
– У вас ножницы есть? Я бы сама себе кусок вот здесь оттяпала. Мне так лучше будет, – каже до перукаря 82-річна киянка Євгенія Миколаївна.
Пальцями з сантиметровим доглянутим манікюром показує, скільки треба відрізати. Сидить в інвалідному візку перед дзеркалом пересувного перукарського столу в їдальні столичного онкологічного центру. На 2 год. їдальня лікарні стала салоном краси.
– Жінкам, яким через рак видалили молочну залозу, треба дати можливість відчути, що втративши одну грудь, вони не втратили своєї привабливості й жіночності. Для цього в США вигадали День губної помади на початку весни. В Україні ми його проводимо вдруге, – каже 58-річна Лариса Лопата, голова Всеукраїнської громадської організації жінок "Разом проти раку".
Троє перукарів-візажистів столичного навчального центру краси S&Group роблять жінкам макіяж і зачіски. Волосся не стрижуть. Євгенія Миколаївна наполегливо просить ножиць, бо вже 10 днів лежить у лікарні після видалення пухлини. Вважає, що за цей час її сиве каре втратило чітку форму. Але перукар має тільки фен, гребінці й лак. Фіксує ним пасмо, що жінка вимагає відрізати.
– Ой-ой-ой, это ж потом смывать краску надо будет. Не хочу, – відмовляється від макіяжу літня жінка в окулярах.
– Тоді давайте я. Ви – нє, а я хочу бути красівою, – 62-річна Людмила Олексіївна поперед неї швидко вмощується на вільний стілець. – Я цими красками ніколи не увлікалась, бо не способна до цього діла. Губки тільки в 32 роки почала підкрашувати. Красота должна бить єстєствєнна, – сміється. – Але, як каже моя сваха, природі надо помагать. От чого ви трошки раніше не прийшли? Чоловік мій був, но вже уїхав, – намагається жартувати.
Людмилу Олексіївну прооперували. Про рак грудей дізналася тиждень тому. В Україні такий діагноз кожну годину ставлять двом жінкам. Одна з них помирає. Врятованих було б 90%, а не 50, якби жінки щороку обстежувалися. Тоді пухлини виявляли би вчасно. До 36 років достатньо раз на рік прийти на обстеження, а старшим – зробити УЗД або мамографію.
– Давлєніє прихватило, серце. Думаю, піду хай зроблять кардіограму, а вони мене на УЗІ, – розповідає свою історію Людмила Олексіївна. – І там по голові цим діагнозом бахнули. Відрізали грудь, но я не сильно буду від цього страдати. Вона в мене небольшая, а купальніки зараз зі всякими штучками, прорвемся. Тільки пролітає в мене в цьому році дача, бо на сонці не можна, і більше 2 кіло не піднімати. Гладити (прасувати. – "Країна") не можна, бо руку напрягаєш. Чоловік буде мною заніматись. Раніше я його виходжувала три місяці після воспалєнія, а тепер його очередь. Мені сірєньовато-бордовату помаду, а ви якою хочете красити? – переключається на візажиста.
Просить, щоб не дуже яскраво фарбували. Перед тим як глянути в дзеркало, протирає окуляри полою халата.
– Абалдєть! Давайте ше причоску робіть.
Поряд чепурять 36-річну одеситку Світлану. Приїхала оперуватися до Києва, бо в її місті не пересаджують на місце вирізаної частини грудей м'язи зі спини.
– Врач сказал, вы такая молодая, интересная, не стоит вас лишать груди, – ділиться Світлана. – Вырезали мне на спине 15 сантиметров тела и приложили на место удаленной опухоли. Оно прирастёт, и у меня своя грудь будет, а не искуственная. Правда, на спине останется рубец, но его можна зашлифовать. Страшно не это, а чтобы сын сам не остался, – на очі навертаються сльози. – Я разведена, сыну 4 года. Сейчас с мамой дома в Одессе.
Плаче. Візажист подає паперову серветку. Просить промокнути, а не терти обличчя, бо вже наклала тон.
– Зайдете до нас? – Лариса Лопата запрошує з коридору до імпровізованого салону краси змарнілу жінку, на вигляд за 40 років, із пакетом у руці.
– Нема часу, дєвочки. Я на перев'язку, чоловік чекає. Він мене машиною возить, а йому на роботу.
– А що там, стрижуть? Я б собі тут чуть якось, – гладить кінці посіченого й перепаленого фарбою волосся повна 40-річна чорнявка.
Заглядає в їдальню.
– Нема коли тобі зараз, – бере її за лікоть чоловік і веде повз відчинені навстіж двері їдальні-салону. – До доктора пішли, – мало не наказує, – після операції будеш стригтися.
Наводити красу погодились з півтора десятка жінок – кожна п'ята пацієнтка онкоцентру. Бо нині, кажуть, операційний день. Одні чекають, інші за них переживають. А дехто щойно прооперований.
– Прошу їх: ідіть, нафарбують, причешуть, трохи відволікає. Настрій кращий, надія з'являється, – розказує Лариса Лопата. – Як підкрасишся, то й походка міняється, вже й живіт хочеться втягнути. Тут же сірі коридори і три тижні в халаті. Здається, життя закінчилось, якщо попала в онкологію. Не хочуть ні з ким говорити. Але коли чують, що я пережила те саме, і вже 15 років після операції, починають іти на контакт.
Майстри починають збирати інструменти й фарби. До їдальні заносять 7-кілограмовий торт, зверху викладений свіжими фруктами та ягодами. Частуватимуть жінок. Столи позсовували в один довгий, розклали на них банани, виноград і соки. В кутку стоять пакунки з подарунками для кожної пацієнтки. У них, крім пачки чаю й цукерок, люстерко й помада. Їх вручатиме українська знаменитість. Торік, коли в онкоцентрі вперше проводили День губної помади, троянди й автографи на листівках жінкам роздавав танцюрист Влад Яма.
До їдальні вбігає медсестра. Просить майстрів зачекати. Одна з жінок лежить під крапельницею, але хоче прийти навести красу. Заходить, опираючись на ціпок. Каже, що звати її Любов. Киянка. У день операції їй виповнилося 58. У жінки на бровах татуаж, коротке масне волосся. Від зачіски відмовляється.
– Голова грязна, тут же після операції не можна митись. Душ є, але високий – я з паличкою не залізу. Може, дочка прийде, голову мені помиє. Рум'янами, помадкою може підсвіжіть, – просить візажиста.
У розчинені двері видно, як коридором в обидва боки час од часу провозять на "каталках" пацієнток. Під шию накриті синім одноразовим простирадлом. Очі заплющені, біля ніг лежить історія хвороби.
– Ми закриваємо двері в себе в палаті, щоб не бачити, як їх везуть, – каже Любов. – Больно, коли вони молоденькі, ну прямо дівчушки. Ужас. Ми хоть втішаємо себе тим, що наші груди свою функцію вже виконали. У мене двоє синів дорослих.
Жінок просять сідати за стіл. І нафарбованих, і тих, хто відмовився. За 10 хв. розріжуть торт і до їдальні з оберемком троянд ввійде зірковий співак української естради.
Просить не згадувати його імені. Каже: прийшов сюди не піаритися.
Жінки розливають сік у паперові стаканчики. Усміхаються своєму підфарбованому відображенню в настінному дзеркалі їдальні.
Після Києва Всеукраїнська громадськаорганізація"Разом проти раку" такі ж акції провела в Чернігові, Полтаві та Львові. У Сімферополі, до захоплення Криму росіянами, планували також.
Коментарі