Ілля Лукашов із Киргизстану за півроку вивчив українську мову
У моєму рідному місті Джалал-Абад – близько 100 тисяч жителів, воно має один в'їзд, оточене пагорбами. З України – мої дідусі й бабусі. Батьки народилися в Киргизстані й українське самовідчуття втратили повністю. Киргизької не знають. Я її вивчав, коли працював журналістом. Нею володіють трохи більше половини киргизів, російською – майже 90 відсотків.
Татових батьків розкуркулили й заслали в Сибір. Мамина мати з України втекла. Її батьки не схотіли віддавати їжу під час хлібозаготівлі 1932 року.
Їх забрали в НКВС. Звідти вони зуміли передати найстаршій, 14-літній доньці Варварі, записку, щоб збирала решту дітей і тікала, куди очі дивляться. Більше діти батьків не бачили. Варвара з чотирма молодшими сестрами й 2-річним братом сховалися у вагоні, доїхали в Башкирію. Перезимували в якомусь селі. По весні люди порадили їхати в Киргизстан. У місті Кок-Янґак розробляли копальні й брали на роботу всіх. Тепер у цих п'ятьох малолітніх утікачів я нарахував понад 70 онуків. Усе це мої троюрідні. Українцями себе мало хто вважає. Хоча в більшості українські прізвища, а я – Лукашов. Х… р вам! Буду Лукаш.
Нічого не знаю про життя татового батька Якова. Вдома висіла картина його роботи. Намалював себе з військовими шевронами посеред пустелі з чувачком у чалмі. Що це і де – ніколи не розповідав. Коли помер, у дім прийшли працівники КДБ, вилучили всі його документи, листи і цю картину. Моя мама була шокована, бо вважала мого діда безневинним учителем музики й живопису. Останні роки працював у школі. А коли його розпитувала, чому прізвище Лукашов, якщо він з України, відповідав: "Ой, знала б ти, скільки я змінив прізвищ".
Бабця з дідом були баптистами. Мої тітки в Киргизстані співали українські релігійні пісні. Малим я дивувався словам, що проскакували в нашій сім'ї – хата, донька, буряк.
У 10 класі натрапив на цікаві статті про права людини в журналі "Право для всіх". Знайшов адресу редакції. Прийшов, запитав: чи можу вам допомагати? Заварював каву, відповідав на дзвінки. Написав першу статтю у казковій формі про корупцію на учнівських олімпіадах. Потроху стали посилати на завдання.
Паралельно вів волонтерські проекти з розвитку російської мови у асоціації "Слов'янська діаспора". Організовував Клуб веселих і кмітливих, змагання для школярів. Українське коріння почав осмислювати, коли переїхав у Бішкек (столиця Киргизстану. – "Країна"). Тоді ж став займатися громадською роботою. Родичі засмутилися. Мати ніколи не підтримувала мій активізм.
У виборчу кампанію 2010 року вся країна була завішана плакатами, де кандидати стояли з Путіним і Медведєвим. Я започаткував акцію з гаслом "Путін, руки геть від Киргизстану!" Крім мене прийшли ще сім учасників, близько 30 журналістів і п'ять десятків міліціонерів. Пам'ятаю по соцмережах і дзвінках на радіо, що 90 відсотків відгуків на протест були негативні. Торік на подібну акцію прийшли до 30 людей, а реакція в інтернеті вказувала, що вже відсотків 40 відчувають від Росії загрозу. Виник рух проти вступу в Митний союз.
Мій переїзд в Україну – історія з невеличким вступом. Я бував у Києві по два-три дні, а в жовтні 2013 року потрапив на перший Cвітовий конгрес українських молодіжних організацій у Львові. Нам читали вірші, співали українські пісні. Танці, ігри, ватра, народні звичаї – для мене це було потрясіння. Повернувся в Киргизстан з метою збирати гроші, щоб їхати в Україну назавжди. Покинув громадську діяльність і пішов заробляти у бізнес-структури. Займався інтернет-рекламою, логістикою. Але почався Євромайдан. Перший захід на його підтримку, другий, акція за єдність України після анексії Криму. Проти мене пішла хвиля публікацій. Писали, що я – шпигун, гей. Наприкінці січня провели спалення моєї фотографії під гаслом "Не дозволимо бандерівцям створити Майдан у Киргизстані!" Служба нацбезпеки потурбувалася, щоб мене звільнили з роботи. Після ефіру на національному телеканалі мене побили біля дому, і я в березні 2014-го поїхав в Україну як політичний біженець.
Українською знав тільки окремі вислови. На день робив по два-три папірці з десятками слів на кожному. Через три тижні почав потроху розмовляти. Довго помилявся в чергуваннях – тобі-тебе, мені-мене, кріп-кропу, ніж-ножем. "Ти, турку киргизький!" – каже до мене друг, коли не вміє пояснити якесь правило української мови.
Я шукав місце, де розмовляють справжньою українською. Казали їхати у Львів. От я й поначіпляв на себе "стрих", "філіжанка", "цвинтар". Потім кажуть: Полтава. Приїжджаю – такий жахливий суржик, що я в шоці. У Харкові місяць спостерігав за виборами. Там усі розмовляли російською, а коли звертався українською, у відповідь чув: "Ви зі Львова?"
На роздачі синьо-жовтих стрічок у Харкові, де козак Харько (пам'ятник засновнику міста. – "Країна"), чую – говорять українською. Розбалакався з ними. Хлопчину років 16 питаю, яка його рідна мова. Українська, каже. А вдома якою спілкуєшся? Російською. А батьки? Російською. То як же вона тобі рідна? Він: для батьків російська рідна, а для мене – українська.
У Киргизстані дуже любив слухати Олега Тягнибока. Це був мій взірець мови. В YouTube шукав усі його виступи: "Тягнибок 20 грудня", "Тягнибок 21 грудня" і так далі.
У Києві добирав україномовні компанії. Вирішив прочитати "Кобзаря". Мене вистачило на півтори сторінки. Потім мені кажуть: "Візьми якогось сучасного письменника".
Після мандрівки Карпатами їхав до Львова. А то цілий день. У Рахові купив книжку, що лежала зверху на прилавку. Написано "Бестселер. Люко Дашвар. Мати все". В автобусі деякі слова по контексту вгадував. Якщо ні – телефоном через ґуґл перекладав. Невідомі підкреслював. Перші сторінки були всі сині. Потім сторінок 30 – окремі слова. А з половини перестав підкреслювати.
Сім книжок, які допомогли Іллі Лукашову вивчити українську
Люко Дашвар "Мати все"
Василь Шкляр "Чорний Ворон"
Юрій Андрухович "12 обручів"
Марія Матіос "Нація"
Андрій Кузьменко "Я, Побєда і Берлін"
Софія Андрухович "Фелікс Австрія"
Сергій Жадан "Месопотамія"
3 
1
Коментарі