Постійно здається, що встигаю менше, ніж міг би.
Усі чоловіки в моєму роду воювали: обидва прадіди й дід – у Другій світовій війні, батько – в Афганістані. Тільки вони воювали за Радянський Союз, а мені випав шанс воювати саме за Україну, за свою Батьківщину.
Дід не любив розповідати про війну. Пригадував, як видавали одну рушницю на двох, як примушували співати стройову одразу після того, як дізнався про загибель брата. Описував розкішні німецькі будинки. Говорив, що війна – то велика біда.
Якби років 20 тому сказав своєму дідові, що на війні з Росією наші військові їздитимуть на Mercedes і це не вважатиметься розкішшю, він не повірив би.
Батько пригадував, як відбувався перехід від радянської армії до української: "Дали жменю ґудзиків із тризубом для шинелі й нову кокарду на шапку". Тепер нашу армію вже не сплутаєш із радянською. Вона якісно інша.
Росія – це безтолкова держава. 3 в 1: і терорист, і грабіжник, і маніяк. Але я впевнений, що нічого в них з окупацією України не вийде. Як і не вийшло викорінити нас як націю за останні 300 років.
Мені здавалося, що росіянам вистачить глузду не починати цього всього. Думав, вони хіба спробують трохи просунутися на зайнятих уже територіях. Але про всяк випадок мав готовий план.
Одразу зрозумів: не можу продовжувати працювати, коли у країні таке робиться. мине років 5–10, і мої сини запитають: "Де ти був?" Що я їм скажу? Що займався піаром, коли росіяни ламали долі цілих родин, влаштовували середньовічні катівні та стирали з лиця землі міста?! Якось це неправильно.
Усі чоловіки в моєму роду воювали
Мене не хотіли брати до війська – не служив, бойового досвіду не маю. Тоді я написав мотиваційний лист капітану, який здійснював набір. Він тому сподобався. Дав 2 години на збори.
Війна пахне потом, сечею і тютюновим димом.
Незвично чути, як куля свистить над головою. Але це значить, що не твоя – своєї ж не чуєш.
Росіяни – вороги, які цілеспрямовано прийшли нас убивати. Ніякого співчуття до них і всього, що з ними пов'язане, в мене немає і не буде.
Не орки, не рашисти, не путлери нападають, не пілоти літаків зі зброєю, не буряти, не вагнерівці, а росіяни, російський народ. Вони хочуть, щоб нас не було. А ми хочемо бути. Компроміси тут неможливі та недоречні.
Війна – велике лихо, що несе смерть і руйнування. Але саме тут ми починаємо по-новому відчувати й цінувати кожну мить життя. Після чергової атаки росіян у Попасній я перевів дух і побачив посеред суцільної руйнації, вогню й диму цвіт абрикос на вцілілих деревах. Весна й життя.
Дивлюся: серед ущент розбомбленої вулиці дивом вціліла частина будинку. І один його поверх пофарбований у жовтий колір, а інший – у блакитний, як на прапорі. Ніби знак усім нам: Україна вистоїть і переможе!
Ця війна значно складніша й багатогранніша за змагання за територію
Доброволець – це той, хто готовий до спротиву в найтяжчі часи. Це є вирішальною запорукою нашої перемоги.
Перемога – це коли ми повертаємо Крим, усі окуповані території й на нашій землі не буде жодного російського військового. Однак ця війна значно складніша й багатогранніша за змагання за територію.
Мрію про мирне життя, але тільки на умовах перемоги України. Адже ми захищаємо не просто свою територію, а філософію свого життя.
Попросив дружину передати фронтову флягу мого діда й казанок, із яким воював батько. Ці речі спонукають мене берегти себе й повернутися додому живим.
Щоденник створено за матеріалами "Цензор.нет", корпоративного журналу "Країна", сайту Черкаської міської ради та дописами Володимира Мукана в соцмережах
2 
1
Коментарі