Белла Ахмадуліна народилася 10 квітня 1937 року в Москві.
Батько - татарин, мати - росіянка італійського походження, працювала перекладачем у КДБ.
Навчалася в Літературному інституті ім. Максима Горького. За рік до випуску її відрахували, бо відмовилася підписати лист проти Бориса Пастернака. Згодом у вузі поновилася, закінчила з відзнакою. Разом із Робертом Рождественським, Євгеном Євтушенком, Андрієм Вознесенським у 1960-х збирали на свої поетичні виступи стадіони. Перша збірка "Струна" вийшла 1962-го. Вступалася за Олександра Солженіцина, Сергія Параджанова. Відвідувала в засланні академіка Андрія Сахарова. Якось поцілила російському поетові Володимирові Фірсову черевиком в обличчя. Той підняв тост за Сталіна.
Перший чоловік - поет Євгеній Євтушенко. Згодом вийшла заміж за прозаїка і сценариста Юрія Нагибіна, 1974-го - за театрального художника Бориса Мессерера. Має двох дочок. Старшу, Єлизавету, народила у 37 років від режисера Ельдара Кулієва, молодшого на 16 років. Знялася у фільмах "Жив такий хлопець" та "Спорт, спорт, спорт". Померла 29 листопада 2010 року. Щоденник Белли Ахмадуліної укладений за матеріалами її останніх інтерв'ю.
У мене досить чудернацьке прізвище. Втім, у Москві повно двірників, моїх однофамільців.
Перший спогад дитинства: сильний запах мокрого піску, з якого мене примушують ліпити щось за допомогою якоїсь "формочки". Досі ненавиджу цю штучку.
Я була жвавою здоровою дитиною - такі віршів не пишуть. Але я писала, переважно про негрів. Жаліла пригнічених.
У школі мою замкнутість сприймали як нездібність до навчання. Пам'ятаю, стоїть наді мною комісія, а я ставлю наголоси на самих приголосних. Усі жахаються, і я з ними.
Мій шкільний учитель малювання повернувся з війни поранений. Каже: "Діти, намалюйте День Перемоги". Витрачаю всі свої кольорові олівці на безформний абстрактний малюнок і вперше отримую "п'ять із плюсом". Відтоді знаю, як сильно будь-який талант потребує заохочення.
Малою брала гроші з маминої сумки, щоб повернути їх як подарунок потойбічних доброзичливих сил. Мати написала батькові листа на фронт, поскаржилася. Він надіслав мені суворе послання, і мої злочинні забави припинилися назавжди.
Подобаються люди, які не бояться собак. Із дитинства підбираю бездомних тварин.
Батьки хотіли, щоб я вступила на факультет журналістики. Це було неможливо. Хоча б тому, що коли на вступному іспиті мене спитали: "Що написано в передовиці газети "Правда"? - я щиро заявила, що не читаю це видання.
Ніколи не боялася за себе. Але знаю, що таке боятися за друзів. Пам'ятаю, як у тюрмі сиділи Солженіцин, Параджанов, Синявський із Даніелем. Перші листи були на їхній захист. Писала часто. Інколи допомагало. Я знала, як треба писати. Прохання вирізнялися вишуканістю - тут я особливо цінувала стиль.
Під забороною мені було краще. Ніхто на камеру не знімає, інтерв'ю не бере. Сиди собі й пиши.
Ніколи не пишалася своїми вчинками.
Отримала сценарій із проханням зіграти у фільмі "Живе такий хлопець" журналістку. Бездоганно самовпевнена, зухвало вбрана особа, що вражає героя навіть не іноземною, а інопланетною столичністю. Такою я видалася Василеві Шукшину.
Поганих і бездарних людей не бачила. Якось розминулися ми на цьому світі.
Незалежність - основа існування будь-якого художника.
Незалежність - основа існування будь-якого художника
За паспортом, я - Ізабелла. Але ще дитиною здогадалася, що Ізабелла Ахатівна Ахмадулліна - це надто вигадливо. Скоротила. Всі звикли. Бєлкою кличуть.
Подобається бути дружиною художника Мессерера: чоловік невибагливий, а я норовлива, безпомічна в побуті, і, крім душевної опори, нічим іншим бути не можу.
Чоловік має бути старший, навіть якщо й молодший, і жаліти жінку, ніби своє дитя. От Боря зі мною і возиться.
Доносів на себе не читала - не хотілося дізнатися, що інформатором був ледь не кожен третій.
Любов до чужого таланту - обов'язкова ознака власних здібностей.
Хочеться виконати свій художній обов'язок перед папером і перед людьми.
Мої читачі - люди незаможні. Часто хочу купити свої книжки. Купити, щоб подарувати. І не можу цього зробити. Цих книжок немає в продажу. Зате можна знайти в бібліотеці. Чи в біблІотеці, із наголосом на друге "і". Так говорив Набоков.
Життя - найближчий сусід смерті.
Мистецтво покликане не веселити, а приносити страждання.
Дівоче прізвище моєї бабусі по материній лінії - Стопані - приніс у Росію італійський шарманщик. Він започаткував рід, що став повністю російський. Але в багатьох поколіннях був прикрашений яскравою чорнотою волосся і глибокою, випуклою темінню очей.
Коли виступала в Італії, місцеві весь час наголошували, що в мені є італійська кров. Але все моє життя, вся моя суть - російська мова.
Повітряні кулі - предмет мого обожнювання. Вони вчать руки відпускати.
4 
1
Коментарі