пʼятниця, 14 листопада 2014 10:57

Жителі Слов'янська беруть гуманітарну допомогу, дякують. Але навряд чи почуваються українцями

  Ігор ДОМБРОВСЬКИЙ 48 років, старший лейтенант, заступник командира механізованої роти 72-ї бригади Народився й живе в Ірпені під Києвом. Мати й батько – вчителі, обоє на пенсії. Має дві вищі освіти – ­інженера-технолога й економіста. Працював у банку, був гендиректором компанії зі збуту аграрної техніки. Позаторік очолив громадську організацію ”Самозахист”. Боровся проти незаконних забудов у Приірпінні та фінансових махінацій ректора Національного університету державної податкової служби Петра Мельника. Учасник Майдану. У квітні записався добровольцем до лав Збройних сил. Воював біля Маріуполя Донецької області та селища Ізварине на Луганщині. 20 серпня приїхав додому на 10 днів. Привіз прапор України, з яким одна з машин 72-ї бригади проривалася з ”Ізваринського котла”. Там наші військові близько місяця трималися під обстрілами з Росії і терористів. Дружина Оксана і син Євген – банківські працівники. Має внука
Ігор ДОМБРОВСЬКИЙ 48 років, старший лейтенант, заступник командира механізованої роти 72-ї бригади Народився й живе в Ірпені під Києвом. Мати й батько – вчителі, обоє на пенсії. Має дві вищі освіти – ­інженера-технолога й економіста. Працював у банку, був гендиректором компанії зі збуту аграрної техніки. Позаторік очолив громадську організацію ”Самозахист”. Боровся проти незаконних забудов у Приірпінні та фінансових махінацій ректора Національного університету державної податкової служби Петра Мельника. Учасник Майдану. У квітні записався добровольцем до лав Збройних сил. Воював біля Маріуполя Донецької області та селища Ізварине на Луганщині. 20 серпня приїхав додому на 10 днів. Привіз прапор України, з яким одна з машин 72-ї бригади проривалася з ”Ізваринського котла”. Там наші військові близько місяця трималися під обстрілами з Росії і терористів. Дружина Оксана і син Євген – банківські працівники. Має внука

Не хотів воювати разом із сином президента Порошенка – каже старший лейтенант Ігор Домбровський

Змінили вас п'ять місяців у зоні АТО?

– Став сентиментальніший, закритіший. Хочу скоріше зняти форму й ніколи не згадувати війну.

Що було найважче?

– Перший місяць. Труднощі були здебільшого побутові. Тил не встигав за бойовими підрозділами. Харчуватися хотілося б краще, не міг помитися-поголитися. В казар­мі на пропускному пункті – усе розвалене, світла немає, ніде телефон зарядити. Дали матраци, яких не всім вистачило, – порвані, залежані. Обурився, пішов подивитися, які є на складах. Солдат відкрив, а там – порожньо. Розграбували. Хоча на паперах майно значиться. Але з часом волонтери виправили ситуацію. Тепер усе є.

Було страшно?

– Страх на війні минає. Непокоїть перспектива: що буде далі, як співіснувати з цими людьми, будувати щось спільне? Досі не збагну, як так сталося, що за 23 роки незалежності люди, які жили з нами в одній країні, почали говорити, що вона – не їхня, що хочуть якоїсь "ДНР" чи "ЛНР".

Як пересилили себе вистрілити в людину?

– Не можу відповісти на це запитання. Навіть думати про це не хочу. Ненавиджу ворога, бо він прийшов на мою землю, вбиває моїх побратимів і земляків. ­Просто стріляю в той бік, звідки б'ють по нас.

Які зараз настрої в жителів Донбасу?

