Російська пропаганда брехливіша за радянську
– До Києва приїхали на місяць. Дружина отримує дозвіл на проживання в Україні. Потім і мені дадуть – як її чоловікові. Хочемо без проблем бувати тут. Переїхати назовсім поки що проблематично. Не маємо грошей, щоб купити житло. Спочатку треба щось придумати з нашою московською квартирою, – у столичному кнайп-клубі "Купідон" 76-річний Аркадій Штипель замовляє чарку хрінівки для себе та келих текіли для дружини Марії Галіної. Доки розмовляємо, вона сидить за сусіднім столом.
Між Україною та Росією немає прямого авіасполучення з 2014 року, залізничного – теж, через пандемію. Як діставалися Києва?
– Автобуси курсують. На пропускному пункті пасажирів висадили. Пройшли митницю і паспортний контроль. Потім пішки через нейтральну зону – до українського кордону. Там на нас чекав інший автобус.
Вивчили правила в'їзду в Україну, але не підозрювали, що можуть не випускати з Росії. Марія взяла довідку, що їде в Одесу провідати матір. Мені сказали: "Ваша дружина прямує до родички. А ви куди?" Друзі зробили довідку, що їду лікуватися.
Ви були в Києві під час Революції гідності. Що запам'яталося?
– Хотіли приїхати, коли революція тільки почалася. Але восени 2013 року в мене стався інфаркт. Багато приятелів були на Майдані. Розповідали, що відбувається. Із дружиною цілодобово дивилися онлайн-трансляції з Майдану.
Приїхали до Києва в березні. Відчувалося піднесення. Більше звучало української мови – це найперше впадало в око. Частіше можна було побачити людей у вишиванках. Зараз помітний спад.
Президент Володимир Зеленський заявляв, що вірить у мирну угоду з Росією, яка поверне окуповані Донбас і Крим.
– Росіяни не для того все захоплювали, щоб отак взяти й повернути. Та ніколи не кажи "ніколи". Світ швидко змінюється.
У Росії важко говорити, що думаєш? Цензура діє?
– Усе залежить від того – кому і де. Звісно, я не можу висловлювати думки на радіо чи телебаченні. Мене туди і не звуть. Але ніхто не забороняє робити це серед друзів і знайомих. Є деяка небезпека висловлювань в інтернеті. Якщо писатиму там про необхідність повернути Крим Україні, притягнуть за спробу порушення територіальної цілісності РФ. Уже не раз у Росії за перепости у фейсбуку проти людей відкривали кримінальні справи.
Молодь – найбільша опозиційно налаштована група в Росії, за опитуваннями останніх років. Чому не протестує, як білоруси?
– Боязко. Населення Білорусі десь дев'ять мільйонів – це половина Москви. Такому народу легше об'єднатися. Російську столицю з її 15 мільйонами жителів підняти значно важче. На початку 2010-х великі демонстрації закінчилися "Болотною справою". Мітингувальників розігнали, багатьох ув'язнили, нагнали страху. Після того все загальмувалося.
Усе моє оточення ставиться до Путіна негативно. Думаю, велика частина росіян налаштовані так само. Але телевізійна пропаганда – страшна штука. Пам'ятаю брехливу радянську. Але такої завзятої брехні, як тепер, навіть тоді не було.
У Росії є майбутнє?
– Важко сказати. У республіках, що входять до її складу, є самостійницькі настрої. Але економічно вони надто тісно пов'язані з центром.
Ви отримували погрози?
– Я не пишу політичних віршів. А за те, що на українські свята публікую у фейсбуку жовто-блакитний прапор, мене не переслідують.
Хоча, після того як ми з дружиною підписали лист російських літераторів на підтримку Майдану й Олега Сенцова, нас додали у список "ворогів нації", який гуляє мережею.
20 січня 2021 року відбудеться інавгурація новообраного президента США Джо Байдена. Вболівали за нього?
– Що Трамп програв – це добре, а що Байден виграв – не дуже. Президентом США хотів бачити молодшу, енергійнішу й амбітнішу людину.
Як так склалося, що ви народилися в Узбекистані?
– Мати була там в евакуації. Батько воював, а після важкого поранення втратив ногу й теж туди переїхав. Після народження я прожив там кілька місяців – і ми перебрались у Дніпро. Я ще встиг побачити Дніпровські пороги. Як там ревла й пінилася вода.
Мати була вчителькою івриту. Родом вона – із Західної Білорусі, до 1939 року мала польське громадянство. Закінчила семінарію у Вільнюсі. Знала польську, німецьку, вивчила англійську. За фахом не працювала. Але інколи давала приватні уроки івриту. Гроші заробляв батько. Як інвалід війни мав право на приватну практику. Був зубним техніком.
У студентські роки вас звинуватили в українському націоналізмі. Як долучилися до дисидентського руху?
– Російська мова, якою говорили у Дніпрі в радянські часи, була специфічна – з великою кількістю українізмів та ідишизмів. Українську я чув із дитинства – на базарі чи коли в гості приїжджали знайомі з села Підгороднього, де до війни жили мої дід і баба зі своїми синами. Читати вчився за українськими газетами й вивісками. Тоді по місту їх було багато. Батько навчався в українській школі, то я мав, у кого спитати, як правильно вимовляти слово чи де ставити наголос.
Якось біля книжкової ятки почув, як хлопчик просив матір купити книжку. А вона: "Нащо воно тобі? Це ж українське!" Відтоді я зробився українським націоналістом.
