Плакав і ходив під себе в туалет – аби бойовики повірили, що боюся

Розвідник "Азова" Максим Ярош за час служби не зробив жодного пострілу

До Майдану не знав, не бачив і не розумів Україну. 28 листопада 2013-го на центральній площі Кривого Рогу зібралися три сотні людей із речами, "тормозками". Хотіли влаштувати свій Майдан. Трохи згодом під'їхали три автобуси з тітушками. Оточили протестувальників. Тодішній ­віце-прем'єр Олександр Вілкул сказав – кого помітять на протестах, закатають в асфальт. Народ розійшовся по домівках.

Після побиття студентів 30 листопада вирішив поїхати в Київ. Поїздами було небезпечно, тому рушив автобусом – із продавцями. Щоб не було проблем на в'їздах у місто, заліз у велику сумку, згорнувся калачиком.

На Майдані було важко. Але там народився мій патріотизм. Розмови, молитви, звуки барабанів перевернули свідомість. Відчув, що таке український дух. У дитбудинку нас щороку 9 травня одягали в білі сорочки, червоні краватки і змушували дивитися російські паради. Вчителі говорили, що запорозькі козаки – злочинці й бандити.

У наметі партії "Свобода" зустрів одногрупника з дитбудинку Максима Худана на позивний "Севастополь". Він запросив у розвідки Майдану. У дитбудинку навчився хитрувати, щоб уникати покарання. Це стало в нагоді. "Внедрялся" до тітушок. За три дні мене взяли у Маріїнський парк. Варив кашу і дізнавався їхні плани. Скидав нашим есемески. При вході до парку сиділи бувалі зеки з Донецька. Одразу могли визначити, хто справжній гопник, а хто – засланий козачок. Мусив розмовляти, як тітушки, імітувати наркомана, навіть битися з протестувальниками.

 

19 лютого на вулиці Грушевського отримав осколкове поранення у спину. "Беркутівці" кидали гранати і в повітрі стріляли по них дробом. Переді мною стояв чоловік, на вигляд, років 40. Йому осколки посікли обличчя і живіт, забрали в госпіталь. Тоді загинули семеро моїх друзів.

Коли Росія забрала Крим і почалися воєнні дії на Донбасі, хотів вступити у Нацгвардію. Не взяли через проблеми з міліцією. У квітні 2014-го зі мною зв'язався "Севастополь". Запропонував вступити в розвідку батальйону "Азов". Одразу погодився. Офіційно мене не оформляли.

На початку травня послали на базу "Азова" в Маріуполі. Тягав мішки, допомагав будувати барикади, куховарив. Думав, у розвідники беруть міцних мужиків. Був здивований, коли дані приносили бабусі, школярі, інваліди. Навчався шифруванню, непомітно подавати знак і отримувати інформацію. За два тижні подався у перший бойовий вихід.

Під час вилазок на позиції противника згадував найстрашніші моменти з дитинства. Розумів, що тоді було гірше, а зараз можуть лише вбити. Добував інформацію про кількість і розташування ворожих груп. На бойові завдання ходив із пістолетом і шістьма гранатами. За весь час не ­зробив жодного пострілу. Використовувати зброю дозволяли тільки у крайньому випадку. Одну гранату беріг для себе.

У середині червня "Севастополь" сказав, що я добре справляюся. Дав завдання потрапити у Свято-Успенський монастир у районі міста Вугледар на Донеччині. Каже, там переодягнені священиками люди утримують українських патріотів і полонених. Через монастир налагоджено постачання зброї. Треба дізнатися про кількість бойовиків, хто привозить зброю і що роблять із полоненими. Машиною довезли до крайнього українського блокпосту. До монастиря добирався попутками. За легендою я – сирота, ненавиджу Україну. Познайомився з батюшкою, на вигляд, років 40, мав татуювання ієрогліфа на шиї. Він узяв мене різноробом.

На території монастиря виготовляли труни й відправляли в ДНР. У льохах сиділи до 15 місцевих, які були незадоволені сепаратистами. Якось до церкви під'їхали кілька мікроавтобусів. Потрібно було завантажити труни й відвезти в район Мар'їнки. Покликали мене та ще кількох. У дорозі на гривні записував орієнтири і номера машин. Не помітив, як заїхали на великий блокпост сепаратистів без розпізнавальних знаків і прапорів. Люди рили окопи. Знову розповів свою легенду. Літній черговий начебто повірив. Але ще раз оглянув з ніг до голови: "Ти підозрілий. Залишишся до з'ясування обставин". За кілька годин відвезли в колишнє відділення міліції Мар'їнки. Там бойовик Бізон подивився в очі: "Це – засланий козачок". Мене побили. Бізон сказав: "П'ять днів не годувати і не поїти, сам усе розповість".

Посадили в гараж. Взяли відбитки пальців. Доти ніхто навіть імені не запитав. Перед виходом на завдання казали, що серед бойовиків багато колишніх міліціонерів та СБУшників. Зрозумів, що пробиватимуть по базі, тому краще назвати справжнє ім'я. Зраділи: впіймали голову "Правого сектора"! Почали фотографуватися. Сказав, що я – не той, за кого приймають. Бойовики кидали під ноги навчальні гранати й дивилися на реакцію. Я плакав і ходив під себе в туалет – аби повірили, що боюся. Дивилися на пальці і плечі. У стрільців на пальцях – мозолі, а на плечах – слід від ременя автомата. Розпитували про плани командування. Закликали покаятися і перейти на бік ДНР.

