На Мадагаскарі раз на рік викопують померлих родичів
Завжди хотіла бути ведучою і мандрувати. Мрії збулися.
На зйомки першої передачі проєкту "Заробітчани" поїхали в Іспанію удвох із теперішнім чоловіком. Без оператора й режисера. Летіли лоукостом, ночівлю знаходили через онлайн-сервіси. Знімали все на телефони й камеру GoPro. Самі писали сценарії, шукали героїв. За два тижні зняли купу сюжетів. Міняли по п'ять робіт на день. Я збирала апельсини, працювала на складі, продавала сангрію на велосипеді на пляжі. Було важко. Схудла на 4 кілограми.
Коли повернулася додому, казала собі: більше не літатиму лоукостом і не ночуватиму бозна-де. Та коли за тиждень на роботі запитали, куди плануємо їхати, передумала. Але їздили вже з режисерами й операторами.
Для матері кожна моя поїздка видавалася страшною. Щовечора зідзвонюємося о 22:30. У поїздках міг бути інший часовий пояс, бракувало доступу до інтернету. Казала, що напишу пізніше. Вона переживала, що мене спіймали маніяки чи дике плем'я.
У більшості країн зв'язувалися з тамтешніми українцями. В Еквадорі один розповів, як двоє туристів склали маршрут і вирішили прогулятися джунглями. Але ті поділені між племенами. Щоб зайти на територію, треба заплатити вождю. Їх взяли в полон. На голову натягнули мішки, підвісили в комірчині за руки. Мастили перцем чилі губи й навколо очей. Людей визволили після тривалих переговорів місцевої влади з індіанцями.
В Еквадорі зупинилися в красивому містечку Баньйос. У команди Макса була зйомка з індіанцями у джунглях. Виїзд уночі, щоб встигнути повернутися ввечері. Роботу мали закінчити о восьмій. Пишу йому. Зв'язку немає. За годину подзвонив місцевий, який допомагає шукати людей. Сказав, прислали повідомлення, що застряли в джунглях. Чоловік, який мав їх забрати, обіцянки не виконав.
Макс виліз на пагорб і скинув геолокацію. Почала видзвонювати таксі, просила поїхати туди серед ночі. Врешті склала план. Одна машина відвезе їх у найближче містечко Тена, а друга – звідти в наше. Під ранок повернулися. Розповіли, що індіанці сп'яніли з пляшки пива й почали чіплятися до дівчат із команди. Грубо поводилися, кричали.
З Ліми – столиці Перу – мали переліт у Куско, що на висоті 3400 метрів. Для профілактики гірської хвороби купили в аптеці ліки з листя коки. Поїли в кафе. Вночі Максиму й режисеру стало погано. Подзвонили у страхову компанію в Києві. За 2–3 години приїхала "швидка". Хлопцям ставало гірше щохвилини – температура, ломота в тілі, задишка. Рівень кисню у крові був критично низький. Лікарі забрали їх у приватну клініку. Виявилося, в обох гірська хвороба й отруєння – ковтнули амебу, яка їла їхні кишківники. Дали антибіотики, поставили крапельниці.
Мала домовленість про зйомку. Піднялася ще на 200 метрів. Ледь дихала після безсонної ночі, але мусила копати картоплю. Перуанці дали пожувати кілька листків коки. На годину-дві стало легше. Але вночі не могла зімкнути очей – серце калатає. Рослина діє, як сильний енергетик.
Якщо їду в країну, де, ймовірно, мало хто говорить англійською, вчу фрази місцевою мовою. Мала кілька уроків з іспанської. Китайської не подужала.
У Танзанії обід коштує 10–15 доларів. Якщо треба щось занести, то за 5–10 доларів танзанієць навіть не поворухнеться. Африка – надзвичайно дорога, бо немає конкуренції. А в Південно-Східній Азії все коштує копійки. У Латинській Америці приблизно, як у нас. Тільки фрукти дешевші, а м'ясо дорожче.
На Мадагаскарі були у столиці Антананаріву. Поїхали в маленьке село, де в річці миють золото. З місцевими виконували цю роботу. Там тотальна бідність, бруд, неосвіченість.
Поїхали в село, де рідко бувають білі. Діти знали англійською три слова – "містер, ван долар". Більшість ходили босоніж на розжареному асфальті. Всі в подертому одязі. Хотілося вмити й обняти. У них немає дитинства, іграшок. Бавилися підгнилими манго. Інші зі сміттєвих пакетів щось на зразок м'яча робили і грали у футбол. Ще одні знайшли на смітнику колесо від самоката, прикрутили палицю й так ганяли. Роздали їм цукерки. Шкодувала, що замість одягу у валізи не поклала ручок, олівців.
У столиці Мадагаскару до мене причепився хлопчик років 11. Спитала, чому не в школі. Відповів, що закінчилися зошити й немає ручки. Коли батьки на ринку зароблять грошей, куплять. Подарувала йому кулькову ручку. Дивився на неї, як на Mercedes. Потім перевірив, чи не надурила, – написав на руці ім'я матері.
На Мадагаскарі є ритуал вшанування мертвих – фамадіхана. Раз на рік викопують покійних родичів, садять за стіл і вечеряють із ними. Потім танцюють і проводять ритуали. Цю традицію заборонили кілька років тому, бо призводить до спалахів чуми. Але хто перевірить у віддалених селах? Для них звичаї важливіші.
У Танзанії ніч провели у племені масаї. Їхні будинки зведені буквально з гівна і палок. Змішують глину з коров'ячим послідом. Відчуття, наче опинився у глиняному глеку.
У племені нас зустрів голова села. Розговорилися. Розповів, що має 40 дітей від трьох дружин. Остання народила вісьмох. Вони побралися, коли йому було 30 років, а їй 11. Зараз тій жінці 22 роки. Вважається старою. Голова села планує одружитися ще раз. Придивляється до юних дівчат.
У китайському Шанхаї і Гуанчжоу ми голодували. Китайці ще ті гурмани. Їдять смердючу їжу – запах брудних шкарпеток із гнилими тельбухами й часником. Неможливо навіть нюхати, а їм смачно. Останній тиждень мала блювотний рефлекс. Схудла на 5 кілограмів – найбільше за 10 років.
У Китаї не бачили паперових грошей. Усі користуються QR-кодами, які працюють як Google Рay. У них є соцмережа WeChat – фейсбук, картка, OLX і ютюб в одному пакеті. Зайшли в заклад на каву. Хочемо розрахуватися. Даю картку. Офіціантка на мене дивиться круглими очима. Залазить під прилавок, дістає термінал, здмухує пилюку, вмикає. Вуличні музиканти чи прохачі милостині – всі мають QR-коди.
Чоловік любить у мандрах пробувати всяку гидоту. Пив кров і їв серце кобри, що билося. Я щонайбільше – живу комашку на індонезійському острові Суматра. На смак – як трава із землею. Тягуче, як гума. Швидко запила й намагалася забути.
Цього року відкрила для себе Україну. Одна з найцікавіших – Рівненська область. Вразили базальтові стовпи й острів у формі серця. Яскравого кольору вода. Наче в Ісландії чи на Фарерських островах. Або село Білів, де мальовничі пагорби, кургани, а в Google про це ні слова. Єдине погано – жахливі дороги.
Для мене була відкриттям гойдалка на горі Сиглін у Карпатах. Наче над прірвою. Каталася на такій в Еквадорі. Її називають "гойдалка на краю світу". Туди приїздять із десятків країн, а що в нас таке є – ніхто не знає.
Вразили малі підприємці, які створюють надзвичайні речі. Була на фермі равликів у Коломиї. Їх готують, смажать, додають у салати. Їли таке у Франції. Наші смачніші.
2 
1
Коментарі