Трохимович

"Тільки починав працювати над образом якогось героя, як тут же виникав його прототип. Хоча раніше не контактували роками. Зрозумів: усе правильно – текст переходить у життя й навпаки," – каже Павло Вольвач про новий роман "Хрещатик-Плаза". Писав його понад рік, завершив наприкінці березня.

Події відбуваються в Україні й за кордоном – на площах і вулицях, у кав'ярнях і партійних штабах, у головному офісі Радіо Свобода в Празі та його київському бюро. Завершуються – на революційному Майдані 2004-го.

Книжка має вийти перед вересневим Форумом видавців у Львові. Триває переклад роману сербською мовою

Пожинок затягнувся, пустив дим куточком рота й примружився. Ніби прикидав, як воно там буде, у Празі. Я прикидав своє.

Словам Пожинка я спочатку не повірив. Потрапити до Празького центрального офіса в бюрі хотів чи не кожен, проте на моїй пам'яті такого практично не було. Тому новина від Пожинка виглядала нереальною. З якого дива? Але Олекса звучав серйозно. Більше того – ми мали їхати разом, удвох, та ще й на три літніх місяці. Кахляні стіни туалету на мить, здалося, розсунулися. Завіконний задник Пасажу, побрижений виступами балконів, теж ніби поріднішав. Там жив письменник Некрасов, за нього буквально днями розповідав мені Андрій Іванович Кіндрачук. Як проводили Некрасова після спільних узливань і той, п'яненький, стоячи біля під'їзду в Пасажі, махав рукою услід. Некрасов емігрував до Парижа. Я ось поїду в Прагу – що такого?

Про закордонний паспорт мене перепитала Алевтина Романів­на, її очі на мить зблиснули надією, але лише на мить. ­Припускаю, що то могло й просто здатися. Щось у її ­образ я міг додати від власних іронічних аберацій. До того ж ­тьотя Аля тоді ще не відійшла від скандалу, спричиненого виходом брошури "Свобода" супроти Вкраїни". Це був скандал, ­рівний якому чи й траплявся за всі роки на Радіо Liberty в Києві. ­Написав книжчину Богдан Курахук. Можливо, саме з її ­появою в мене вперше майнула думка за власний текст, теж про тутешнє життя, але не схожий на Богданів. Курахук також працював на Радіо, але після звільнення за якусь провину затамував образу і, врешті-решт, розродився викривальним текстом, де скрупульозно висвітлив усі механізми роботи, "структури впливів", "сімейні клани", закулісні радійні "таємниці" й навіть плітки. Дістаючись і до Празької редакції, й до Вашингтона.

– Де він, бляха, повизбирував такі факти? – басив Трохимович.

Про самого Трохима Курахук обмежився кількома абзацами, досить об'єктивними. Про мене, до речі, теж.

– Знає, сука, кого можна чіпати, а кого, бляха, ні!

Трохимович теж перепитав про закордонний паспорт. ­Хапливо закурив і, неголений, з вусами аж за підборіддя, ­звузив очі в щілинки.

– Три місяці в Празі. Літо, пиво… Добрі гроші. Добра компанія… Баби… – Трохим мрійливо посміхнувся. – Ех-х, бляха-муха, хотів би я бути з вами, батоно!

Утрьох у Празі було б ще цікавіше, мови нема. Трохим орієнтувався і на місцевій топографії, і в підводних течіях Української редакції. Єдине, що могло потьмарити спільну виправу, – алкоголь. З ним і з Трохимом ми обов'язково влізли б у якусь халепу, як зрідка влазить у них у Києві Трохим, а частіше його ситуативні співпляшники. Жулян, наприклад. Останнього разу вони десь побилися зі скінхедами, в Жуляна вирвали пасмо волосся, а Трохимовичу пошкодили скельце окулярів. Мені Трохим у поєднанні з серйозними дозами спиртного взагалі протипоказаний. Ще з часів партійного штабу, куди якось заявився із Трохимовичем і двома дівками, підчепленими по дорозі. З дівками нічого не вийшло, вони пішли. Але напилися ми так, що я ледве встиг на ранкову прес-конференцію міністра культури, а дотерпіти в салоні таксівки так і не встиг. Мене піднуджувало ще від Солом'янки, тож привідкривши двері, блював на ходу, повз філармонію, Український дім і аж до ґанку інформагенції. Навіть дверцята авта забруднив. ­Трохим сидів ззаду, і йому було хоч би що. У плані алкогольних навантажень він міцний хлоп, "крепкий", як кажуть на ­їхній Волині, в їхньому довбаному Дубні. А ще цей хлоп має здатність утворювати над моєю головою всілякі халепи. У ­резуль­таті таких алкогольних спілкувань я не потрапив на кілька дуже важливих, майже доленосних зустрічей, загубив куплену з Дариною золоту каблучку, а на останній День Незалежності потрапив до міліції, де був оштрафований на 50 доларів і, Богу дякувати, відпущений посеред глупої ночі.

