"Закачала рукава по лікті, збирає м'ясо, кладе в ящики і плаче"

3

МАТИ НАДІЇ САВЧЕНКО ТРИЧІ ВІДМОВЛЯЛАСЯ ВИЙТИ ЗАМІЖ ЗА ЇЇ МАЙБУТНЬОГО БАТЬКА

НАДІНОМУ БАТЬКУ Я ТРИ РАЗИ ВІДМОВЛЯЛА. Познайомилися, коли картоплю копали разом у моєї куми. Коли мене побачив, сказав: "Усе, моя буде". Красивий, головний інженер тресту. Йому було 33, а мені – 24. Відповіла йому: у вас, певно, вже жінка й троє дітей. Він так реготав, що собаки гавкали: їдь у Бишів і спитай моєї матері, чи я жонатий. Був наполегливий. Я йому 1964 року відмовила, 1967-го відмовила, 1972-го відмовила, 1980 року – пішла.

НАДЮ НАРОДИЛА 43-РІЧНОЮ. Чоловікові було 52. Я на одну дитину розраховувала. Віктор каже: "Ні, ­народиш двох. У нас у роду немає по одній дитині". То я у 45 народила Віру.

НАДЯ У 10 МІСЯЦІВ ПІШЛА СВОЇМИ НІЖКАМИ. Зовсім маленькою знала багато віршів – Рильського, Сосюри. Коли ходила з нею в поліклініку, вона все не давала лікарю працювати – розказує й розказує віршики. "Надічка, давай я тебе вже буду оглядати". – "Ні, я вам ще цей віршик розкажу".

ПАМ'ЯТЬ У НЕЇ ЗМАЛКУ БУЛА ДУЖЕ ХОРОША. У школі вчителів на уроках не слухала. Схилиться над партою і щось малює. Вчителька раз робить зауваження, другий, третій. Тоді просить Надю повторити новий матеріал. Вона встає і повторяє слово в слово. Казала мені: "Коли дивлюся на клас, у мене розсіюється увага, а коли малюю – дуже уважно слухаю вчительку і запам'ятовую". Вдома уроків майже не вчила.

ПІСЛЯ ШКОЛИ НЕ ЗНАЛА, КУДИ ПОСТУПАТИ. НЕ ВИЗНАЧИЛАСЬ. Так я, щоб рік не пропав, завезла в 46-те ПТУ на Подолі, щоб навчилася шити.

11 ТРАВНЯ 2003-ГО, КОЛИ МАЛА 22 РОКИ, ІШЛИ ПО МОСКОВСЬКОМУ МОСТУ НАДЯ, ВІРА Й ВІРИН ДРУГ. Надя скидає босо­ніжки, дає Вірі їх і сумочку, а сама вилазить на поручні мосту. Друг Вірин каже: "Дура! Твоя мама поховала свою сестру і твого батька. Ти подумала про неї?" Але вона все одно плигнула в Дніпро. Її у повітрі ­перекрутило кілька разів, увійшла у воду ногами. Була у спідничці білій і курточці. Віра казала: "Думала, отримаю розрив серця". Люди з пляжу позбігалися, хтось поплив на те місце, де Надя впала. Коли це вона винирює. Дуже добре вміє плавати. Наступного дня в неї ноги й руки попухли. Пішла до лікаря, він здивувався: ще такого не бачив. Як сказала, що плигнула з моста, вигнав її з кабінету.

У НЕЇ ХАРАКТЕР ЩЕ З ДИТИНСТВА ПРОЯВИВСЯ. Ніколи не дозволяла, щоб їй помагали. Завжди казала: я сама.

БУЛО, У ШКОЛІ ЯК ГУПНЕ ДВЕРИМА, ТО ШТУКАТУРКА ОБЛЕТИТЬ. Коли проходили медогляд у гінеколога, вона була проти вилазить на те крісло. Сказала: "Я не така, яку ви там шукаєте. Я – дитина чесна". Не дивуюся. Я в 42 роки була чесною дівчиною, коли виходила за свого чоловіка.

ПОКЛОННИКІВ НАДЯ ЗАВЖДИ МАЛА БАГАТО. Так само, як і я колись, – усім відмовляла. Тепер думаю: дурна була. Своїм дівчатам кажу, щоб не брали з мене приклад. Вони: "Ти пізно народжувала, ми ж у тебе розумні. І ми пізно народимо". У Наді прихильники і військові, і гражданські хлопці. Вона на те: "Мамо, моя душа в небі".

