Про творче натхнення говорити складно. В мені мають визріти тема і потреба від неї звільнитися. Так народжується все, що пишу.
Я не бачу себе у дзеркалі. Навіть, коли голюся. Відбиток у склі – це щось умовне, допоміжне. Те, що не запам'ятовується.
При мені проводили перше радіо з чорною тарілкою на стіні, електрику. Я бачив перший телефон і телевізор. Радів першому супутнику і людині в космосі. Нині ношу в кишені зв'язок з усім світом, а вдома можу зверстати кольоровий журнал. Революційних подій – на ціле століття.
Бога мені показала баба Настя, батькова мати. Він був іконою і дивився з-під вишитого рушника. "Бог живий і бачить усе, що ти робиш", – казала вона. І я повірив.
Про рідню вдома не розповідали. Дідових братів розкуркулили й вислали в Сибір, звідки жоден не повернувся. Дід із дружиною і моєю майбутньою матір'ю на руках врятувалися втечею. На війні пропав безвісти. Другого діда заарештували, додому не повернувся. Кожен із цих фактів міг позначитися на долі моїй і двох братів.
12 квітня 1961 року завуч розповіла нам про тріумф першого космонавта планети. Тоді вирішила закріпити тему: "А тепер, діти, скажіть, як звуть найсміливішу на світі людину?" Клас дружно видихнув: "Серьожа Чирков!"
Перший поцілунок був у четвертому класі. На сцені клубу. Я грав Діда Мороза, вона – Снігуроньку. Недавно дізнався: Аню зарубав власний син.
Із педінституту мене мали вигнати двічі. Одразу після вступу, коли зізнався, що вчителем бути не хочу й не буду. Вдруге – коли КДБ завело справу за поширення самвидаву. Так класифікували стіннівку з несанкціонованими студентськими віршами. Стукачем я не став. Тож на місце кожної нової роботи з органів надходила інформація про мою неповну благонадійність. Аж до від'їзду в Київ.
Багато малював. Зберігся тільки пейзаж, який я прислав майбутній дружині з армії. Робота олійними фарбами на солдатській онучі.
Російська школа – іншої в селі не було, російська філологія. Вчився із задоволенням. Писав російською, поки відчув сором. Нині почуваюся обікраденим: у мене, наче чип, вживили чужу мову, чужу літературу.
Дім, родина – понад усе. Можу дозволити небу впасти, а роботі зруйнуватися, якщо з дому йде любов.
Любов і смерть – рідні сестри. Закохавшись, людина поринає в інший світ – солодкий і болісний водночас. Такою, кажуть, є і смерть.
Чоловік може покохати лише одну жінку. Закохуючись вдруге, дошукує те, чого не зумів знайти чи не розгледів у своїй обраниці.
Дружину з роками став любити інакше, проте сильніше. Хоч вона в це не вірить.
Пропонували перейти у військову газету. Це вважали престижним. Але треба було носити погони. Відмовився.
Друзів із роками меншає. Та всі вони – в мені: спогадом, зарубкою, досвідом.
Не кожному випадає зробити таке, чого до тебе не було. Почавши з нуля і не спираючись на аналоги. Мені поталанило, я створив "Лель". "З усіх мистецтв найважливішим є мистецтво кохання" – переінакшена ленінська фраза стояла на його обкладинці. Ми взяли на себе сексуальну освіту суспільства.
Еротика – це поезія кохання. Порнографія – його механіка. Межа між еротичним і вульгарним – нечітка й мінлива. Залежить від історичного часу, місцевих традицій, особистих уподобань та смаків. Раніше з фільмів вирізали поцілунок, потім – оголене тіло. Зараз табу немає. Кожен сам обирає, що йому дивитися.
Українська мова лише тоді утвердиться як державна, коли нею заговорять у ліжку.
Ознака 1990 років: сьогодні ти сидиш на презентації за одним столом із президентом, а завтра на тебе наїжджає рекет. Від нього довелося переховувати сім'ю. Та і з президентами було по-різному. Леонід Кравчук гортав мій "Лель". Леонід Кучма вручав відзнаку "Заслужений працівник культури України". Віктора Ющенка на Майдані-2004 "підсаджував" у президентське крісло. Віктор Янукович 2012-го закрив газету, завершивши мою 45-річну журналістську біографію.
Рання слава шкодить, навіть руйнує. А пізня вже й не потрібна.
Сподівання на потойбічне – радощі марні. Тілу туди вхід заборонено, а в чому щастя душі – ніхто не знає. Однак ніщо нікуди не зникає. Душа – це енергія. Була і буде завжди.
Мої загравання зі смертю завершилися років 10 тому. "Господи, я більше не хочу жити!" – прошепотів я, не маючи сил терпіти біль. І почув голос зсередини: "Коли?" У мене запитували, коли я хочу піти. Зрозумів, що не готовий.
Страху перед смертю не маю. Інтересу до переходу в нову якість – також. Є смирення перед неминучим.
Горілка – найчесніша. Що обіцяє, те й дає. Передбачувана.
Легко приймаю зміни. Вони мене не відлякують. У них є магія новизни.
Не уявляю, як людством керуватиме машина чи цифровий розум. Сумніваюся, що все це закінчиться добре. Ми стоїмо на межі.
Треба вміти відмовляти. Найгірше це вдається совісним. Вони думають насамперед про когось, а не про себе.
Найстрашніше випробовування – владою. Навіть невисока посада дає можливість впливати на долі людей. Мало хто це проходить.
Ніколи не шкодував грошей. Позичав чи давав, коли бачив потреби інших.
Московія не терпітиме поряд самодостатньої України. Вони вкрали в нас назву, мову, історію, церкву, культурне первородство. І знають, що ми свідки цього. А свідків серед крадіїв лишати не заведено. Українці повинні або зникнути, або розчинитися серед чужинців.
Єврейських дітей батьки викохують, тішаться найдрібнішим досягненням. Своїх ми довбемо навіть за безсумнівні успіхи. Виростає нація, не впевнена у власному генії та самодостатності. Яка запрошує варягів на керування державою та собою.
Битися – природно. Це залишилося в людях попри еволюційні процеси. Раніше билися за самку, печеру та їжу. Тепер – за самоствердження. Те, що ти розумніший, нікому не видно. А сила – помітна. Навіть якщо всі матимуть усе – битимуться. Знайдуть, за що. Тому й війни ніколи не підуть з життя людства.
Проґавив, коли підкралися мої 70.
Багато разів не хотів жити. Але вмерти – ніколи.
3 
1
Коментарі