Киянка Анастасія Мельниченко купила на хуторі на Полтавщині три хати і тримає там трьох кіз
Орієнтир для подорожніх у селі Хрулі на Полтавщині – двоповерхова цегляна будівля колишнього клубу. Райцентр Лохвиця – за 20 км. У селі – 15 заселених дворів, решта порожні. В полудень стоїть тиша.
– Люди! – на велосипеді під'їжджає киянка Анастасія Мельниченко, у червоній майці й легких бавовняних штанях. Везе в кошику качани кукурудзи та яблука для кіз. – Була в сусідки, пані Христини. Завезла їй кави. Тут магазинів нема. Кудись їдеш, то всіх питаєш, що привезти.
Настя звертає велосипедом у гай. Цього літа вона з другом гончарем Павлом викупили у Хрулях три хати. В заростях дерев проторена стежка – вулиця Сульська. Виводить на відкритий узгірок, де стоїть перша хата. Кілька чоловіків лагодять хлів для кіз.
На столі під виноградною лозою – пилка, ножі, рубанки. Господиня відсуває їх на край, приносить чайник. Нарізує пиріг із маком і рулет.
– Хочемо зробити ремісничий хутір. Для атошників попрацювати за гончарним колом, обпалити вироби у горні – чудова терапія. Головне – обжитися, укріпити ці будинки, щоб не були в аварійному стані. Меблі зробимо з дерева. Килими моя мама плете зі старих футболок, – каже Настя.
Як знайшли це місце?
– Із Павлом шукали місцину на березі водойми й осторонь від людей. Пропонували хату в сусідній Христанівці. Але село велике. Важко було б спілкуватися з селянами. Вони не розуміють, хто ми такі, чим займаємося, звідки в нас гроші.
Побачила на карті Хрулі. Пішли з Христанівки шукати їх пішки по спеці, з обкусаними комарами ногами. Поклали речі в целофановий пакет для сміття і з шостої спроби перепливли річку Сулу.
Тут живуть людей зо тридцять. Двоє дітей ходять у школу в сусідню Бодакву.
Знайшли жінку, переселенку із Закарпаття. Сама спорудила капличку й хреста. Тримає ключа від розваленого клубу. Каже: "Клуб давно закритий, там нічого нема". А його можна відновити, влаштовувати кінопокази, концерти.
Настя наливає чай, сідає навпроти.
– Перше, що питають: "З чого житимете?" Вирішили терміново завести хазяйство й посадити картоплю. Треба, аби люди бачили, що з чогось живемо. Якщо зізнаюся, що займаюся проектним менеджментом, подумають – краде. Селяни впевнені – ми тут ненадовго. Пограємося в дачу й поїдемо.
Люди прагнуть щось змінити?
– Майже всі хочуть повернути Радянський Союз і колгосп. Місцева ферма славилася на весь район. Була робота. Золоті часи. Дехто уповає на Путіна. Вважають його господарником.
Ми шукали човняра. Знайшли класного дядька. Розказав, як виживає: "Є гриб "веселка". Заквашую й продаю через інтернет по 250 гривень. Є шавлія. Можна збирати. Волоські горіхи – так само. Посадите сад, будете продавати фрукти".
Він тут єдиний бачить, як монетизувати дари землі. Решта плаче за фермою. Бояться заробляти. То в їхній ментальності – сором брати в сусідів гроші за допомогу. Оце сміття, – показує на кілька набитих мішків біля господарчих споруд. – Попросила хлопців-трактористів забрати. Заплачу, кажу. Більше тижня ніхто не їде.
Беремо по відру води та йдемо напувати кіз. Першою п'є старша Восьмемарта, потім – Білашка.
– У них ієрархія, – пояснює хазяйка.
Чому ти, киянка, оселилася на хуторі?
– Я дитинство в селі провела. Тато в якийсь момент купив хату і переїхав туди. Повернувся через сім років. Йому було важко серед селян. Не мав із ким поговорити, бо містянин, мав інші інтереси.
У маленькому передпокої хати на плитці Настя готує обід. Чистить картоплю й цибулю.
– Із козами й господарством забуваю про стреси. Коли накопичується чимало справ, їду в Київ займатися ними, – помішує суп. – У мене зараз два проекти для військових – у Краматорську й Києві. Адреналінотерапія. Військові лазять у гори, сплавляються по річках. Їм показують, що не лише на війні життя може бути яскравим. В АТО звикають до певного рівня адреналіну, якого неможливо отримати в мирних умовах. У Штатах людей плавно пристосовують до мирного життя завдяки фізичній активності. Так робимо й ми.
У Краматорську побудували центр адаптації. Психологи працюють із військовими, їхніми дружинами і дітьми. Виїжджаємо на природу – з шашликами, іграми. Вони спілкуються, згадують себе до війни.
Якось їхали в поїзді, наслухалась історій. І стало страшно. Хлопець розказує, як його маму підірвали гранатою. Як з такою травмою справитися? А він справляється.
Психологічне відчуження від сімей після війни – масове явище?
– Воїнам здається, що доки вони ризикували життям, ми тут ні фіга не робили. А в той час його дружина ночі не спала і сто разів посивіла, тягнула сім'ю й дітей. Після війни люди змінюються. Жінці треба знайомитися з новою відстороненою людиною і змогти жити з нею далі.
Солдати не знаходять для себе застосування в мирному житті?
– На війні переростають свій попередній досвід. Якщо мав високу ціль, захищав батьківщину, то після цього не буде стояти і клеїти марки. Хочеться робити щось визначне. Шукають себе по-новому.
