Після школи вступила до Київського університету імені Тараса Шевченка, на економічний факультет. Здавалося, що найнеобхідніше в житті – серйозна професія. Захоплювали економіка, графіки, логічні задачі. Але подобалося й виступати. В університеті грала в КВК.
На другому курсі поїхала у Францію за програмою "Реставрація пам'яток культури та архітектури, що відсутні в національних реєстрах". Набирали волонтерів з усього світу. Два тижні відновлювали маленьку старовинну церкву. З нами працював архітектор – розповідав, що і як робити. У групі були турки – найкращі люди, приємні, турботливі, відкриті. Але одна француженка, батько якої вірменин, почала з них знущатися. Дорікала геноцидом, називала вбивцями. Через конфлікт групу розпустили. Та я познайомилася із Ксав'є – дипломатом, який теж любив старовину. Ми почали зустрічатися – і за три роки я переїхала до Парижа.
Ще до переїзду у Французькому культурному центрі побачила оголошення про набір до франкомовної трупи "Вуаля". Ми два роки грали "Маленького принца" та "В очікуванні Годо". Виступали в Києві, Дніпрі та Мюнхені. Потім режисер Сергій Тихоміров поставив нашого "Маленького принца" в театрі "Київ" і запросив мене. Я була єдиною непрофесійною акторкою в цій виставі, грала Троянду та Змію.
Підробляла у продюсерській компанії "Лєдокол і стіл", де директором був Максим Бахматов (комік, шоумен, продюсер, 10 місяців був радником, кризовим менеджером київського міського голови Віталія Кличка. – Країна). Робили похабні телепрограми. Режисерка постійно кричала. Всі перепрацьовували. Я приходила на роботу у вівторок, о дев'ятій ранку, і в середу, о шостій вечора, поверталася додому. Шукала спонсорів, декорації, локації, реквізити, супроводжувала зйомки. Це було божевілля.
Захотіла звільнитися. Бахматов запропонував стати його асистенткою. Займалася бухгалтерією, офісом, графіками, відпустками та готелями, колеса на машині міняла, шипшину на базарі шукала, дружині ФОПи закривала. Для 20-річної мала непогану зарплату. Купила дорогий ноутбук із сенсорним екраном і звільнилася.
Тієї компанії вже не існує. Похабні програми для неї писали кілька сценаристів. Деякі стали радниками президента Зеленського. Я з ними навіть сварилася у фейсбуку. Бо, щоб керувати державою і щось радити, замало досвіду посередніх сценаристів.
Вступила на факультет звукорежисури до Київського університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. На другий курс. Там навчалася на вечірньому відділенні, в університеті Шевченка – на денному. Мала повну ставку на студії "Пілот". За два місяці згоріла й пішла з роботи. В театральному було нудно – зовсім не те, чого очікувала. За рік кинула. В Київському університеті на відмінно захистила диплом з макроекономіки: "Державні важелі виходу з кризи".
Після університету пішла працювати у винний магазин. Подобалося. Навчилася розбиратися у вині – можу скласти конкуренцію середньому французу. Найбільше було з Бургундії, бо це батьківщина Олів'є – власника бізнесу. Ця крамничка на Подолі існує досі.
Не вистачало театру. Вирішила створити трупу й поставити виставу для франкомовного фестивалю в Дніпрі. Шукала по університетах студентів, які хотіли би займатися театром французькою мовою. Знайшлися дівчата, й ми почали репетиції п'єси сучасного бельгійського автора "Любителька шоколаду" – про чотирьох жінок, які приходять на групову терапію залежних від шоколаду. 10-хвилинне відео відправили організаторам. Наша трупа "Карамель" – так я її назвала – пройшла відбірковий тур. Потім зіграли цю п'єсу в Київському будинку актора перед французькою діаспорою. Було багато глядачів, мене питали про наступні проєкти, але я вже мала їхати у Францію.
Прийшла в найстарішу приватну театральну школу Парижа Cours Simon. Поговорила з директором, дружина якого родом із Криму, склала іспити. Почала навчання і зрозуміла, що я не геніальна, як думала. Бо, коли розширюється коло знань, із ним розширюється коло незнань.
Нас вчили володіти тілом для сцени – багато займалися пілатесом, хореографією. Вчилися розслаблятися. Викладач казав, що м'язові затиски, про які людина навіть не здогадується, виникають від будь-яких емоцій, переживання. Я робила акцент на дикції: займалася й удома. Сусіди приходили: у вас щодня якісь крики та дивні звуки, з вами все гаразд? Я мала подолати невпевненість. Бо на сцені весь час думала: а чи правильно я говорю, дихаю.