Три місяці в Празі. Літо, пиво… Добрі гроші. Добра компанія… Баби…

Вилітати на Прагу належалося в неділю. У вівторок після обіду Алевтина Романівна вручила нам із Пожинком оформлені чеські візи. Полковник привіз авіаквитки, відряджувальні й страховки. Все було готове. Лишалося пиво. Тільки пиво, по пляшці на Пушкінській. Тільки Пожинок, Трохим і я. ­Переступ-Бакс, що виринув з-за вугла з Прорізної, вже котрий рік був повним абстинентом і алкогольної небезпеки не являв. Від подихів травня ворушилося клейке, оторочене сонцем листя й легкі хмарки в легкій блакиті. Говорилося теж легко й світло.

Трохи перебравши заплановану пивну норму, примірявшись до Праги й до тамтешніх персонажів, психологічні портрети яких дотепно зображували всі разом, ми продовжили в курилці. Трохим заводив кумедні танці, уповільнено виконуючи комплекс прийомів і бойових поз ушу. Місяців два, як він пішов на тренування до Подерем'янського, володаря чорного пояса з цього виду східних єдиноборств.

Я думав про Прагу, сьорбаючи пиво й випадаючи з розмови, й знову вертався. Диміли цигарки. Трохим оповідав щось чергове.

– …Попросив у моєї Улити телефон. Поговорив, а тоді кидає мені через весь стіл. Ну й розбив об стіну.

– А де це трапилося? – уточнив Пожинок.

– На дні народження людини, яка мене все життя ненавидить…

– А як ти відреагував?

– Ну, що зробив би в такій ситуації хтось, далекий від практики ушу? Це – перекинутий стіл, гавно по стінах, і все таке… А я зреагував по-іншому, в точній відповідності до настанов дзену. Що я роблю? – Трохим завмер із цигаркою в пальцях, дженджуристо відставивши мізинця.

– Я спокійно наливаю собі сто грам водки…

– Нє, це нормальна витримка, – косо врізані очі Бакса покосішали від тамованої посмішки. Пожинок мружився.

– Я випив сотку. Ні слова не кажучи, закурив. І коли закурив, зрозумів, що вже цьому козлу взагалі нічого не скажу. Все! – Трохим махнув рукою. – Крапка. Ти нє дастоїн.

– Треба було ще в мішечок зібрати уламки й віддати: "Це тобі на пам'ять, чувак!" – Олекса ще більше примружився. – Це впливає на психіку.

– І я збагнув, – Трохим реактивно підвищив тон, як завжди, коли його перебивають, – і я збагнув, що діяв з точною відповідністю до методики, яка дає р-р-розкішну альтернативу. Я себе заповажав, коли так зробив. Це – чистої води ушу!

Димилися три цигарки, порожніли чотири пляшки, четверта – Баксова, з мінералкою.

Я подумки смакував трохимівським монологом. Без Трохима "Свобода" – не "Свобода". Просто на неї треба дивитися іншими очима, ніж Курахук у своїй брошурі. Трохим – raconteur, а це вмирущий жанр, що лишає після себе хіба кавові кружальця на підвіконні й попіл з цигарки, там же. Зрештою, Трохимович – естет. У нього навіть комп'ютерний код – рavarotti. Не АrtemТ, скажімо, чи там Dubno-1957, а – рavarotti!

Після офіса й курилки ми опинилися на сходах. Дев'ять сходинок з двома гранітними кубами-стійками по боках, обмивані протічним хрещатицьким людом. Це один з наших жертовників. І не тільки наших. У пощерблених гранітних площинах завжди є кілька недопалків і кілець від пивних банок. ­Жваве місце. Такої концентрації красивих жінок, як на тому п'ятачку, немає ніде. Навіть серед хрещатицького вечірнього наддостатку. Спокуси раз у раз виринають з тлуму, мов зволожені квіти, одна одної краща. Іноді мене ніби б'є струмом, і я пускаюся назирці, ведений непояснимою підказкою про подальший розвиток сюжету. Як правило, так і стається. Так я загубив десь тут каблучку.