Коли вже ходив до літературної студії, мав приятеля Юрка Завгороднього. Він навчався в будівельному інституті. Перекладав з естонської, писав вірші українською. Якось за пляшкою вина розповів, що до 14 років не чув цієї мови. Мене розібрав азарт – теж почав писати українською. Майже два роки віршував тільки нею.
Якось із друзями з літстудії задумали видавати рукописний часопис. Почали добирати матеріали. Я передмову написав, маніфест. І хтось стукнув – у таких осередках завжди були доносчики. Почали нас тягати в органи. Одну дівчину, яка викладала хімію в технікумі, вигнали з роботи. Мене поперли з комсомолу, а потім з університету за "недостойное поведение, порочащее звание советского студента".
Після армії поновився в університеті. П'ятий курс закінчив заочно.
Чому після школи не пішли вивчати гуманітарні науки?
– У 1960-х у тренді були фізики, а я любив точні дисципліни. Думав, що гуманітарні науки сам зможу здолати. В радянські часи й письменникам жилося непогано, але пробитися в їхні лави було нелегко. Розумів, що доведеться мати справу з цензурою, тому не зможу писати те, що хотітиметься.
Із 1968 року ви живете в Москві. Чому переїхали?
– Закохався. Не було мети там зачепитися, але так вийшло. Може, і на краще. Деякі люди казали: "Якби ти повернувся до Дніпра, то рано чи пізно сів би".
Продовжував віршувати. Здебільшого російською.
Перша ваша публікація вийшла, коли вам було 45 років, а книжка – у 58. Чому до того не друкувалися?
– Був сором'язливий і водночас гоноровий. Спробував сунутися в якийсь журнал. Здалося, що там зі мною зверхньо розмовляють. Розвернувся і більше туди ні ногою. Амбіції були, але спроб їх реалізувати не робив. Розумів, якщо просто прийду у видавництво з рукописом, ніхто зі мною не розмовлятиме. Поступово часи змінилися. Перша публікація вийшла у двотомнику "Граждане ночи". А потім хтось познайомив з Олексієм Альохіним, який тоді видавав часопис "Арион". Він почав друкувати мої вірші. Це було регулярно до позаминулого року, потім часопис закрився.
Перша книжка вийшла в серії, яку теж публікували при "Арионе". Мені тоді було 58. Але це не рекорд. Є поети, які перші твори видавали й пізніше.
Ви працювали інженером-акустиком, радіологом, учителем математики, фотографом і сторожем. Яка з цих професій була найважча?
– Вчителем. Не міг підтримувати дисципліну в класі. Намагався робити все, щоб дітям було цікаво, але вони розмовляли, шуміли. Працював три роки. Коли звільнився, відчув полегшення.
Я був, як казали в радянські часи, літуном – перелітав з однієї роботи на іншу. Коли влаштувався інженером, дізнався, що люди заводять другу трудову книжку й ідуть у сторожі. Теж так зробив. Сторожем бути подобалося. Мав час, щоб читати й писати. Охороняв різні контори, майстерню та видавництво "Наука".
Якими були для вас 1990-ті?
– Наприкінці 1980-х почав писати рекламні радіотексти. За них непогано платили. А потім і сина влаштував туди. Він швидко зробив кар'єру. Почав їздити на зйомки реклами як керівник групи. З грошима було непогано.
Але мав період, коли я схуд на 7 кілограмів, бо не було чого їсти. А ще доводилося годувати двох собак. Якось вижили.
Що вас надихає?
– Співзвуччя слів. Відштовхуюся не від ідеї, а від того, як зчіплюються вони між собою.
Ви перекладали російську класичну поезію українською. Яка мова для вас рідна – російська чи українська?
– Перша – рідна, друга – двоюрідна. Зазираю до словників, навіть коли віршую російською, але коли пишу українською, роблю це частіше.
Ваша дружина родом з Одеси. Як познайомилися?
– У Москві в організації "Лаборатория первой книги" збиралися поети, які ще не мали книжок. Розбирали твори одне одного, рецензували. Коли хтось новий хотів приєднатися, його рукопис давали читати старим учасникам, щоб вирішували, брати чи ні. Мені до рук потрапив рукопис Марії Галіної. Я був у захваті від її віршів. Написав схвальну рецензію. А потім зайшов у гості до поетеси Ольги Чугай і застав там Марію. Зрозумів, що з цією жінкою хочу бути поруч усе життя.
Разом ви багато мандрували. Через карантин це непросто. Чим замінюєте подорожі?
– Заспокоюємо себе, що це не назавжди. Стараємося частіше бувати у приємних місцях. Для нас це Київ.
З чого починається ваш день?
– Прокидаюся й іду робити каву. Потім гукаю Марію. Разом дивимося новини в інтернеті й беремося за роботу.
Готує більше Марія, але я теж люблю.
Вірите в Бога?
– Ні. Здатність вірити – це щось подібне до музичного слуху. В одних він є, а в інших немає. Я на це не здатен. Якщо щось сталося, то це збіг обставин.
Коли востаннє плакали?
– Сльози навертаються, коли натрапляю на кримінальну хроніку, як когось зарізали чи повісили. Я вразливий. Але стараюся, щоб дружина моїх сліз не бачила.
Що допомагає вам позбутися хандри?
– Терапевтичний келишок горілки. Випив, і вже все не так погано.
3 
1
Коментарі