Валерій ДАНЕВИЧ виготовляє годинники з дерева
У 4 класі прогулював уроки. В парку знайшов розбиту гітару. Подивився, як вона виготовлена, і зробив мініатюрну копію. Струни на інструменті були з мого волосся. Мініатюрну гітару забрав учитель праці. За рік поставив п'ятірку. Завдань на своїх уроках мені не давав. Казав, можу робити все, що хочу.
Учився всього – в'язав, малював, вишивав. В училище вступив на столяра. Шив штани. Продавав, бо гарні виходили. А тоді був дефіцит на якісний одяг.
Якось купив китайський будильник. Розібрав. Щоб назад зібрати, добряче помучився. Купив другого – вже швидше зібрав. Потім мені принесли старовинний годинник із боєм, цікавим механізмом. Він не працював. Виточив деталь із дерева – й годинник пішов. Подумав: метал об дерево треться, воно не витримає. Треба або всі деталі з металу робити, або з дерева. Так почав працювати над першим дерев'яним годинником.
Почав із кишенькового, але паралельно робив великий підлоговий. Його закінчив першим. Він у батька стоїть. 13 років працює. Перший кишеньковий – у музеї в Києві, другий – у Швейцарії.
Цінність годинника – в складності роботи над механізмом і циферблатом. Складаю картини з дерева, як пазли. Іноді використовую звичайний механізм, який поміщаю в дерев'яний корпус.
Найдовше працював над годинником – 1800 годин. Вклався у три місяці. Якби мав 8-годинний робочий день, витратив би сім місяців. Поспішав, щоб устигнути на виставку в Швейцарії. Годинник складається зі 154 деталей. Найменша шестерня – діаметром 0,8 міліметра, має вісім зубців.
4 грами важить найлегший мій годинник. Має два ключі. Один для заводу механізму, другий – для переводу стрілок.
В Україні немає школи годинникарів. Найближча – в Росії. Там колись працював мій колега. Зараз він очолює швейцарську академію годинникарів. Найвідоміша школа – "Гласхюте" – в Німеччині. Вони роблять великі настільні й настінні годинники. Їх треба заводити раз на 10 років. Клієнту ключ не видають. Це робить майстер.
На одній із міжнародних виставок запросили в годинникову школу під приводом екскурсій. Вирішили провести мені неофіційний екзамен. Дивувалися: звідки такий узявся? Ніде не навчався, а за три роки досягнув міжнародного рівня. Один із викладачів сказав: погано, що не знаю мову і деяких термінів, а взагалі міг би викладати в них.
Намагався вчити мову. У Німеччині хотіли призначити директором промислової частини фірми. Але мова мені не йде. Голова забита роботами, малюнками, розрахунками.
Дружина підтримує, що не поїхав. Кажу: якщо комусь треба, хай їдуть до мене. Вона посміялася. Мовляв, корона на голові. За місяць прилетіли зі Швейцарії. Замовили годинник на подарунок. Але на замовлення мені працювати важко. Не мої думки в роботі. Не я вигадав. Замовники дали механізм. Попросили його трохи прикрасити і зробити на циферблаті Альпи.
Був на виставці в Китаї. Зрозумів, що ми відстали від них у цій сфері років на 50. Там є унікальні речі й люди. Говорять, усе китайське – погане. Це не так. Там є гарне і хороше. Годинникова справа в Швейцарії на 70 відсотків складається з китайських запчастин. Вразила зацікавленість китайців у всьому новому. Коли побачили мої дерев'яні браслети, одразу налетіли й почали детально фотографувати.
Своїх годинників не ношу. Як тільки зроблю для себе – одразу продається. Набридло вже. Дружині подарував годинник – кварцовий, у дерев'яному корпусі з сапфірами й ізумрудами.
Годинник перейшов у статус аксесуара. Коли на виставках представляють електронні, супернаворочені, їх називають – прилад, що показує час. Годинник може бути лише механічний.
Негативно ставлюся до людей, які запізнюються. Якось домовилися про зустріч із дизайнером. Один раз прочекав його хвилин 20. Наступного разу він запізнився на чверть години. Я привітався і сказав: до побачення. Він приїхав на фірму до батька, почав скандалити. Але працювати з ним я не став. Сам на зустрічі приходжу раніше. Якщо запізнююся – телефоную і прошу перенести.
Шанс навчитися годинникарству даю кожному, хто звертається. Одного навіть умовив сам. Побачив, що людина останнє несе на базар. Він спробував, але не вийшло. Буває, просяться учні з-за кордону. Нігерієць збирався приїхати в Україну на кілька місяців. Іноземців задарма вчити не буду. Українців можу безкоштовно.
З моїм найталановитішим учнем познайомила його дівчина. У нього був день народження. Вона згадала, як показував статті про мене в інтернеті. Мовляв, хоче познайомитися. Вона влаштувала такий подарунок. Запросила в кафе. Побалакали – і він захотів учитися. Приходив у вихідні. За півроку зібрав годинник. Потім почали малювати, робити складні циферблати з дрібних деталей. Став моїм директором. Створив інтернет-магазин, займається продажами.
Після виставок була депресія. Гроші зібрав, прапор проніс, а коли повернувся – треба борги роздавати. Навіть хотів влаштовуватися на постійну роботу. Дружина сказала, що не маю на це права. Бо втрачу все, що здобув. Кидати не можна.
В Україні є спілка годинникарів, але туди входять тільки продавці. Вони купують товар і продають. У нас немає майстерень, де виготовляють годинники. Є лише майстри, які ремонтують або прикрашають їх.
Щоб почати справу, треба збанкрутувати, впасти в депресію і шукати щось у себе в голові. Ця професія потребує посидючості. Руки тренувати треба. Також повинна бути жилка винахідника.
Багато працював над дрібними деталями. Якось на виставці в Швейцарії американський годинникар попросив, щоб я простягнув руку. Дивувався, що не тремтить. Коли почав займатися годинниками, зросла чутливість у пальцях. Навіть зір покращився.
Мій годинник придбав меблевий магнат із Німеччини. Прийшов, показав пальцем на нього і сказав загорнути. Процес передачі годинника переніс у ресторан. Зібрав делегації з трьох країн – так афішував покупку.
Один колекціонер придбав мій настінний годинник за 800 євро. Потім його пристидили, що дешево. Ціна годинника складається по аналогії: порівнюють із подібними. Оцінюють оригінальність механізму, корпусу. Також – впізнаваність майстра у світі.
Мій годинник хотіли придбати для Януковича. Відмовив – і не жалкую.
Раз вкрали мою ідею. Три дні плакав, навіть напився. Був готовий порвати всі креслення. Якомусь іноземному журналу дозволив сфотографувати свої малюнки. Потім виявилося, що в США годинник виготовили. А в Швейцарію продали патент. Побачив годинник в інтернеті. Ним хвасталися у Facebook. Судитися не пробував. Це – втрата часу. Дістав креслення і зробив механізм складнішим.
У сім'ї є закон: біля мого стола бути не можна. Бо махнеш рукою – і знищиш тижневу роботу.
1 
1
Коментарі