"На столі в головного редактора лежав список із 700 слів, які не можна було вживати"

3

Яких утрат зазнали кримські татари після вигнання з батьківщини, розповідає історик і соціолог Рефік Куртсеїтов із Сімферополя

Як кримськотатарський народ зумів пережити 55-річну депортацію з батьківщини?

– Витіснення кримських татар почалося, ще як Російська імперія анексувала Кримське ханство наприкінці XVIII століття. Фактично запровадила колоніальний режим. Забирали землю, принижували, тому відбувалася велика міграція до Османської імперії. До кінця?XIX століття кримських татар на півострові поменшало вдесятеро. Залишилися тільки 120 тисяч. А заключним етапом стала сталінська депортація у травні 1944-го. Крим зостався без кримських татар. Людей везли в товарних вагонах від 18 до 25 днів, наче худобу. За цей час годували лише двічі. І то солоною рибою, а води після неї не давали. Антисанітарія була в тих вагонах. Трупів ховати не давали, кидали вздовж дороги. Губилися діти, їх потім розвозили по сиротинцях.

Оддразу по прибутті депортованих до Узбекистану, Казахстану, на Урал почався голод. Особливо взимку – навесні 1945-го. Бараки на початку депортації були забиті, а до весни спорожніли. Наприклад, моїй бабусі було 42 роки. З Криму вона приїхала вагітною. До лікарні як спецпереселенку її не взяли. Народжувала в бараку, де, крім дощок, не було нічого. Пологи пройшли нормально, але через те, що не було спирту, жодних медичних препаратів, їй занесли інфекцію. Невдовзі вона померла. А новонароджена дівчинка згасла. Таке на початку депортації коїлося повсюди.

В Узбекистані кримських татар доправили в голодні степи. Далі садили на вози й розвозили по колгоспах. Узбекам розповідали, що це – зрадники, які вбивали їхніх чоловіків на фронті. Тому багато де на депортованих чекали з палицями і камінням.

Якщо ж по селах можна було роздобути хоч якісь харчі, то в промислових зонах – ні. Окрім продуктової картки, на яку давали трохи хліба, там більше нічого не отримували. Кліматичні умови важкі, незвичні: спека, малярія, тиф. А медицини ніякої. Кримських татар у депортації перетворили на дешеву робочу силу. Ставлення з боку місцевих почало змінюватися на краще, коли стали повертатися фронтовики. Вони розповідали, що ніяких масових зрад із нашого боку не було.

На Уралі кримських татар – десь 10 тисяч, майже голих, завезли в ліс. Кинули в бараки, де доти тримали німецьких полонених. Такі селища називали спецпоселеннями. Хто виходив за його межі – давали 20 років каторжних робіт. Хліба нема, нічого. Через такі умови за перші два роки депортації загинули 46,2 відсотка наших людей.

Із 1944-го до 1956-го нікому – ні дітям, ні дорослим – не дозволяли вчитися. Не те що рідною мовою – взагалі. Не було жодних осередків культури, газет, журналів. У 1956 році, коли іншим депортованим народам дозволили повернутися на батьківщину, відновили їхні автономії, кримським татарам лише полегшили умови життя у вигнанні. Але при тому і народ, і мову виключили з офіційного реєстру в СРСР. При переписах аж до 1989-го кримських татар не враховували як окремий народ. Називали просто татарами.

Які послаблення отримали кримські татари у другій половині 1950-х?

– Із 1 травня 1957 року в Узбекистані почала виходити перша газета кримськотатарською мовою: "Ленин байрагъы" – "Ленінське знамено". Її випускали тричі на тиждень. Цензурували дуже жорстко. На столі в головного редактора лежав список із 700 слів, які не можна було вживати. Зокрема, "Крим", "кримськотатарський", "батьківщина". Слово "море" можна було, а от "Чорне море" – вже ні. Навіть не зазначали, якою мовою виходить газета. Тільки 1983-го на четвертій шпальті у вихідних даних дрібнесеньким шрифтом надрукували, що газета – кримськотатарською. Але через три номери головного редактора звільнили.

У деякі сфери кримських татар не брали – це авіаційна, атомна промисловість, гірничо-хімічні підприємства, військові училища, льотні. Так було аж до 1989 року, коли Верховна Рада СРСР ухвалила декларацію про визнання злочинними актів щодо репресованих народів. Довго обмежували і вступ на спеціальності, які формують гуманітарну та інтелектуальну еліту, – історія, правознавство, філософія. Приймали на будівельні й інженерні.

1989 року, коли під час перепису кримських татар урахували як окремий народ, ми були на третьому-­четвертому місцях за кількістю людей із вищою освітою в Радянському Союзі на тисячу населення. ­Першими були корейці та євреї. Бо через жах, який тривав до другої половини 1950-х, у наших сім'ях запровадили установку: здобути вищу освіту, мати фах і бути на голову вище за інших. Навіть коли в родині були п'ятеро-шестеро дітей, намагалися, щоб усі вивчилися. З дитинства їх готували до жорсткої конкуренції.

У вересні 1967-го президія Верховної Ради СРСР видала указ, де визнала, що хибно звинувачувала всіх кримських татар у співпраці з німецькими окупантами.

– У 1950-х зародився кримськотатарський національний рух. Особливо після 1956 року, коли нашому народові, на відміну від більшості депортованих, заборонили повернутися на батьківщину – до Криму. Тим, хто прагнув національного розвитку та збереження культури, пропонували їхати до Татарської АРСР. Але це – абсурд, адже там живе зовсім інший народ. У вересні 1967-го президія Верховної Ради СРСР видала указ "О гражданах татарской национальности, проживавших в Крыму". Але він діяв лише один чи два дні. За той час на півострові встигли прописатися 11 людей. Тисячі сімей, які повернулися на батьківщину, виселяли повторно. Та щоб зменшити напруженість серед кримських татар, щороку по 50 родин почали переселяти на півострів. Розселяли в степових районах, а з голів сімей брали розписку, що вони не вимагатимуть права вивчати рідну мову.

Так було і в місцях депортації. Наприклад, 1968 року в Ташкентському педагогічному інституті на факультеті татарської філології відкрили відділення кримськотатарської мови й літератури. Але в дипломах писали, що випускник є "спеціалістом із татарської мови і літератури та російської мови і літератури". Кримськотатарська і татарська – різні мови. Тому вчителі не могли викладати кримськотатарську. За всі роки депортації видали тільки три підручники нею: рідна мова для другого і третього класів та рідна література для четвертого, п'ятого, шостого і сьомого класів в одній палітурці.

А до війни 87 відсотків дітей кримських татар навчалися рідною мовою. Працювали 386 шкіл. У депортації цього не мали. Коли починалися сплески національного руху, ­влада запроваджувала вивчення рідної мови в школах. Але лише на папері, щоб відзвітувати перед світом, що "ми створюємо певні умови". 90 відсотків кримськотатарських дітей у депортації навчалися російською. В окремих селах – узбецькою чи казахською. Тому виросли три покоління людей, які не вчили рідної мови у школі. На побутовому рівні спілкуються, розуміють, а писати й читати – складно. ­Навіть зараз, у Криму, лише 10 відсотків наших школярів учаться рідною мовою. Радянському режимові за 55 років депортації практично вдалося викреслити кримськотатарську мову.

Окрім мови, які ще втрати були через депортацію?

– У вигнанні зазнали заборони наші гуманітарні науки, фольклор. Якщо, наприклад, до війни в Науково-дослідному інституті кримськотатарської мови і літератури захистили шість чи сім дисертацій, то після депортації перші захисти провели аж 1973-го.

Тим часом кримськотатарські сім'ї, що в 1960–1970-х "незаконно" – самі – повернулися на батьківщину, піддали погромам, зносили їхні будинки. Декого сім разів виселяли. Без прописки не брали на роботу, а без роботи не прописували. Замкнуте коло. Пік цих репресій припав на 1978–1979 роки.

Кримські татари, які народилися в Узбекистані, Казахстані, не вважають їх своєю батьківщиною?

– Ні, це місце народження. Наша батьківщина – Крим. Із самого дитинства вкорінювалася одна думка: рано чи пізно ми знову там будемо. Це вже мало не на генетичному рівні.

Міжнаціональні шлюби траплялися, але небагато. У кожній сім'ї була настанова: одружуватися треба з рівнею, зі своїм.

На батьківщину повернулися близько 300 тисяч людей. Ще 100 тисяч залишилися в місцях депортації. Але й вони потроху перебираються до Криму. Десь по дві тисячі родин на рік.

Усі, хто повернувся на батьківщину, опускалися на найнижчий щабель соціальної драбини. Якщо в депортації хтось був доктором наук і завідувачем кафедри, то в Криму ставав ніким. Рух угору починали з нуля. Близько 60 відсотків кримських татар у депортації були городянами, а після повернення 70 процентів живуть у селах. А якщо в містах, то на околицях. Багато де досі нема ні доріг, ні світла. Але зараз 60 відсотків кримських татар вирішили свої житлові проблеми.

Що кримські татари перейняли від узбеків і казахів?

– Наскільки можна було, ми зберегли свою культуру. ­Етнічна самосвідомість була на високому рівні, тому ми могли розрізняти "ми" й "вони". Єдине, що перевезли з Узбекистану, – деякі страви. Наприклад, коржики, хамсу, узбецький плов.

Із Казахстану не привезли нічого. Навпаки, вони від нас дещо взяли.

×