Олена Розвадовська востаннє взувала підбори 2014 року
У мене було нудне київське життя. У 26 переживала кризу. Не розуміла, на що витратила останні 10 років. Ні в чому не могла себе знайти. Коли потрапила в офіс дитячого омбудсмена – витягла щасливий білет. Буває таке: раз бачишся з людиною, а потім вона дзвонить і запрошує на роботу.
Офіс лише формувався. Розуміння цінності прав дитини черпала від колег. Наче по голові вдарили: чому мене у школі не вчили моїх прав?
Здається, і не любила дітей, доки не взялася за цю роботу. Почала їздити інтернатами й тюрмами, вникати в теми насилля, педофілії, страждання. У деяких дітях бачила себе. У школі не була худою. Рано зрозуміла, що я – повна, отже, некрасива і "не така". Рано розвинулася. Потрапила в поле зору старших хлопців. Страждала від психологічного насильства. Моє життя могло складатися інакше, якби були дорослі, які чули б мене.
Усе змінилося під час Майдану. Помирає 17-річний Назар Войтович із Небесної сотні. Відчуваєш огиду, що твій офіс – у центрі пекла. Країна стає іншою. Адміністрація президента йде у відставку, зокрема й наш голова Юрій Павленко. Проблеми накопичуються. Є діти, які постраждали на Майдані. Потім – Крим і Донбас. Евакуйовувати чи ні? Як бути дитбудинкам сімейного типу? Порошенко стає президентом, а в нас далі немає голови.
2014 рік – ситуація критична. Треба приймати рішення. Людмила Волинець узяла керівництво офісом на себе. На цей час припали викрадення росіянами дітей з інтернатів. Потім почалися перші обстріли, поранення. Донецьк був на межі – ніби ще український, але відділки міліції вже захоплені.
Ми дзвонили в Донецьк, що в Києві лікарні готові прийняти всіх дітей. Та медикам дали установку: не випускати в Україну під загрозою розстрілу. А везти в Росію. Батьків залякали. Пам'ятаю маму, яка в Києві боялася зізнаватися, що вона – з Красного Луча (від 2016-го – Хрустальний. – Країна) на Луганщині. Своїм батькам не сказала, що була у столиці, бо їм по телевізору показували "страшних бандерівців".
Дзвонила доктору Лізі (Єлизавета Глинка – виконавчий директор російського фонду "Справедлива допомога". Вивозила з Донбасу до РФ дітей нібито для лікування. У грудні 2016-го загинула під час падіння російського літака над Чорним морем. – Країна). Вона сказала: "Нет разницы, кто спасает". Це добро з нальотом рекету.
Наприкінці 2014-го головою офісу став Микола Кулеба. Половина команди пішла. З ним уперше поїхала на Донбас. Побачила Слов'янськ, евакуацію Дебальцевого. Ми зустрічали автобуси. Мами з дітьми під пахвами їхали в нікуди. Ночували на вокзалах, їх пересаджували в потяги. У душі все хололо, коли бачила немовлят у комбінезончиках на мішках із наспіх зібраним одягом. На обличчях – розгубленість.
Повернулися до Києва – і я знову потонула в паперах. Прес-конференції нічого не вирішували. Я за свій рахунок поїхала у Слов'янськ на місяць. Живу там досі.
Здружилася з волонтерами протестантської церкви. Мусила довіряти тому, з ким сідала в машину. В Авдіївку зараз накатані дороги. А тоді треба було знати паролі, повороти, чи відкрита траса. Вони роздавали допомогу. Я по хатах розпитувала: де скільки дітей, що їм потрібно.
У протестантів був центр для переселенців. Ночувала там дев'ять місяців. Повертаєшся з виїзду – на тебе вже чекають люди. "Ой, Леночка, помоги оформить документ. А у тебя гигиенического пакета нет?" Наступного дня знову кудись їдеш. Вигоріла. Ходила сіра. Відрами ковтала страждання інших й усе приймала на себе.
Востаннє взувала підбори 2014 року. З осені 2015-го ходжу в холодну пору в берцях, у теплу – в кедах або кросівках. У гардеробі з'явилося більше чорного, темно-зеленого, хакі, темно-синього. Нічого яскравого.
Мала три напрямки роботи. Збір інформації для себе. Зрозуміти, що таке дитина на війні. Й вирішення термінових питань – скоординувати, передати контакти, вивезти.
Дитина на війні – не людина з відірваними руками і ногами. Зовні по них нічого не видно. Але варто їм сказати два слова, як розумієш, що пережили. Більшість були свідками кривавих сцен.
У Попасній пішла по школах говорити з учителями: чи є травмовані діти, кому треба допомога, скільки повтікали. Приходжу до директорки, а вона годину плаче. На другу починає розказувати: отих – батьків убило, тої – маму. В однієї дівчинки баба й дід загинули в хаті. Була під їхньою опікою. Її евакуювали, а вони мали приїхати наступного дня. Вночі в будинок влучив снаряд. Її потім удочерила тітка. Ми допомогли з відбудовою хати.
У селищі Миронівському Бахмутського району будинок розбомбило, дівчинка під завалами отримала сильні поранення. Забрали в лікарню. Я дзвонила мамі, передавала ліки, порадила психолога. А мама: "Мой ребенок нормальный, не психически больной". Мусиш боротися з цими страхами.
Теперішні шестирічки виросли на війні. Знайомі діти в Майорську пішли в школу. У квартирі вікна закладені мішками з піском. Для них нормально вдень увімкнути світло. Знають на слух, коли "Град", а коли – бомба, близько чи далеко, треба бігти додому чи ні. 2015-го із землі виколупували все. Несли відра з осколками: "Смотри, Лена, это – "Град", это – мина". Тепер ця цікавість минула – хто тих гільз не бачив?
Півроку жила на заощадження. Пройшла навчання, читала лекції про мінну небезпеку. Найменшим розказувала, що міни бувають зелені, коричневі, чорні, круглі й квадратні. Бачиш щось незнайоме металеве: клич батьків. Для 10-річних хлопців робили змагання. З підлітками по 15–16 років говорила жорсткіше: що буде, якщо почнуть пиляти снаряд.
Альонку з церебральним паралічем знайшла у Старій Авдіївці позаторік. Цей район – упритул біля промзони. Постійно обстрілюють. Ходила від хати до хати. Як бачила візок, заходила: добрий день, я волонтер, треба допомога? Лишала свій телефон. Дівчинка повзала у землі, бабуся поруч поралася на городі. У дворі була пісочниця. З боку фронту її загородили шинами від куль. Зараз Альонка перенесла дві операції. На першу я назбирала у Facebook, на другу – з'єднала її з фондом. Перевезли родину в місто Лиман, купили хату. Батьки мають ще сина. Бабуся й дідусь залишилися в Авдіївці – не хотіли кидати хату.
За кілька вулиць живуть мати з дочкою. Це край міста. Дитина ходить у школу через прострілювані вулиці. Зняла їм на літо квартиру на "Хіміку" в центрі. Не готові виїжджати, бо батьківську хату розберуть до цеглини мародери.
Недалеко живе сім'я, де дитині потрібен невропатолог. Шукала їм лікаря, організувала поїздку в Київ. Обійшла десятки кабінетів і досі не натрапила на такого, який розумів би травми війни.
Є історії, які повертають віру в людей. Мати двох дітей мешкає на крайній вулиці села Троїцького. Далі – окопи. Коли почалися бої за Дебальцеве взимку 2015-го, по них били з трьох сторін: Первомайська, Дебальцевого й Попасної. Це було пекло. Її батьки мали 10 корів. Сказали: без них – нікуди. Дві доби гнали їх під Бахмут. Заночували в порожній хаті. Пили талий сніг. Корів урятували. Як припинилися бої, повернулися з ними додому. Жінка вийшла заміж за односельця. Каже: "Народжую, щоб у школу тут ходили". У них – ділянка поля. Прикупили поряд хату. Жінка каже: "Я можу все". Завела бройлерів, зробила теплицю. Працює в дитсадку. Хоча з двома дітьми могла сісти на голову всім можливим волонтерам.
Були моменти, коли коліна тремтіли. Коли снаряд розривається за 100 метрів від тебе. У Стару Авдіївку добиралася пішки. Ідеш до якоїсь сім'ї, посиділа годинку, повертаєшся тією ж дорогою, а там уже кулі свистять. А ти нічого не можеш, окрім як спокійно рухатися вперед. Біг зробить тебе мішенню. Після того, бувало, день лежала в ліжку – не було сил. А діти живуть там постійно.
Думаєш: ну ось, ще трохи – і перемога. Ще трохи. А потім розумієш, що це не тимчасово.
Психологи зі Слов'янська витягли мене. Після кількох місяців психотерапії зрозуміла: якщо помру від утоми, легше нікому не стане. Позбулася відчуття провини, що діти страждають, а я – ні. Переїхала на квартиру до друзів, почала розумніше планувати свій час. Викинула плащ супермена. Ти можеш лише те, що можеш.
Торік із колегою Аллою Котляр створили громадську організацію. Вчимося працювати самі.
Великим колом колег працювали, аби діти війни стали видимими. Лише недавно Кабмін прийняв постанову про статус дитини, яка постраждала в результаті бойових дій. Мені легше було в Авдіївці під кулями, ніж у коридорах Мінсоцполітики. Київські правозахисники витерпіли страшні бої з чиновниками, щоб механізм набуття статусу став реальним. Тепер його може отримати кожна дитина із зони конфлікту. Це два роки зусиль багатьох людей.
2017-го з колегою почали возити дітей на оздоровлення в табори під Києвом. Вона їх приймає, а я збираю групу й вивожу. Друге літо живу у вагонах і автобусах. 40 дітей туди, 50 сюди, 80 – в іншому напрямку. Спочатку – треба витримати атаку батьків: "Куди? Що? Боюсь!" Друге випробування – квитків немає, а тобі треба. Третє – перевезення. У того пронос, у того – нежить. Передихнеш пару днів, і вже нова група в Карпати. Але діти бачать, що світ – величезний. У них з'являється надія на краще.
Люди підсідають на гуманітарку. Їм треба давати роботу або можливості, а не мішки з їжею. Але роботи нема. Багато фондів "імені великих" пхають людям мішки з допомогою. Наче людина не має потреб, окрім матеріальних. Усі ці черги, розбірки, видачі гігієнічних пакетів відбуваються на очах у дітей. Це потрібно зараз, але так не повинно бути завжди. Бо люди деградують.
Виїжджаю у прифронтові села зранку. Усе треба закінчити до сутінків. Машиною вожу дітей у лікарні.
Діти завжди безпосередні у злості, пофігізмі, радості. Вони тобі вірять. Якщо щось пообіцяв, не можеш не зробити. Багато спілкуюся з ними. Граємося, гуляємо, їздимо. В одному селі облаштували точку для зустрічей. Говоримо про щодень. Дитина на війні так само хоче модні колонки, як хлопець чи дівчина в Києві. Хоча спершу скаже: "Главное – чтобы не стреляли". А потім – про іграшки, про кеди, що світяться.
Досі страшно. Але не ношу ні бронежилета, ні каски. Бо тоді буду захищена, а діти – ні. Спілкування не вийде. Ми – рівні. Якщо щось прилітає – переживаємо всі разом.
Війна навчила цінувати можливість робити буденні справи: читати, співати, малювати. Коли зброя поруч, бачиш її силу. Рознесе тебе в секунду. Діти на санках катаються з гірки за 500 метрів від передової, бо це – весело. Коли смерть не поруч, легко загубити відчуття, що щастя – у простих речах. Наприклад, що зараз снідаємо.
Стріляти не вмію, але завжди ношу ніж – для самозахисту. Поки що відкривала ним лише посилки на "Новій пошті".
Ненависть не допомагає. Стараюся дати дітям надію. Не жертвую життям, а ділюся.
3 
1
Коментарі