ЧОТИРИ РАЗИ ЇЗДИЛА НАДЯ В ХАРКІВСЬКИЙ АВІАЦІЙНИЙ. Перший раз, як закінчила 11 класів. Їй сказали: "Ми дівчат не приймаємо". Через рік поїхала. "Ти – дівчина. ­Виходь заміж, роди дітей", – почула. Третій раз їй сказали: "Іди в армію, побачимо, на що ти здатна". У Києві її взяли в залізничні війська. Радисткою біля телефону посадили: сиди, бенькай. Вона прослужила чотири місяці: "Що це за армія! Я навіть саперної лопатки в руки не брала. Це не для мене".

ВЗНАЛА, ЩО Є В ЖИТОМИРІ АЕРОМОБІЛЬНІ ВІЙСЬКА, І ТУДИ ПЕРЕВЕЛАСЯ. Там майор Коржилов сказав: "Якщо 15 кілометрів пробіжиш, 15 кілограмів вантажу на тобі буде, і не відстанеш від хлопців – тоді прийму у свою частину". Пробігла. Хлопці наприкінці всі попадали, а вона стоїть і дивиться на них. Прийняли.

РАЗ НА ВЕЛИКДЕНЬ ПОДЗВОНИЛА ВІРІ, КАЖЕ: "НЕ МАЮ НАВІТЬ ГРИВНІ, ЩОБ КУПИТЬ ХЛІБА". Я беру палку ковбаси сухої, запікаю м'ясо, напікаю пиріжків – вона їх дуже любить. Купляю буханку українського хліба, батон, цукерки, пряники – і до Наді. Найшла ту частину. Коржилов мене питає: "Чи є в Наді хлопець?" Кажу: "Прихильників багато, але ні з ким не дружить". – "До чого мені ваша Надя нравиться: як іде – так наче пише. Скоріше ходить, як хтось думає. То я її прозвав Пулею. Я б не проти взять вашу Надю за дружину". Я тільки зітхнула: "Надя на це ніколи не согласиться". Йому було 34 роки, а їй – 23.

КОЛИ БУВ НАБІР В ІРАК, ВОНА ЗГОЛОСИЛАСЯ МИРОТВОРЦЕМ ІТИ. Військові обурювалися: там жінкам не місце. А командир 72-го батальйону: "Я б за одну Савченко п'ятьох хлопців віддав". Він мені теж казав: "Мені ваша Надя нравиться. Я не проти з нею дружить". Та вона мене попередила: "Він проситиме в тебе моєї руки. Не віддавай".

ЦЕЙ КАПІТАН МЕНІ ПОТІМ РОЗКАЗУВАВ, ЯК СТАВСЯ В ІРАКУ ВИБУХ. Сімох наших розірвало, солдатам наказали м'ясо збирати, а вони всі рвуть. Надя підходить, закачала рукава по лікті, збирає те м'ясо. Кладе в ящики і плаче."В тебе нерви такі сильні", – говорять їй. – "Я військова, мушу бути сильною".

ПІСЛЯ ІРАКУ ЗНОВУ ПІШЛА ВСТУПАТЬ У ХАРКІВСЬКИЙ АВІАЦІЙНИЙ. Їй говорять: "Ти вже стара. Ми до 23 прийма­ємо, а тобі – 24". Тоді дочка два місяці добивалася прийому в міністра оборони Анатолія Гриценка. Він дозволив: "Хочеш літать? Літай".

ЗДАЛА ЕКЗАМЕНИ. ХОТІЛА ЛІТАТИ НА ВИНИЩУВАЧІ. Але на них жінкам не дозволяють. Тоді взяла направлення у військову частину в Бродах на Львівщині. П'ять років літала на воєнному вертольоті. Три рази хотіла в Африку піти миротворцем, бо там вертольоти курсують щодня, а тут – раз на місяць. Не пустили.

НА ДОНБАС ЇЇ ТЕЖ НЕ ПУСКАЛИ. НАПИСАЛА РАПОРТ: Я ОД ВАС ІДУ. Не розглянули. Тоді взяла відпустку. Я відмовляла її від тої війни. А вона: "Мамо, ти нас виростила патріотами, я повинна захищать свою державу".

17 ТРАВНЯ Я ТРОХИ ВПАЛА У ВАННІЙ, ПОБИЛА РЕБРА. Вона мене ще купала три дні, витирала. А 20-го поїхала на війну. Обняла, поцілувала: "Мамочко, не хвилюйся. Я з перемогою вернусь". Ну бач, яка перемога – в плєну.

ЯК ДІЗНАЛАСЯ ПРО ПОЛОН, Я ПЛАКАЛА. А потім наказала собі: не плач. Тому що телепатія завжди од матері до дитини проходить. І буде дитині важко.

×