– На звільнених нашою армією територіях населення не вірить уже нікому. Це все ще радянські люди. Цінності, за які ми стояли на Майдані, для них теж важливі, але вони про них мовчать. ­Знають, що в лікарнях треба платити хабарі, травляться поганою ковбасою, і це їх влаштовує. Для багатьох "русский язык", "великая отечественная война" – це дуже важливо. Вважають, що Київ їх не чує, грабував досі й продовжуватиме обкрадати. Намагаєшся пояснити, що на Донбасі завжди була місцева влада. Не чують, ображаються. Це як у садочку: насварився на дитину, а вона робить навпаки, щоб помститися. Донбас не сприймає української мови, історії, культури. Мають прийти до цього, але з часом. Коли життя в регіоні стане краще, заможніше, ніж зараз.

Частина нашої 72-ї бригади на початку червня стала на блокпости в Маріуполі. Нам заборонили вдягати балаклави, щоб люди бачили відкрите обличчя армії. Люди приїжджали з дітьми, допомагали їжею. Але готові демонструвати свою проукраїнську позицію – всього відсотків 10 населення. У тролейбусі на мене якось накинувся літній чоловік: чому я вбиваю невинних донбаських дітей фосфорними бомбами. Не знав, що й відповісти. Заступилися жінки, які сиділи поруч.

Що робити, аби ставлення жителів Донбасу до України змінилося?

– Треба забрати корупцію й сприяти розвитку економіки. І обов'язково – люструвати місцевих "князів". Хлопці, які повертатимуться з фронту, займуться цим.

Буде наступний Майдан?

– Боюся, що так. Я, як учасник Революції гідності, теж не згодний із тим, чого ми досягли, скинувши Януковича. Після війни хочу про це запитати у влади, але не у військовий спосіб. А деякі люди зі зброєю саме так і налаштовані. Викидатимуть із вікон тих, кого свого часу не вигнали через двері.

Які настрої у воїнів у зоні АТО?

– Затяжна війна не додає оптимізму. Хлопці втомилися, кажуть: я своє зробив, нехай інші прийдуть на зміну.

Чому звільняємо Донбас так повільно?

– Це ж не Чечня, де російські генерали не рахували своїх солдат. Нам треба воювати за зразком ізраїльської армії – з мінімальними втратами. Потрібно враховувати й настрої населення, яке пустило терористів у своє місто чи село. Входили в екстаз, що "Россия нас заберет". Думали, Україна запросто віддасть добрий шмат своєї території.

Часто-густо не зрозуміло, що відбувається в зоні АТО. ­Наприклад, повідомили: Ясинувату під Донецьком звільнено, а потім – що відступили звідти.

– Це прорахунок відділу інформаційного забезпечення – поспішили похвалитися.

В українській та російській пресі перебільшують міць і силу терористів. Насправді їх перевага лише у військовій техніці. Помирати невідомо за що вони не хочуть. Прямого протистояння уникають, стараються бити в спину. Їхня мета – заробити, і з грошима повернутися додому. Вони ніколи не підуть до кінця. Ми маємо колосальну перевагу, бо б'ємося за свою землю, за країну, за свою сім'ю. Єдине – хочеться більшої підтримки місцевого населення.

В зоні АТО перебувають сини кількох політиків – колиш­нього міністра оборони Анатолія Гриценка, міністра внутрішніх справ Арсена Авакова.

– Якщо вони справді воюють – це нормально. Бо ­нічим не відрізняються від будь-якого українця, який щиро хоче захищати свою землю. Але я б, наприклад, не хотів воювати разом із сином президента Порошенка: ні мати у своєму підпорядкуванні, ні бути в його. Бо він, очевидно, не тямить у військовій справі. Постав його керувати бригадою – завалить завдання. А якби я ним командував – постійно б трусився, щоб про це не ­дізналася ворожа розвідка. Бо разом із ним поляжуть ­професіонали-патріоти.

Добре, якби воювати йшли діти генералів, воєнкомів. Але жодного в зоні АТО поки що не бачив.

 

 

Зараз ви читаєте новину «Жителі Слов'янська беруть гуманітарну допомогу, дякують. Але навряд чи почуваються українцями». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути