які посилають усе й усіх на*ер. Але ніхто не йде. І вони йдуть самі.

Ми вмикаємо телевізор. Репортаж про війну в Сирії. І пригадуємо, що вона триває 10 років. Хто з ким воює? Ісламісти проти Башара Асада. Коаліція західних держав проти ісламістів і Асада. За 10 років ніхто не переміг. І закрадається думка, що, можливо, мета цієї війни – не перемога, а сама війна – перетворення Сирії на гору потрощеної цегли.

Пандемія. Тотальна вакцинація. Новий штам. Знов тотальна вакцинація. Усі довкола давно перехворіли й забули. Але щеплення зробити треба. І закрадається думка, що, можливо, вся ця історія не про медицину, а бізнес. Про те, як змусити всю планету скористатися послугою, яка нікому не потрібна.

Думки закрадаються, але висловлювати їх не варто. Бо говорити про речі, які неможливо змінити, – лише наражатися на роздратування. Треба просто вдавати, що віриш: міграційна криза – на користь економіці; передмістя європейських столиць, які живуть за законами шаріату, – культурне різноманіття; санкції проти Росії – не профанація, а всерйоз і надовго; а Мінським домовленостям немає альтернативи.

Щоб розвіятися, заходиш в інтернет і дивишся оскароносний фільм Хлої Чжао "Земля кочівників". Немолода жінка втратила роботу. Завела автофургон і поїхала нескінченними дорогами Америки. Одна локація змінює іншу. Скелясті гори, океанське узбережжя, тиха річка, ліс. Пори року. Героїня Френсіс Макдорманд ходить на відро, готує нехитрий сніданок, заводить розмови з такими самими подорожніми й милується краєвидами. І так майже 2 години. Під час перегляду не забувайте, що це мистецтво.

У мене лише одне запитання: коли ми стали ідіотами? Мабуть, тоді, коли відчули безпорадність.

Знаєте, до біса "Вічного жида"! Подивіться "Землю кочівників". Це про людину, яка нікому не потрібна. І поневіряється, мов неприкаяна душа небіжчика.

×