"Світ не просто помітив нас, він у нас закохався. А кохання не можна зраджувати"

Усе, що я роблю, – моє життя та моє гобі. Провести демаркацію між цими двома поняттями – даремна справа. Щоб займатися чимось додатково, треба вільний час. А я маю, чим його заповнювати.

Книжки – як друзі. Їх не можна залишати напризволяще. Їх треба берегти, з ними треба спілкуватися.

Перший період у полоні – шоковий. Він руйнує. Думав не про себе, а про паралізованого сина, полишеного напризволяще. Наступний період – час очікування. "Суду" чи обміну. Важкий і довгий. Останній – повернення з полону. Але це теж полон.

Мене з мішком на голові кинули до інших ув'язнених. Скинув мішок і зрозумів, що весь закривавлений. "Чому усміхаєшся?" – запитав хтось. Не мав сил говорити, але відповідь знав: я не боюся померти, бо пройшов через смерть. Це означало, що мене вже не дістануть. Бойовики не мали наді мною влади.

 

Час у полоні тягнеться по-різному. У підвалі – так, у камері з "ополченцями" – інакше, в карцері та камері смертників, де я провів пів року, – ще по-іншому. Довше, ніж у звичайному житті. Там немає спілкування. Якщо нема внут­рішнього простору, можна себе втратити. Треба заповнювати день – читати, писати вірші, медитувати, молитися.

Я – боржник любові. І маю віддавати цей борг щодня.

Мій рід – козацький. Були там і старшини, декотрі мали свої герби. Один предок привіз собі дружину з походу – з Туреччини чи Криму. Такі легенди є в кожній козацькій родині.

Пригадую себе ще в люльці, до року. Стояв у ній, а потім випав на підлогу.

У моєму дворі в Донецьку жили різні за походженням і поглядами люди. Були махновці та петлюрівці, з УПА та червоноармійці, колишні в'язні концтаборів. Така суміш впливала на мій світогляд.

Існування Росії залежить від нас. А якщо ви не усвідомлюєте свого існування без історії іншого народу, значить – ви не відчуваєте впевненості у своїй величі. Їхній імперський комплекс водночас є меншовартістю.

Путін – слабкий історик, невіглас. Начитався якихось книжок і вхопився за ідею, що ні України, ні українців ніколи не існувало.

Ми стоїмо на цінностях майбутнього – свободи, життя, гідності. Росіяни ж відстоюють квазіцінності міфічного минулого, якого насправді не існує. Це цінності не життя, а смерті, не миру, а війни. Остання – стрижень їхньої імперської ідеології.

Якщо Крим – це Україна, то мусимо знати й історію кримських татар.

Людство ще не сформувалося остаточно. Ми лише запропонували певні цінності – мирного існування держав, зрілого громадянського суспільства, конструктивного діалогу. І лише вчимося всього цього.

Я бачив черги біля військкоматів, волонтерів, які віддали останнє заради допомоги фронту. Що це, як не приклад історичного зростання нації?

Велика частина перемоги вже відбулася. Ми перемогли морально, цінностями й екзистенційно – сенсами. Лишається перемогти зброєю.

Світ не просто помітив нас, він у нас закохався. А кохання не можна зраджувати.

Війна – рушій прогресу, хоч би як гірко було це визнавати. Нам важливо не проґавити цього шансу.

Наша ідея така ж, як у Європи, – різноманіття в єдності. Ми нарешті подолали нашу дитячу хворобу індивідуалізму, не полишаючи себе, а вбудовуючи в небосхил українства.

Наша нація дорослішає. Ми вже не підлітки. Це не значить, що в нас немає інфантильних. Є, але критична маса – відповідальна.

У юності вів зошит, куди записував прочитані книжки. Протягом чотирьох років назбиралося 3,5 тисячі книжок із трьох бібліотек міста. У дорослому віці підрахував – 80 відсотків було українською.

Прочитані в дитинстві історичні книжки вплинули на вибір професії. Якби не став істориком, релігієзнавцем, був би мандрівником. Досліджував би Полінезію чи Південну Америку.

Перегляд фільму дає готову опрацьовану картину. Читання – це праця. Формує уяву, дає можливість моделювати ситуацію. Без читання втрачається здатність будувати причинно-наслідковий зв'язок.

Коли на людину дивляться очі її предків, вона відчуває свою невипадковість. Випадковими людьми можна легко керувати.

Сприймаю представників різних релігійних спільнот одновірцями. Якщо я не буду емпатичний до всіх конфесій, то стану поганим дослідником. Тому в будь-який храм заходжу, як до себе додому.

Без відповідей на запитання "Навіщо це все?" людство не змогло б розвиватися.

Місто – це люди. Усі мої учні, друзі та родичі залишили Донецьк у 2014–2015 роках. Обов'язково повернуся до міста, коли його звільнять. Заберу книжки, деякі реліквії, відвідаю могили родичів. Цього достатньо. Тепер Київ – мій Донецьк.

У мене помирали батьки, брат. Та найстрашніше – коли помирає дитина. Я вкладав сили душі та тіла у своїх синів. Святослав помер у мене на руках. Досі важко це прийняти.

Батьківство – це не тільки вчити дітей, це ще й учитися від них.

Любов – це процес і праця. Справжня любов, окрім емоцій, – це ще й вольові зусилля та робота над простором. Ми все життя вчимося любові, бо вона наближає нас до божественного.

Хоча мені майже 70, та я не знаю, що таке старість. Мені цікаво, й що далі – то цікавіше. Бо є досвід і напрацювання, є глибина, інша оптика. Водночас є ще й перспектива.

Виправляти помилки – це намагатися зробити життя ідеальним. Так нецікаво.

Коли переможемо, накрию стіл і зберу за ним усіх рідних.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×