На останньому, третьому, курсі ми з Ксав'є розійшлися. Мала депресію, було страшно. Відчувала: якщо покину навчання, то повернуся в Україну й буду бухгалтером. Умовила директора школи залишити на четвертий, додатковий, курс.
Пройшла прослуховування у професійну театральну трупу. У колективі опинилася дівчина, яку відрахували з моєї театральної школи за поведінку. Вродлива, але зла. Виявилося, що вона – муза режисера. Намагалася мене підставити, відволікала перед виходом на сцену. Але я витримала.
Паралельно з театром три роки працювала в інвестиційній сімейній компанії. Мені добре платили, але я вмирала – так це було нецікаво. Звільнилася. Ще два роки отримувала допомогу по безробіттю.
З двома подругами вирішили об'єднатись у трупу. Статут, страхування, всі юридичні моменти робила Клеманс – колишня юристка. Лора створювала презентації, досьє, описи. А я займалася комунікаціями, контрактами, пошуком майданчиків. Найняли режисера. Знайшли п'єсу "Незалежність" і почали репетиції.
Приватні театри у Франції працюють так: трупи звертаються, їх прослуховують, підписують контракт. Ми купили дві дати для нашої прем'єри. Заробили 3 тисячі євро і вклали їх у наступні постановки. Бо пройшли прослуховування в іншому театрі – Theа^tre Le Funambule Montmartre. Там оренда зали коштувала 350 євро за вечір. Нас запросили грати двічі на тиждень упродовж двох місяців. З кожного спектаклю віддавали театру 10 відсотків виручки, сплачували податки. Глядачів майже не було, тому ми не заробляли. Наприкінці довелося скинутися по 100 євро, бо пішли в мінус.
Щодня ходила по місту із флаєрами, запрошувала публіку. Дівчата не бачили в цьому сенсу. Але на виставу прийшли 25 глядачів – це було добре.
У цьому ж театрі інша трупа п'ять разів на тиждень показувала "Сірано де Бержерака" Едмона Ростана. Усіх 50 персонажів грали три актриси. Глядачів було багато. Вирішила подивитися і я. Була в екстазі. Наприкінці аплодувала стоячи, що роблю вкрай рідко. В Києві встають усі, незалежно від якості побаченого. У цьому є щось зворушливе, але мені не подобається. У Парижі, щоб глядачі встали для оплесків, треба постаратися.
Після "Сірано" не могла сидіти на місці – було таке піднесення, стільки емоцій. Згадала, чому хочу займатися театром. Пішла у гримерку сказати акторам, що вони неймовірні.
"Сірано" став популярним. Асоціація паризьких театрів профінансувала контракт трупи з театром на п'ять місяців. Одна з актрис відмовилася виходити на сцену щотижня. Почали шукати заміну, подзвонили мені. Я прослуховування не пройшла. Зрозуміла, що французька класика мені не по зубах. У мене інша мелодика мови й цього не переробиш.
Тим часом у нашої трупи закінчився контракт. Мене запросили грати в п'єсі "Полар", написаній на основі шведських коміксів. Виступали на тій же сцені – в Theа^tre Le Funambule Montmartre. Мені не платили, тому пішла працювати касиром в одному з найстаріших кінотеатрів Парижа на Монмартрі. За півтора місяця засумувала за театром. І тут подзвонили з трупи, яка ставила "Сірано". Сказали, що помилилися, та запросили грати без прослуховування.
Отримала статус актриси. Він дає можливість одержувати допомогу від держави, коли я без роботи. Для цього треба було напрацювати 507 годин на рік. Попри пандемію торік виступала навіть більше. Статус дає можливість залишатися у Франції – можна оформити паспорт-талант. Багато хто для цього грає в кіномасовках, рекламі, кліпах. Я один раз пішла в масовку. То був найгірший день. Наче й кінематограф, але ти таким гівном почуваєшся.
У Парижі ніхто не вірить, що я з України. Подобається відчуття, що я не француженка, але повністю інтегрована в тутешнє життя, подобається мій акцент. Тішить, що граю французьку класику. Коли глядачі бачать на афіші "Маша Ісакова", дивуються: а де там іноземка на сцені? Я підписуюся Маша, бо Марія у Франції асоціюється з Іспанією та Латинською Америкою.
2 
1
Коментарі