Після війни все в їхніх очах чорно-біле. Втратили побратимів, а тут – нічого не змінилося. Рада не працює – треба кинути гранату в неї. Їм потрібен інструмент, щоб міняти країну.
Зараз займаємося проектом "За ВДВ" – "За ветеранів до влади". Навчатимемо їх бути держслужбовцями. Вони мають пільги при прийомі на державну службу.
Ти знала Надію Савченко особисто?
– Підлітками грали з нею в театральній студії. Надю було важко не помітити. Вона всіх строїла. Була заступницею режисера. Варто було комусь пікнути на репетиції, могла кинути в цю людину все, що мала під рукою.
Коли відпочивали в таборі в Карпатах, Надя будила о 5:00 – засовувала трембіту у вікна й дуділа. Ми підривалися, – сміється. – Завжди буду на її боці, які б технології проти неї не використовувалися. Вона з тих, хто не зважатиме на думку інших про себе.
Настя бере відра й іде доїти кіз. Восьмемарта прямує до відра з картопляним лушпинням, починає його наминати.
– Куди ти їси помиї? – гукає господиня. – Отямся! Молоко буде недобре.
Водою миє козам вим'я. Затискає по черзі кожну в кутку сараю і починає відтягувати тугі дійки. Молоко цвиркає у відро.
– Вони дуже ласкаві й ніжні. Не очікувала, що настільки. Давай, віддавай молочко. Розслабляйся, моя дівчинка, – каже Восьмемарті, поки та облизує шматок солі розміром із цеглину.
За столом під виноградом п'ємо молоко та їмо гарячий суп. Несподіваний рясний дощ заганяє в хату. Настя показує на тріщину в стіні. Її треба лагодити.
У тебе була криза 30 років?
– Була. До цього віку думала – виросту, кимось стану. А тут озирнулася й зрозуміла, що вже доросла, що не стала тим, ким хотіла. Змогла вийти з кризи завдяки громадській активності.
До цього лиш намагалася виправдовувати чиїсь очікування. Створювала образ успішної жінки-бунтарки – підірваної, відчайдушної, сміливої.
У 27 подалася в експедицію "Дорога міфів" збирати петрогліфи (наскельні зображення. – Країна). Мала дев'ять місяців їздити шляхами міграції індоєвропейців і збирати свідчення їхньої присутності – петрогліфи, традиції, фольклор. Через півтора місяця впала з мотоцикла, травмувала ногу. Ледве ходила, але пнулася продовжувати експедицію. Потім замислилася – для чого роблю такі надзусилля? Мені дійсно цього хочеться чи тому, що цього чекає інтернет-спільнота? Купила квиток і повернулася додому.
Ти запустила в липні у соцмережах флешмоб "ЯНеБоюсьСказати". Багато жінок розповіли свої історії зґвалтування чи домагання. Про що це свідчить?
– Ми досі можемо говорити не про все. Наважилися ті, хто пережив цей досвід. А ті, хто досі живуть із травмою, не писали. Таких більшість.
Заради чого ця акція?
– Хотіла зробити це явище видимим. Аби люди бачили, наскільки воно є масштабне і замовчуване. Після цього зі мною чимало родичів відмовилися спілкуватися. Повірили блогеру Горькому Луку. Написав, що я затіяла акцію на гроші Кремля і що моя кампанія спрямована на єдність Росії та України. Бо флешмоб поширився потім у Росії. Я вперше зіткнулася з інтернет-цькуванням.
Сама розповіла у Facebook про родича, який до мене в дитинстві чіплявся. То одна родичка здивувалася: "Ти якась непонятна. От в наші часи все було просто: сковорідкою по голові, окропом – на член, і він до тебе вже не полізе". Мовляв, не дуже я опиралася.
У нас сильні гендерні стереотипи. Старше покоління вважає себе в праві питати 30-річну жінку – чому досі незаміжня й не маєш дітей? У Європі таке не запитають, там поважають особистий простір.
Образ успішного чоловіка, який пропагується нашою рекламою, – заможний, біля нього кілька жінок. Картинка успіху жінки – молода й сексуально приваблива або мати двох милих дітей.
У Європі в рекламі є багато старших, нехудих, навіть з особливими потребами жінок. Цілком нормально, коли повненька жінка щось рекламує. У нас же норма – худа й сексапільна.
Жінкам важче претендувати на пристойні гроші. На мою посаду брали хлопця й пропонували більшу платню – бо він годувальник. Кажу: то я теж годувальник. Розлучена й маю двох дітей.
Важко було розлучитися через фінансову залежність від чоловіка?
– Це було наче стрибання в прірву. Не знаєш, чи вилетиш із неї. Працювала журналісткою, фрілансеркою із зарплатою 3 тисячі гривень. На постійну роботу стати не могла, бо діти. Вже була згодна піти в офіс, але хоча б за 6 тисяч. Потім постановила собі, що менш як за 15 тисяч працювати не піду.
Удруге зустрічаємося в Києві через кілька тижнів. Анастасія приходить на Хрещатик у білій довгій і вузькій сукні. У вухах погойдуються сріблясті сережки. Каже, будує піч.
– Люди в селі відмовляються від газового опалення. Пічне набагато дешевше, – говорить. – У печі пектиму хліб, паски, спатиму на ній. Пічника шукала, де могла. Бо ставити печі – рідкісне вміння. Всі поспивалися. А до тих, які хоч щось роблять, черги на кілька місяців. Захотіла поставити нові двері. Шукала по всіх округах столяра – та сама картина: черги. А селяни скаржаться на брак роботи.
2 
1
Коментарі