Радіолу "Беларусь" 64-річна Галина Лук'янець отримала в подарунок на 14-річчя. Це було 11 квітня 1970-го. Жили в селі Дружба – тепер Трибухівці Бучацького району Тернопільської області. Батько працював слідчим у міліції, мати – агрономом у районному управлінні сільського господарства.
– Напередодні мого дня народження батько поїхав у райцентр, – розповідає Галина Василівна. – Повернувся з великою коробкою. Поставив її на підлогу й каже: "Галю, це те, про що ти давно мріяла". Коли відкрили, в мене подих перехопило.
Такі радіоли випускали в Мінську від 1966‑го. Зверху був радіоприймач, під ним – програвач для платівок. У комплекті йшли чотири ніжки, які прикручували до дна. Коштувала 28 карбованців – приблизно четверту частину середньої місячної зарплати в СРСР. Завод давав гарантію на 12 місяців.
– Поставили її в найбільшій кімнаті, біля шафи з дзеркалом, – продовжує Галина Лук'янець. – Далі стояв круглий стіл із бордовою плюшевою скатертиною і великий диван зі шкірозамінника. На ньому сидів плюшевий ведмідь у міліцейському кашкеті. Батьків удень майже ніколи не було вдома. Ми жили в центрі, недалеко від школи. Однокласниці та сусідки часто ходили до мене на танці. Найбільше любили платівки Мусліма Магомаєва. Під них витанцьовували твіст. Радіоприймача ніколи не вимикали.
Тепер Галина Лук'янець живе в Черкасах. Її молодша сестра Людмила – в Криму. На початку 2000-х поховали батьків. Їхню хату продали.
– Все залишили, як було. Коли я востаннє виходила, оглянулася. В очі впала радіола. Кажу дочці Інні: "Давайте її заберемо. Буде спогадом про батьків, моє дитинство та юність". Зять відкрутив ніжки й поклав радіолу в багажник. Забрали частину платівок. Поставили на дачі. Якось 13‑річний онук Влад каже: "Я тут знайшов таку штуку… Ну, як великі диски". Розповіли йому про платівки. Та всі ті виконавці йому вже не відомі.
1 
1
Коментарі