Поряд тримали полонених українських солдатів. З них знущалися, били. Якщо знаходили патріотичне тату, ножем вирізали. Я сидів біля дверей і в щілину бачив усе.

За кілька днів на базу приїхала жінка на позивний "Тереза". Із гаража з місцевими витягла побитого пацана, років 6–7. Казала, що їй шкода дитини. Забрала нібито на лікування. Коли повернули назад, було видно, що малого катували. Вирвали зуб. "Тереза" била по голові і в живіт жінку з Донеччини. Вважала її українською шпигункою. Змушувала переписати на неї квартиру і машину.

У 20-х числах червня наша артилерія почала обстрілювати позиції сепаратистів біля Мар'їнки. На базу прибігла розлючена "Тереза". Вимагала, щоб полонені приєдналися до бойовиків. Била ногою і руків'ям пістолета. Побачила в одного тату "Правого сектора", а на іншому – форму Збройних сил України. Сказала, щоб вартовий розстріляв їх. Той відмовився, бо не було наказу коменданта. "Тереза" двома пострілами вбила одного, трьома – іншого.

Підійшла до мене й запропонувала співпрацювати. Я стояв навколішки, руки – зв'язані за спиною, почав плакати і благав не вбивати. Каже: "Поменяй фамилию, не позорься"! І вдарила черевиком по голові.

Обстріл посилився. Мене, як "родича" Дмитра Яроша, запхали у багажник синіх "Жигулів" – аби обміняти на сепаратистів. Але потім хтось витягнув і сказав, що тут лежатимуть набої. Зустрів одного з організаторів антимайдану в Києві. Він зробив вигляд, що не впізнав. Дав копняка і сказав, щоб більше мене тут не бачив.

Пішов у бік України. Уже була паніка, ніхто не помітив, що я зник. Пробирався кукурудзяними полями. Почув свист і кілька сильних вибухів. Упав на землю й поповз. Натрапив на зламану пляжну парасольку і чотири трупи сепаратистів. Певне, пили пиво і потрапили під обстріл. Підняв із землі солоний горішок і з'їв. Це була єдина їжа за кілька днів. Став згадувати, що робити при обстрілі. На базі вчили: можна зняти з трупа бронік і накритися. Але це буде довго, тому накрився тілами бойовиків. За якийсь час поряд розірвався снаряд. Від ударної хвилі знепритомнів. Коли отямився, обстріл уже закінчився.

Скинув із себе тіла. З носа йшла кров, дзвеніло у вухах і крутило в животі. За всіма ознаками – контузія. Почвалав у бік українських позицій. Вийшов на трасу. Проїздило синє таксі. Водій зупинився і запропонував підвезти. Висадив біля воріт бази. Не взяв ні копійки. Сказав: "Це – найменше, що можу зробити".

Свої розпитували, хто такий, зробили перевірку через СБУ. Не розказав, що розвідник. Мовляв, патріот України, який потрапив під обстріл. Повірили і відпустили.

Після контузії плутаю назви населених пунктів і гублюся в датах. В одній сільській лікарні попросив ­допомоги. Пояснив: напали гопники, забрали всі цінні речі. Вмили, обробили рани і дали знеболювальне.

В "Азові" сказали, що моя військова кар'єра закінчилася. Відправили на лікування до залізничного госпіталю. Викручувало внутрішні органи, всередині ніби все горіло. Але дивився на інших контужених, які розмовляли із собою або мали якісь страхи, і розумів – мені пощастило. Лікарі сказали, що до служби непридатний.

Торік у квітні по телевізору побачив, що СБУ затримало "Терезу". Подзвонив і запропонував допомогу як свідок. Переді мною виклали кілька фотографій і попросили впізнати її. Це було не важко. За кілька днів викликали до суду, я дав свідчення. Розповів, як вона катувала українців і вбила двох солдатів.

Перед судом дзвонили з ДНР і пропонували гроші. Щодня сума зростала – від 5 до 12 тисяч доларів. Казали: "Відмовся, нам треба вивезти дівчину в Росію. На неї і так брехні навішали". Після суду було багато погроз. І майже стільки ж повідомлень, що "Тереза" віджимала в людей майно.

26 лютого цьогоріч прийшов на суд у справі голови київського СБУ часів Революції гідності Олександра Щеголєва. Він хотів зробити кільця спецназу навколо Майдану. Перше стискається і займається розстрілами, друге – збирає й вивозить тіла. Операцію назвали "Бумеранг". Прокурор просив йому довічне. А адвокат сміялася, говорячи про загиблих майданівців. Хотілося підійти і дати ляпаса обом. Запитав у журналіста, який стояв поруч: "Яке покарання буде, якщо вилити зеленку?" "Максимум штраф", – відповів. Я вийшов із залу суду, купив дві банки зеленки. Одну вилив на Щеголєва, другу – на адвоката. А треба було б їх свинячою кров'ю окропити. Сімох із Небесної сотні я знав особисто.

На Майдані познайомився з дівчиною Олею. Мала ваду серця. Носив їй квіти до лікарні – і закохався. Обіцяла чекати з фронту. Раз приїхав у відпустку з гранатою і показав їй. Через дрібниці посварилися. Вона на емоціях повідомила в поліцію, що у мене є зброя. Нічого не знайшли. Але коли дізнався, що здала мене, розійшлися.

За весь час служби не отримував ні виплат, ні зар­плат. Після повернення з полону просив головного розвідника "Азова" на позивний "Троян" дати хоча б медальку, щоб було що згадати. Ніяких нагород так і не отримав. Як і статусу учасника бойових дій.

×