вівторок, 30 березня 2021 13:25

Підсипали дідові щурячої отрути, бо сподобалося його пальто

За синьо-жовтий прапор поляки садили в тюрму

Мої предки – вірмени, які оселились у Львові в 1700-х. Діди за поляків були заможні купці. У Немирові ми жили в кам'яниці. Мали багато землі й магазинів. Але достатку також була межа, встановлена поляками.

Дідо по татові мав дев'ятеро дітей – четверо дівчат і п'ятеро хлопців. Кожному старався дати хороший посаг і добру освіту. Батько закінчив гімназію. Щоб іти до університету, треба було міняти конфесію, бо українців не брали. Тато не захотів. Він був патріотом, націоналістом. Ходив на демонстрації та мітинги з синьо-жовтим прапором. Поляки за це садили в тюрму, а потім дідо викупав.

Як почалася війна на західноукраїнських землях, мені було 2 роки, старшій Дарії – 4, Марії – майже 3, а наймолодшу Надю мати ще годувала молоком. Радянська влада увірвалася, ніби орда. Донощики розповідали їм, хто чим займався за поляків, і ті формували чорні списки націоналістів. Брати батька пішли в ліси. Радили йому переховуватися, щоб уникнути розстрілу.

  Марія ХРУПОВИЧ, 83 роки, лікарка. Народилася 27 листопада 1937-го в місті Немирів Яворівського району Львівської області. Батьки були ремісниками. Коли мала 2,5 року, радянська влада вислала родину в Сибір. Поїхала туди з матір’ю, бабою, дідом і сестрами. В Україну повернулися 1946-го,  оселились у Львові. Закінчила Львівський медичний інститут. Працювала педіатром, 30 років була ендокринологом. Торік вийшла на пенсію. Подобається духовна література. Перечитує Біблію. Вдова. Має сина 45-річного Любомира, він хірург, дочка Леся, 50 років – терапевт
Марія ХРУПОВИЧ, 83 роки, лікарка. Народилася 27 листопада 1937-го в місті Немирів Яворівського району Львівської області. Батьки були ремісниками. Коли мала 2,5 року, радянська влада вислала родину в Сибір. Поїхала туди з матір’ю, бабою, дідом і сестрами. В Україну повернулися 1946-го, оселились у Львові. Закінчила Львівський медичний інститут. Працювала педіатром, 30 років була ендокринологом. Торік вийшла на пенсію. Подобається духовна література. Перечитує Біблію. Вдова. Має сина 45-річного Любомира, він хірург, дочка Леся, 50 років – терапевт

Щоб Урятуватися від вивезення, довелося втекти. Люди в місті погодилися нас переховувати. Батька з нами не було – ми й самі не знали, де він. Потім матері хтось сказав, що все минулося і ми можемо повернутися до своєї хати. У першу ж ніч удома до нас увірвалися з криком: "В одни руки". Це означало, не брати більше, ніж можеш тримати в руках. Все інше виривали. Мати готова була до цього, мала спаковані у вузликах речі.

Ми потрапили в число тих, кого першими вивозили на Сибір. Поїхали на виселення в Омську область. Повстанців і їхні родини вже після війни вивозили за партизанство. Називали це "борьбой с бандформированиями и их пособниками". На це давали добро Сталін, Каганович і хтось із місцевих можновладців. Нас же вивозили за доносами. П'яниці, яким давали колись на хліб, писали, що ми націоналісти. На основі того формували списки для виселення.

У товарняках було стільки людей, що зі Львова не сиділи, а стояли. Баба пригадувала, що вже як заїжджали в Сибір, то вагон був напівпорожній. Люди повмирали від голоду, холоду та спраги. Їхали понад три місяці. Старші не витримували.

Приїхали не на виселення, а на виживання. З товарняків викинули напризволяще, а тоді поселили до місцевих у землянки. Мати ходила на роботу в тайгу валити ліс під автоматами. Людей забирали вночі та вночі ж приводили. Працювали переважно жінки. Норми – високі. Було важко, люди помирали. Ніяких прав не мали.

Доношували одяг, що був на нас при виїзді. Мати сховала хутро й дорогі персні, що прихопила з дому. Вимінювала їх на одяг, картоплю, борошно й інші продукти. Зимою ми, малі, в мороз і хурделицю йшли на колгоспні поля та викопували з-під снігу замерзлу картоплину. Все літо по тайзі збирали трави й гриби. Звичною стравою була макуха – відходи з деревини, стружка. Це перетирали в порошок і їли, як торт.

