Роксоляна Шимчук 26 років колекціонує українські вишиті сорочки
Ми, студенти політехнічного інституту, їздили на всі україномовні співочі фестивалі, брали в них участь. Якось захотіли виступати не просто у вишитих сорочках, а мати автентичне вбрання. На другий день першої "Червоної рути" 1989 року в Чернівцях поїхали у села Буковини питати старих сорочок. Хтось даром віддавав, комусь платили пару рублів. Потім організовували пошукові експедиції. В інститут ходила у сорочках, вдягала сардаки.
У квартирі стояли скрині з сорочками. Батьки не перечили. Почали приходити вишивальниці, щоб скопіювати візерунки. Мусила витягувати всю скриню, потім назад складати. І стала мріяти, коли зможу сказати людині: "А йдіть подивіться, отам у кімнаті висить". Тому на перші зароблені гроші орендувала дешеве приміщення без вікон. Денного світла до сорочок впускати не можна.
Головний ворог такого вбрання – міль. Якщо на ньому є запах людського поту, вона з'являється. Тоді вже провітрювати на сонці не допоможе. Або давати в перевірену хімчистку. Можна класти в камеру сухої заморозки. Хтось каже, що достатньо на чотири дні, я кладу на тиждень. При морозі гинуть личинки. Також серед одягу кладу лаванду. Перу тільки в порошках Amway – вони не роз'їдають нитки.
Колись українки фарбували нитки відваром дуба, берези. Хороші натуральні чорні нитки були з чорної вівці – вони не вигорають. Через Україну йшли торговельні шляхи. І ми раніше за Європу отримували шовк, золоті нитки, бісер.
Стара, порвана, яка потребує реставрації, сорочка може коштувати тисячу гривень. Це буденна, мало зашита. Чим більше вишитого, якщо це була сорочка на вихід, тим дорожча. Рідкісна і давня – від тисячі доларів до двох.
Зараз цінуються сорочки з Буковини ХIХ століття. У них збереглися орнаменти-обереги: дерево життя, сварги, нитки з сухозолота. Побачила якось діряву буковинську сорочку. Але так сподобалися качечки спереду, що купила. Потім сиджу і думаю: ну хто ще, крім тебе, дав би за це гроші? Але відреставрувала, і нині вона того вартує.
Якось зайшла в гуцульську хату. Дивлюся – під ногами вишиванка розпростерта. Кажуть: "Та вона вже стара, підлогу миємо". Прошу подарувати. А жінка: "5 рублів". Я її відіпрала й досі зберігаю.
Дехто боїться, що сорочка має чужу енергетику. Колись, якщо її передавали від жінки до жінки, то вимочували у проточній воді. Кожна наступна людина, яка носила сорочку, мусила вишити на ній хоча б хрестик. Так позбувалася чужого.
Збираю лише сорочки до Другої світової війни. Далі етнічні ознаки українства втрачалися.
Ще років п'ять тому говорила, що тепер не вишивають так, як колись. Беру свої слова назад. Зараз уже чудово вишивають. Таких майстринь небагато, але вони є. До того ж нині кращі технології, якість ниток вища.
Мені потрібно потримати сорочку в руках, відчути її, а не оглянути фото в інтернеті і придбати. Люди самі привозять: сільські хлопці, жінки, які добре знають свій регіон і як дістати речі. Для них це – заробіток. Але годі допроситися, щоби вказали село і район, власників. А це важливо для історії. Люди не відкривають цього, щоб хтось інший не поїхав туди і не забрав решту одягу. Добре, якщо до сорочки ще є старовинні фото родини.
Один хлопчина з Покуття (Схід івано-франківської обл. – Країна) ходить горами, збирає сорочки і приносить колекціонерам. У майстерні ніколи не був. Якось запросила його сюди. Він походив і запитує, чи дорого сорочки продаю. Пояснюю, що не продаю. Він: "Ну то мусить бути якийсь бізнес, жеби людина за таке шматтє гроші давала".
Скільки маю сорочок – не рахую. Майстерня з двох кімнат та ще вдома кілька скринь.
У майстерні я щодня, крім вихідних. Впускаю подивитися усіх безкоштовно. Дозволяю приміряти, фотографувати. Мрію створити музей приватних колекцій, де б свої надбання виставили всі львівські колекціонери – вишивки, кераміки, ікони, скло.
Сорочка мусить жити, розвиватися, бути сучасною. Але слід відрізняти музейну і сучасну. У музейній не ходять – бо кожне прання її вбиває.
1 
1
Коментарі