Усіх деталей розмови з Трохимом я не пам'ятаю, та це й не важить. Пили пиво, трохи коньяку, здається. Хтось до нас підходив. ­Відходив. Почувався я абсолютно тверезим. Сходи бузковіли, сіріли й нарешті взялися синню, по якій намастилися жовті вилиски ліхтарів. Чорнота розквітла різнокольоровими вогнями реклам і вітрин, під якими гув могутній людський потік. З пітьми, здається, виникав Василь Геравасюк, п'яний, як чіп. Чи то було іншого разу? Трохимович десь зник. Мабуть, поїхав до своєї Вусті, чи як? Тьху, до Улити. Вона йому весь час дзвонила на мобільний, і Трохим, не випускаючи пляшки з рук, доповідав: "Малеча, я вже в метро. Вже сів… Чого так довго? Ну, трефік, бікоз, малеча… До того ж я, балван, папіроси на роботі забув, вертався…" Чкурнув, підкаблучник. Ну-ну. Некритично. Та й нащо він мені взагалі тут потрібний, Трохимович? Мені добре на цій спорожнілій лавці посеред Хрещатика, що була заповнена спочатку, а зараз майже порожня. Так легко, наче в мене вливаються дози юності – з руху вогнів, ніг і тулубів, темних впроти вітрин і золотої магми проспекту, де пливуть авта з полисками на дахах і капотах, і навіть довгі ноги дівок з лавки навпроти не збивають мене з цього настрою.

Малеча, я вже в метро. Вже сів… Чого так довго? Ну, трефік, бікоз, малеча… До того ж я, балван, папіроси на роботі забув, вертався

Не до дівок зараз. Головне, не забути сумку. Зараз у ній все, і Прага теж. Типок, що темніє на іншому кінці лавиці, коситься на мене, ну та нехай, я його з жодного боку не боюся, і він це відчуває. Мені хочеться думати. Я абсолютно тверезий, ну, лишень сама малість сп'яніння – якраз стільки, щоб думати. Скільки б людина не обдумувала світобудову й себе, вона лишень ускладнює лабіринти безвиході. Отже, що? Правильно. Хай це старе як світ, але дійшов я до відчуття Бога сам. Бог – єдиний і неподільний. Лише він. А люди? По-різному… Може, я ідіот, але часто щось із ними не так. Зі мною, певно, теж не гаразд, взагалі, задивляючись у себе, важко не розгледіти власного нікчемства, але зараз мова за них. За знеособлену більшість "їх". Ось вони йдуть, живі й теплі, найсвіжіший піт життя в підпахвинах модних футболок, і люблять себе, товар у вітринах для себе, ­своїх жінок і своїх чоловіків, свої лиснючі авта – там, трохи далі назад і за ріг, ліворуч, у Пасажі, там є такі зразки пишнот, повз які мені тверезому ніяково проходити, бо вслід тягнуться думки про власну нікчемність і марно прожите життя. У Пасажі це часто, там узагалі концентрація цього суспільства, його екстракт, пункція. Суспільство спектаклю, як сказав би розумний Соменко, посилаючись на Мрожека чи Гі де Бора.

Ви знаєте, хто такий Стус, дівчатка з напівпорожньої лавочки, що вже лисніє запівнічною блакиттю? Типок з моєї лавки, що витягнувши ноги в здоровенних кросівках, нахилився в бік урни, ти як, зі Стусом? Можеш повідати, нащо він був?! Може, й він колись сидів отак, вночі, на Хрещатику, може, й на цій от лавці, а люд ішов собі та йшов, повискуючи, галайкаючи, зирячи на вітрини, підпливаючи секреціями хіті. Роками йшов, і зараз іде, ох, як же їх, мля, багато…

Так, де моя сумка, ага, все є… Ось. Як це – "чого сиджу"? А шо – це злочин? Які документи? Ніякий я не п'яний, а сидіти не заборонено. Добре, сержанте. Звичайно, краще, щоб по-хорошому. Я зрозумів. Я вже йду в метро. Все гаразд. Ок.

×