У Сибіру всі українці були мовчазні, залякані. Не вдавалося спілкуватися, бо ніхто не знав, хто чим дихає і за що його вивезли. У всіх головним завданням було – знайти хліб. Із часом, коли вже депортовували інтелігенцію, вони об'єднувалися, трималися традицій.

Сибіряку, в землянці якого жили, сподобалося дідове пальто. Захотів забрати. Дідо не погоджувався віддати, бо не мав, у чому ходити. Того ж вечора діду підсипали щурячу отруту. Викопати яму в такі холоди складно. Два тижні шукали того, хто це зробить. Тільки тоді діда поховали.

Баба знала багато пісень, колядок і навчила нас. Так ми теж заробляли на життя. Ходили і співали від хати до хати. Сибіряки називали нас ансамблем. Потім вивчили і їхні пісні. Місцевим подобалося, казали: "Пойте! Пойте!" За це давали то пиріжки, то кілька варених чи печених картоплин. Трималися ще й тому, що вміли руками багато чого робити. У росіян дві ліві руки до рукоділля і праці загалом. Хочуть лише випити й закусити, а ми – творчий народ. Ті приходили до нас щось шити, платили. То був ще один спосіб вижити.

Моя родина мала польські паспорти. Це нас не раз рятувало. З 1943 року відкрився другий фронт. Польський уряд в екзилі почав цікавитися виселеними поляками й давати їм допомогу. Ми потрапили в ці списки. Про українців ніхто не згадував.

Відтоді трохи полегшало. Двічі на рік приходили посилки з-за кордону – Польщі, Америки. Там були шкарпетки, теплі речі, деякі крупи. Нас переселяли постійно. Весь Сибір об'їздили. Перекинули якось у Воронезьку область, ближче до України. Там і жили до кінця війни. Мати була письменна, освічена. Тому її взяли працювати на склад. Звідти в кишенях приносила трохи пшениці. Це було небезпечно: якби спіймали, то розстріл одразу.

Автор: фото надане Марією ХРУПОВИЧ
  Під час навчання у Львівському медичному інституті Марія Хрупович (сидить друга ліворуч) займалася в гімнастичному гуртку. Кінець 1950-х
Під час навчання у Львівському медичному інституті Марія Хрупович (сидить друга ліворуч) займалася в гімнастичному гуртку. Кінець 1950-х

Після війни поляків повертали додому, нас разом із ними теж забрали. Перед від'їздом вдалося спекти паску. З сестрами ходили по лісі і знайшли гніздо, де курка з якоїсь хати відклала яйця. З них вийшли крашанки. Свят до цього не відзначали. Було добре, коли мати чи баба згадала про якийсь великий празник. Запалювали щось подібне до свічки, яку змайстрували з підручних засобів, і молилися.

1946 року везли нас у Польщу у спальних вагонах. Всі були вимучені, слабкі, схожі на ходячі скелети. На кордоні у Брест-Литовському міняли колію і вагони. Мати з нами зійшла з потяга. Сказала, що в Польщу не поїде. Розуміла: якщо опиниться за кордоном, то нашого батька ніколи не знайде. Люди, які їхали з нами, потім чудово влаштувалися. Їх поселили на землях, що їх німці повернули полякам після війни, дали хороше забезпечення. Ми в Україні продовжували бідувати з тавром сім'ї "ворога народу". Мати у свої 35 років отримала три грижі після Сибіру.

Згодом дізналися, що тата арештували й вивезли в конц­табір у Воркуту на золоті копальні. Потім опинився в тюрмі в Іркутській області. Там і загинув у 42 роки. Доки були в засланні, нічого про це не було відомо. Але мати здогадувалася, що він уже неживий.

Мали родину у Львові, яка нас прихистила. Жили в них довго, аж доки мати не знайшла роботу. Тоді з квартири на квартиру переїжджали. Але всім вдалося вивчитися. Мати казала, що наука – це єдиний спадок, який у нас залишився. Я добре вчилась у школі, подала документи до медінституту. При вступі писала, що батьки розлучилися. Якби дізналися, що тато був у таборах, то не бачити мені навчання. Тоді КГБ цього не перевіряло. Дізналися про все, коли я була вже на п'ятому курсі інституту. Переглядали біографії та наткнулися на списки виселених. Хотіли вигнати, але група взяла мене на поруки. Так і довчилася.

Зараз ви читаєте новину «Підсипали дідові щурячої отрути, бо сподобалося його пальто». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути